Мистецтвознавчий нарис
Люди — не дерева, залишатися в тіні чи вийти з неї — справа того, хто опинився в затінку.
Героїню мого нарису для багатьох поціновувачів образотворчого мистецтва із затінку (на жаль, з фатальним запізненням) вивів її чоловік, відомий в Україні та за її межами художник, публікацією творів, щоденника і спогадів про неї.
Віталій СТАРЧЕНКО,
письменник, м. Дніпропетровськ
…У липні 2008 року на дачному обійсті маляра Феодосія Гуменюка в мальовничому полтавському селі Великий Перевіз вечеряли смаженими карасями четверо чоловіків. Поруч дозрівало кілька золотистих плодів молодого персика. Погляд господаря зупинився на опромінених низеньким світилом плодах, і в кутиках його очей зблиснули сльози. Відвів очі від деревця, ледь схилив голову і тремтячим голосом мовив: “Наталка садила… так, бідна, ждала, коли з’являться перші плоди… не діждалася…” Феодосія охопив глибокий сум і нездоланна містична потреба в тому, щоби поруч сиділа дружина Наталка замість трьох охочих до карасів приятелів, хоч і приятелі аж ніяк не завадили б чудесному щастю, та з Раю небесного в земне пекло-рай не повертаються…
Феодосій почувався винним — так почуваються всі, коли страшна хвороба забирає у них найріднішу людину, а ради на це немає. На Перевозі приятелі насолоджувалися літом: вудили рибу, купалися у Пслі, лежали на гарячому пісочку. З ними Феодосій відволікався від думок про незадавнену втрату, але марно — час від часу згадував щасливі й тяжкі миті подружнього життя із жінкою, про яку написав мистецтвознавець Михайло Селівачов від імені всіх знайомих: “Усі, хто знав Наталку Павленко, збережуть у вдячній пам’яті образ надзвичайно гарної, благородної жінки, чия витончена, раньоренесансного типу краса була суголосна її внутрішній суті”.
Прочитавши ці рядки, я згадав мотив, якому майже 30 років: двір на Артема, 42 у Дніпропетровську, де розташовувалася виробнича художня майстерня Наталки Павленко, середина травня. Біля низенького прочиненого віконця напівпідвального приміщення Наталка з маленькою донькою Уляною малюють кульбабки, що буйно цвітуть при призьбі. За віконцем у серпанку легкого сутінку Феодосій на левкасній дошці прописує якийсь сюжет… Ідилія “Святе сімейство”, справді варта пензля Джованні Белліні чи фра Беато Анжеліко: мотив, пронизаний протуберанцями відродження, родинної злагоди і щастя творчості. На момент короткого споглядання цього мотиву мені здалося, що душею ідилії є Наталка — дуже подібна до образів, створених Белліні чи Анжеліко.
То справді були часи ренесансу родини, стиснутої лабетами кадебістської інквізиції. З Ленінграда, де Феодосій викладав у Вищому художньому училищі ім. В. Мухіної, а Наталка навчалася в університеті, інквізиція виселила за участь у московських та ленінградських виставках українських нонконформістів, і вони змушені були 1977 року переїхати до батьків Феодосія у Дніпропетровськ. У рідному для Феодосія місті пресинг КДБ ущільнився — за кожним кроком подружжя художників і “буржуазних націоналістів” слідкували, спричинили такий моральний тиск, що Феодосій і Наталка навіть вдалися до відчайдушної спроби виїхати з СРСР. Проте ця спроба лише активізувала інквізицію: вона зайнялася фабрикуванням кримінальної справи щодо Феодосія — надто відвертою була його любов до України, надто “буржуазно-націоналістичними” здавались інквізиторам образи його картин. У дніпропетровські газети майстри надування ґумової дичини запустили три замовні отруйні “качки”, метою яких була дискримінація Гуменюка і “назіданіє” тим, хто мріяв вирватися із совєтського пекла. Крім того, КДБ розпорядився провести збори художників Худфонду та художньо-оформлювального комбінату, де працювали Феодосій і Наталка, щоб “колєгі строго осуділі отщєпєнцев”.
На той час я теж працював на художньо-оформлювальному комбінаті й став мимовільним мовчазним свідком терзання Наталки. Дійство морального терору відбулося у приміщенні школи, з якої виселили школярів після розбитої колби із ртуттю, що розтеклася щілинами під підлогу. Приміщення відімкнули від тепла, води й каналізації, тож воно нагадувало холодний барак, освітлений закіптюженими “лампочками Ілліча”. І ось у цьому бараці знайшлося кілька “ідейно свідомих” малювальників агіток та гасел, які, мов дворняжки, накинулися на беззахисну тендітну жінку зі звинуваченнями в “прєдатєльствє Родіни” і навіть вимагали зректися Феодосія. Наталка трималася гідно і спокійно відповідала на тупе гавкання приблизно так: якщо ви художники, то маєте знати — для справжнього художника свобода творчості передусім. Мій чоловік художник, я його дружина, його вибір — це і мій вибір…
Більшість присутніх похмуро мовчала. Мені те ягняче мовчання дошкуляє досі. Хотілося відігнати дворняжок, проте зацькована свідомість (адже сам був під наглядом КДБ) змусила тримати язик за зубами: розумів, що нічим Гуменюкам не допоможу — навпаки, кадебісти посилять психологічний і моральний тиск на них, мене ж просто викинуть із комбінату і перекриють всі можливості знайти іншу роботу… Одне слово, ганебно промовчав, тож совість мучить досі.
Роки життя у Дніпропетровську стали для Гуменюків не лише роками випробовувань і гарту. “Шість років, проведених в Україні, — зауважує доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук, — вистачило Феодосію Гуменюку, аби внести корективи в тематичне скерування свого мистецтва і збагатити його. Тут, дотикаючись до рідної землі, він відчув справжню силу народу і повірив у нього, в його невичерпний оптимізм. З’явилося обнадійливе почуття, що в народі ще все живе, що не завмерли спільні подихом, думкою, радістю, добром вікові традиції, обряди, звичаї”.
Наталці ж Україна відкрилася вперше — адже народилася на заході Росії, виросла на Чукотці. Враження від Дніпра, Самари, степу, від спілкування з підгородянськими* бандуристами Олексою Ковалем та Олександром Солодким, поїздки на Сорочинський ярмарок і захоплення мальовками старих петриківських майстринь остаточно сформували її як самобутню українську художницю і спрямували до серйозного вивчення мистецтва. Тож 1978 року Наталка вступила на заочне відділення мистецтвознавчого факультету Ленінградської Академії мистецтв і блискуче захистила диплом “петриківською” темою. Перебування в Україні спонукало її вести епізодичний щоденник (незвичне поєднання слів, але “щоденник” Наталки Павленко саме такий) — глибоко інтимну сповідь про жіночу жертовність, щемливі рефлексії на виклики часу, в які просто і мудро вплетені вражаючі глибиною короткі роздуми про мистецтво і життя, про свободу і дух, врешті про приреченість бути в тіні свого чоловіка.
Ще 1975 року Наталка взяла участь у московській виставці незалежних українських художників. Очевидно, що і після цієї виставки довго сумнівалася в унікальності свого обдаровання і в необов’язковості професійного вишколу: приклад Феодосія, який навчався в художній школі, художньому училищі, Академії мистецтв (загалом 15 років!) довгий час переконував її в аматорській безперспективності власного малювання. Гадаю, знайомство з творчістю Ганни Собачко, Марії Примаченко, Катерини Білокур, петриківських майстринь змусило Наталку переглянути позиції щодо власної творчості й підштовхнуло до фіксування розмислів.
Наталка сягнула надзвичайно важливого висновку, який, як на мене, стосується всіх обдарованих людей незалежно від наявності, рівня чи спрямованості вишколу: “Ми повинні сприймати світ без досвіду, набутого протягом життя, і без знань, так, ніби дивишся на краєвид чи предмети з іншої планети і тобі нічого не відомо про їхній склад, їхню вагу”.
“Погляд з іншої планети” — щоденне захоплення тим, що постійно бачиш ніби вперше і досліджуєш жадібними до пізнання очима дитини, ніколи не втрачаючи дитячої гостроти зору, бо надолужити її шліфуванням академічними абразивами вишколу неможливо. “Усі діти геніальні”, — переконував дорослих Гарсіа Лорка. Зберігають же геніальність лише ті дорослі, які змогли захистити свої дитячі зір, слух, відчуття від тотального усереднення навчанням. Усе життя уперто навчатися, борсаючись у тенетах, захищаючи свої етичні й естетичні позиції, залишитися цнотливим і неушкодженим, залишитися дитиною — жереб далеко не кожного. На мою думку, саме такий жереб випав на долю Наталки.
Посеред листопада 2009 року в музеї “Літературне Придніпров’я” Феодосій Гуменюк презентував щойно виданий в Києві альбом “Наталка Павленко”. Я вперше (овва, не в оригіналах) ознайомився з її творчістю, тож був двічі вражений: духовною енергетикою творів і надзвичайною скромністю авторки, адже знав Наталку з 1977 року. Перегляд альбому, читання щоденника, вміщеного у виданні, навіяли думку про тінь великого дерева і водночас почуття вдячності Феодосію за ідею видання й підготовку до друку, за мужнє рішення опублікувати Наталчин щоденник (швидше, записки з певного приводу), який сама вона ніколи не наважилася б опублікувати через його глибоко інтимну тональність із нотками докору “тіні”. Та хоч би як Наталка бідкалася в щоденнику (“Гостре відчуття невдалого життя”, “Сьогодні вперше відчула, що втратила себе на порожні страсті й не дала ладу ні роботі, ні собі”), перегляд її творів переконує: життя здійснилося саме завдяки коханню до Феодосія. Випадок дарував їй доленосне знайомство в залах “Русского музея” в Ленінграді з талановитим, старшим за неї чоловіком і розвернув русло буття у стихію творчості. І що важче Феодосію й Наталці велося під пресингом совдепівських “порядків”, то міцніше трималися вони за руки: опір суспільному маразму спрямував до творення образу забороненої України й оселив закоханих у створений ними ж її віртуальний простір, який захищав від “свинцовых мерзостей”.
Віртуальна Україна Наталки Павленко — наївна і поетична мрія про земний рай. І в цьому раю переважають (принаймні, у малярських творах) сюжети залицянь козака до дівчини, відпочинок під час жнив, образи козаків і чумаків, інколи — алегорії самотності, символи ностальгії за чимось вічним, яке залишається в позачассі, тоді як годинник флегматично відлічує кроки невідворотних змін у житті, в історії. Незвичні, переконливі природним відчуттям тонально-колористичних зіставлень композиції запам’ятовуються тим, що їх нібито бачиш у широко відкритих здивованих очах авторки.
Тяжіння до образного лаконізму спрямувало Наталку до графіки. Рисовані тушшю портрети, натюрморти, побутові сценки поруч із сакральними сюжетами виконані так, ніби справді весь фізичний і духовний світ України Наталка споглядала з іншої планети незамуленими усталеним баченням очима. Рисунки технічно розмаїтіші, ніж живопис, і гранично виразні в ритмічній побудові композицій. І малярство, і графіка суголосні фольклорній образотворчості — здається, Наталка свідомо взяла на себе місію продовжувача народних традицій у малюванні й рисуванні. Ця думка потверджується серйозним вивченням петриківського декоративно-орнаментального малярства і доробком “петриківських” композицій. Не помилюся, коли скажу, що саме у “петриківському” малюванні Наталка досягла творчої вершини: дивує те, як проникливо і тонко вона збагнула сутність старої “петриківки”, з яким відчуттям чистоти форм і барв вона темпераментно і точно освоювала площину білого прямокутника паперу — мікромоделі стіни сільської хати.
Чи був вплив художника Феодосія Гуменюка на художницю Наталку Павленко? Наталка, захоплюючись малярством чоловіка, під час малювання й рисування абстрагувалася від його творчості, й це їй вдавалося. Вплив же Феодосія простежується у формуванні світоглядних позицій художниці, й то в ранній період її творчості. “Тінь великого дерева”, можливо, була надійною гаванню, прихистком, умовою для медитацій і визрівання творчих імпульсів, водночас певним стримуючим фактором, мірилом, яке Наталка інколи хибно застосовувала в самооцінці доробку в бік заниження. Та, вважаю, Наталка, маючи проникливу художню інтуїцію, щедро обдарована поетичною уявою, своєю творчістю, своїм світлим життям більше впливала на Феодосія, ніж він на дружину. А разом вони творили той образ України, якому присягнули ще в далекому підсовєтському Ленінграді.
*Підгороднє — козацьке село, нині містечко під Січеславом
Січеслав, грудень-09
