Сергій КОТ,
м. Чернігів
Одна з передумов збереження національної ідентичності в умовах глобалізації — це опертя на твердий фундамент нашої національної спадщини. Зокрема тієї, яку Україна втратила в різні часи і яку можна і потрібно повернути народові.
Шлях українського народу до державності, свободи й демократії був позначений багатьма трагічними втратами. Серед найболючіших — безцінні національні реліквії, які в період бездержавності вивозили з України, вони розпорошувалися по світу, гинули під час незліченних війн.
Наш народ завжди добре усвідомлював ціну втраченого. Тому щоразу, коли в Україні посилювалася хвиля національного піднесення, поставало питання про повернення національних реліквій.
Так було в роки визвольних змагань 1917—1920 років, коли одним з перших питань, які розглядала Українська Центральна Рада, було повернення з Росії клейнодів українського козацтва. Згодом повернення національних реліквій стало одним із ключових напрямів діяльності Української держави Павла Скоропадського, коли 1918 року при українській мирній делегації на переговорах з РСФРР було створено спеціальну Культурну комісію, яка розробила концептуальні засади та підготувала проект договору про повернення в Україну культурних цінностей, склала списки історичних і мистецьких реліквій, що на них претендувала Українська держава. Боротьба за повернення культурних цінностей увійшла в історію як складова частина доби “українського відродження” 20-х рр. XX ст., коли вже за радянської влади поновилися українсько-російські переговори про долю українських культурних цінностей у Росії, було створено спеціальну Паритетну комісію, яка ухвалила рішення на користь України. Тоді до українських музеїв та архівів повернули тисячі визначних пам’яток національної культури.
Ця ідея стала одним із вагомих факторів формування внутрішньої та зовнішньої політики відродженої Української держави. Досить нагадати Конституцію України: “Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами” (ст. 54).
Закон України “Про власність” у ст 1. стверджує: “…національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України”. Більш розлого ця норма зафіксована в Законі “Про ввезення, вивезення і повернення культурних цінностей”. Згідно з ним, до культурних цінностей України також належать і “незаконно вивезені культурні цінності України, що перебувають за межами її території; культурні цінності, евакуйовані з території України під час війн і збройних конфліктів і не повернуті назад; культурні цінності, тимчасово вивезені з території України і не повернуті в Україну” (ст. 3). Ці категорії національного культурного надбання підлягають неодмінному поверненню в Україну (ст. 4).
Відповідно до історичних обставин, можна виокремити основні напрями державної політики: розшук та повернення національних реліквій, втрачених українським народом через відсутність власної держави; повернення та передання в Україну культурних цінностей, що за різних обставин були вивезені й перебувають поза її межами; розшук і реституція в Україну культурних цінностей, втрачених в роки Першої та Другої світових війн та в результаті їх наслідків, а також в умовах інших воєн та інтервенцій на території України, що відбувалися у XX ст.; розшук і реституція в Україну культурних цінностей, незаконно вивезених за межі її території, у випадках неповернення з виставок тощо.
Державна політика в цій сфері — складний комплекс, який включає принципову позицію держави, спрямовану на розшук і повернення втрачених культурних цінностей, відповідне організаційне, законодавче й нормативне забезпечення, організацію позитивного інформаційного поля, ефективне використання міжнародно-правових норм, активну дипломатичну зовнішньополітичну діяльність, технічне забезпечення.
Ще одне важливе питання — забезпечення цілеспрямованості й наступності в діяльності державних органів та установ, дотичних до цієї справи.
На жаль, під час зміни політичних і відомчих команд радикально змінюються вектори їхньої діяльності: те що нещодавно належало до пріоритетів, раптово опиняється на марґінесі. Але ж тут ідеться про реліквії, позиція держави щодо яких визначена у Конституції, законах, підзаконних актах, рішеннях державних органів і установ і, зрештою, у міжнародних угодах України. Як правило, жодні з таких документів не скасовуються і не зазнають радикальних змін. Їх просто де факто не виконують. У таких випадках іноді цілком перекреслюються досягнення, над якими роками працювали попередні українські дипломати, діячі культури, науковці.
Як приклад наведу ситуацію долі мозаїк і фресок, інших пам’яток Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, що перебувають поза межами України. Ще в середині 90-х років, коли відновлювали цю, зруйновану в 1930-ті святиню, споруджену за доби Київської Русі, доля тих небагатьох безцінних мозаїк і фресок, які перед знищенням собору демонтували з його стін, непокоїла всю країну. Тоді вдалося встановити, що принаймні 26 оригіналів ХІ—ХІІ ст. зі стін собору — мозаїки, фрески, рельєфи — зберігаються в музеях сучасної Росії.
Віднайдення цього національного скарбу можна було б порівняти з віднайденням відомої “Бурштинової кімнати”, якби те сталося. Документально було доведено, що реліквії потрапили за межі України за обставин, які давали змогу порушувати питання про їхнє повернення на рідну землю. Частину з них без жодних дозволів вивезено 1936 року, частину не повернено після Всесоюзної виставки у Москві 1938 року, присвяченої 750-річчю “Слова о полку Ігоревім”, зокрема славнозвісну мозаїку “Святий воїн Дмитро Солунський”. Та найбільше цих реліквій — принаймні 18 — було серед українських музейних скарбів, які вивезли нацисти і після повернення з Німеччини вони опинилися в Росії.
Відомо, що тема українських культурних цінностей у Росії традиційно була серед найскладніших в українсько-російських відносинах після розпаду СРСР. З великими труднощами протягом 1990-х було напрацьовано певну нормативну базу, яка, хоч і не ідеальна, проте дає змогу на двосторонньому рівні розв’язувати ці проблеми. З великими труднощами було створено двосторонню українсько-російську комісію експертів з питань мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що перебувають на території Російської Федерації. Комісія почала роботу в грудні 1998 року і працювала чесно та об’єктивно. Як наслідок, за підсумками трьох засідань і на підставі погоджених протоколів до України протягом 2001 та 2004 років повернулися 11 фресок.
Тоді можливим було ухвалення позитивних рішень ще принаймні щодо п’яти фресок та мозаїки. Але раптово все зупинилося: із 2004 року жодних переговорів і засідань на рівні експертів не проводять. Як один з ініціаторів і учасник усіх попередніх переговорів, не можу пояснити, чому саме український бік нічого не робить для їхнього продовження. Більш того, неодноразово звертаючись до різних високих українських інстанцій, відчуваю існування якоїсь невидимої мовчазної стіни, подолати яку досі не вдається.
Можливо, якщо Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності ініціює “круглий стіл” чи засідання з цього питання, ми зможемо принаймні почути мотивацію наших дипломатів та Міністерства культури і туризму, влади Києва, чому вони не виявляють жодного зацікавлення в продовженні справи повернення реліквій Михайлівського Золотоверхого собору в Україну.
