НАВПРОШКИ ДО ВИРІЮ І НАЗАД

Надія СТЕПУЛА

Нова книжка Лесі Гончар “Вовчиці Вирію”, що вийшла у видавництві “Нова Січ”, адресована “широкому колу читачів”, як засвідчено у вихідних даних, а не лише дітям, як попередні її “Казки портового міста” (2007) та “Симаргл і Великий перехід” (2009). Хоч внутрішня націленість письменниці на дитячу аудиторію проглядає і в цій книжці, виданій у серії “Пам’ятниці Предків”. Означена видавцями як “літературно-художнє видання”, книжка “Вовчиці Вирію” насправді містить кілька жанрових ознак. Це своєрідний сплав казки, історичної повісті, фантастики, містичної оповідки, літературної обробки міфу.
“Вовчиці Вирію” — книжка складна, попри її “казкоподібність”, для сприйняття і дітей, і дорослих. Насамперед тому, що наповнена безліччю понять, яких давно не існує в нинішньому українському світі — світі людей, історично і цивілізаційно віддалених від часів Вовкирій, Волхвалії, або землі Тирна, фамореїв тощо. У цій ситуації читачеві суттєво допоможе “Словник малозрозумілих понять та слів”, уміщений наприкінці книжки.
Проте явна складність сприйняття усієї словесної “атрибутики”, задіяної Лесею Гончар для вивершення сюжетів, навдивовижу простих і цікавих, що переплітаються, захоплюють, дивують або й змушують пошукати щось в енциклопедіях, тане після кожної нової сторінки, аж доки зникає на останній. Полишається присмак легкого невдоволення і смутку, бо казка закінчилася, а нема нічого сумнішого ні для дитини, ні для дорослого, ніж завершення казки. “Залишились пташині злети рук, іржання схарапуджених коней, блиск очей і запах вінків прив’ялих зел, диму, перемішаних зі свіжістю Купайлової живої води. Закрився отвір в іншу, щасливішу реальність… Залишилась віра, що у таку ніч щастя людське ходить поміж людей і воно можливе”.
Книжка Лесі Гончар “Вовчиці Вирію” — хотіла того письменниця свідомо, чи сталося це з причин неусвідомлених, навіть якихось містичних, бо ж містикою дихають герої, містикою овіяні їхні вчинки і всі перипетії, — видається красивим містком,  навіть  вузенькою кладкою, що покликана поєднати два береги однієї ріки. Це  ріка часу, а кожний берег — різні епохи, отже, різні світи, роз’єднані могутнім плином часу навіки. Десь там, у глибині віків, малодосліджених істориками і далеко не всебічно висвітлених письменниками, міг бути “древній орден жінок-войовниць, які в безкраїх степах першими приручили коня. Покровителем їхнім був вогняний вовк Хорс із самої небесної країни Вирію. Цих войовниць покликала на допомогу Велика Богиня — Мати Літа, коли настав час найзапеклішої битви усіх часів і народів — Битви Богів”. Туди, до цих міфічних войовниць, перекидає Леся Гончар тонку кладочку своєї захопленої й захопливої оповіді з нашого нинішнього берега — берега епохи звершень і спустошень, пунктирних занепадів і перемін на краще, життя, перетлумленого війнами — за життя, звісно, бо за що ще в світі точаться війни — за воду, за землю, за волю, а загалом — за життя…
Навіщо ця кладочка, що веде в минуле? Поглянути, що ж там відбувалося насправді? Порівняти, що змінилося відтоді? Зрозуміти, що втратилося назавжди, а що згубилося і ще можна знайти? Збагнути щось не збагнене досі, але надто важливе й тепер? Згадати те, що втрачене за відсутності пам’яті? Усі ці питання і безліч інших обступають після прочитання книжки “Вовчиці Вирію”. Із відповідей, яких небагато, можна обрати бодай одну: пам’ять, зокрема пам’ять художня, потрібна і в такому вияві — інтерпретованої сучасним творцем легенди, задля порозуміння минулого й теперішнього.
Експеримент Лесі Гончар з оживленням легенди у творі, з усіх оглядів сучасному, вдалий, бо змушує цілком поринути у вир міфічних чи історичних (хай про це сперечаються все ж історики) подій, які відбувалися чи могли відбуватися. Книжка ця — ключ до згубленої у віках пам’яті. Бо добра пам’ять — найкраща риса пророка, як казав Джордж Галіфакс ще у XVII столітті. Пророка, та не людини.
Насправді ми віддалені від прадавніх епох. Віддалені на відстань насамперед загубленої пам’яті, а вже потім — усіх технічних набутків і досягнень, що змінили світи. І занотоване на обкладинці “Вовчиць Вирію” твердження, що “войовниці назавжди залишились у пам’яті поколінь, як ті, хто слідує за голосом своєї душі, має здатність змінюватись і змінювати дійсність, знаходити дорогу додому, залишатися живими наперекір Вікові Заліза”, — то, напевно, більше мрія, ніж дійсність, більше бажане, ніж дійсне. Як і все людство, українська спільнота теж “розгублена серед достатку”, користуючись термінологією Хосе Ортеги-і-Гассета: “…наш вік глибоко переконаний у своїх творчих задатках, але не знає, що ж йому творити. Господар усього світу, він не господар сам собі. Він розгублений серед достатку. Володіючи більшими засобами, більшими знаннями, більшою технікою, ніж усі попередні епохи, наш вік поводиться, як найубогіший з-поміж усіх: пливе за течією. Звідси ця дивна двоїстість: всемогутність і невпевненість, що вживаються в душі покоління…”
Іспанський філософ в есе “Бунт мас”, написаному ще 1930 року, передбачив: історична криза настає тоді, коли “Світ”, або ж система переконань минулих поколінь втрачає свою значимість для нових поколінь.
Оцінюючи підсумки XIX століття (Хосе Ортега-і-Гассет народився  1883 і помер  1955-го), автор вважає, що саме те століття принесло людству багато плідних завоювань. Головними з них були перемога демократії й парламентаризму, а також  не бачений досі розвиток техніки. Але на початку ХХ ст. з’ясувалося, що нове століття створює не подібну до минулого ситуацію, яка різко відрізняє його від усіх минулих віків у світовій історії. Найяскравіший показник історичних зрушень стосувався величезного збільшення кількості людей. Населення планети зростало, особливо у великих містах.
Водночас створивши нові джерела багатства й комфорту, розвиток техніки і науки дав дуже великій кількості людей відчуття легкості життя, позбавивши їх моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності за теперішнє і майбутнє, поваги до праці й до традиційних норм суспільної моралі.
Яку епоху слід вважати “епохою занепаду”, користуючись термінологією іспанського філософа, нинішнім українцям? Може, ту, в якій живемо? Чиї обриси почали окреслюватися Першою світовою війною, а потім уже не окреслювалися, а  викреслювалися: приходом совітів, Голодоморами, Другою світовою, сталінізмом, недорозвиненим соціалізмом і недобудованим комунізмом — аж до нових окреслювань: незалежності, демократичних перетворень, аж до помаранчевої революції й нинішнього найважливішого вибору — нових виборів?
Українцям сьогодні вкрай потрібно мати якнайбільше “золотих ключиків” до згубленої у віках пам’яті, бо з цим у нас, як відомо, істотні проблеми, для “відмикання” цілих пластів моральних набутків, спресованих у пам’ять. Тому дуже згодиться й ось така — “для широкого кола читачів” книжка-ключик.
“Вовчиці Вирію” — книжка цінна не тільки як ключ до пам’яті, вона цікава й тим, що пропонує зазирнути за тонку, незриму грань таємниці часу, яку Господь подарував людям і до якої вони підступаються віками, — безуспішно, так і не з’ясувавши для себе, де закінчується час минулий, а де починається майбутній, і що таке час теперішній. Таємниці не розгадала і Леся Гончар, але нагадала про те, що цю таємницю можна намагатися розгадувати, що минуле може бути впізнаваним, а майбутнє  передбачуваним, і в ньому можливе торжество Добра, Любові, Свободи.  Письменниця називає ці непроминальні цінності “дарунками”, додаючи до них ще такі, як “Мати, Батько і Дитина”.
Правда, стверджувати, що такі цінності сьогодні сповідує “пересічний українець”, мало хто зважиться. Це тільки “пересічний індус” переймається святістю і з трепетом у душі припадає до стін храму любові Кхаджурахо, бо то — його святиня, духовний спадок. А “пересічний українець” зі зварювальним апаратом нищить 2009 року меморіальний Хрест, встановлений 1991-го на честь полеглих вояків Української Народної Республіки у Лозовій на Харківщині…
Давні духовні цінності, “дарунки” долі у “Вовчицях Вирію” — цінності неперехідні. Те, що вони губляться десь у часах, — ознака цивілізаційних провалів, у які раз-по-раз падає Україна. А відшукування їх і втілення у нове життя  вкрай потрібне, бо від такого відшукування і втілення (або — не-відшукування і не-втілення) залежить доля не лише етнічної культури, а й майбутнє українського суспільства і навіть держави. З цього огляду книжка Лесі Гончар — цінний “посібник”. Інша річ — скільки уважних “учнів” перечитуватиме його. До слова, накладу книжки видавці не вказали.
Ілюстрації до “Вовчиць Вирію”, зроблені Русланом Найдою, не просто вдало доповнюють текст, а зримо посилюють його розуміння. Зрештою, ще два роки тому в одному з нечисленних інтерв’ю, які рідко дає Леся Гончар, вона сказала про особливість своїх книжок, ілюстрованих її чоловіком, художником-графіком і скульптором Русланом Найдою: “Особливість наших книжок у тому, що літературне та ілюстративне бачення матеріалу часто збігається”.
Такий збіг можна тільки вітати. І письменниця, і художник доклали спільних зусиль до того, щоб мандрівка читача разом із Вовкиріями, або ж Вовчицями Вирію, стала захопливою. До забутого українського Раю, країни небожителів, де росте Дерево Життя, у кроні якого живуть душі померлих і ненароджених, куди “восени відлітають перелітні птахи”. І — сумним вертанням навпрошки з того Ирію-Вирію назад, у своє життя, бо повернення з казки завжди сумне — чи з перелітними птахами, чи без них…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment