ПОМОЛИСЬ ЖИВОМУ ДЖЕРЕЛУ

Василь ГЕЙ

ЛЕГЕНДИ БЕРЕСТЕЧКА

То палахкочуть квітом нечуйвітру,
То полином, як попелом, гірчать,
То журавлиним криком понад світом
Несуть навік зачаєну печаль.

Козак Нечай, косою вбитий ззаду,
Не падає у воду забуття,
А знов і знов мечем рубає зраду,
Зі смерті вимолочує життя.

В нічному з кіньми, кажуть, не заснути
Незмовкний говір чути в тишині.
Мов душ козацьких полум’я і смуток,
Полями ходять, блимають вогні.

Дівоча гребля* волею Волині
Освячена під гомін колосків,
Але на Журавлисі ще й донині
Рубають зраду триста козаків.

А ми, допомогти їм незугарні,
Готові зраді здатися в полон,
Збираємо там кості легендарні
І зносимо печально в пантеон.

Мій родоньку, ти й досі не одужав,
І зрада знов зміюкою сичить,
Вона повзе по травах і по душах,
Допоки слава совісно мовчить.

Круг Берестечка трави соковиті
Дощем, як слізьми, червень окропив.
На цій землі, легендами повитій,
Невже нам лиш збирати черепи?

Затиснувши рукою давню рану,
Терпляче жде і вірить вічний час,
Що, вийшовши з легенди, як з туману,
Нечай воскресне в кожному із нас.

————————
* Так називають місце на річці Стир, де, за легендою, потопилися волинські дівчата, аби не датися в руки ворогам. За іншими переказами, помордованими тілами дівчат татари замостили річку, щоб перейти на інший берег.

* * *
Час високий. Зором не дістати.
Час глибокий. Мов людська печаль.
Часе мій охрещений, хрещатий,
Ти свіча і рана від меча.
Вже в тумані згасла свічка-мати,
Попелом і мій стає вогонь.
Час лихий. І є про що писати,
Лиш радіти вже нема чого.
Хоч весна ще вдарить солов’ями
По душі, неначе по струні,
Спалахне мелодією мами,
Юним цвітом вибухне в мені,
Та над нами грозами-громами
Нависають хмари навісні,
І моїми снами та синами
Падають убиті ночі й дні.
Часе мій, що збив на слові ґрати,
Гожий день для нього загадав,
Чом не став поетові ти братом,
А повз нього плинеш, як вода?
І поет зорить у даль холодну
Вже крізь листя осені руде,
І дитину хвору і голодну —
Вільне слово — тулить до грудей.

ДОСВІТКИ
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Тарас Шевченко

Ті досвітки й досі дитячими бачу очима:
У хаті, що дихає мирно між сосон та лоз,
На світачі пахко палає смолиста лучина,
І з подивом зирить на вогник
знадвору мороз.
Мурчить невдоволено збуджений сон
біля печі,
Де сходить поруханим тістом,
як сонцем, діжа.
У досвітках ткацькі, бондарні
творилися речі,
В туманності хатній зорею
творилась душа.
Пташиною човник у кроснах
літав крізь основу,
В’юнке веретено, рубанок
співали в руках.
А в мить відпочинку хтось радо
засвічував слово,
А з ним — дивосвіт у ясних,
мелодійних рядках.
Гуділи хрущі у вишневім
садку біля хати,
Ревів і стогнав у світлиці
широкий Дніпро,
Співав Перебендя, ішли
гайдамаки “гуляти”,
І на Берестечко зліталися хмари ворон.
Уперше озвалась до мене
і Леся в ту пору —
І горда, і ніжна, відважна,
весела й сумна —
То камінь важкий підіймала
уперто на гору,
То раптом сміялась крізь тугу
і сльози вона.
Смутні, в постолах білоруси
брели понад бором,
Несли свою кривду на світло
зі сну та пітьми.
Зневажені долею, болем
обтяжені й горем,
Вони захотіли чого? Називатись людьми.
Ті досвітки — будні (такі
многотрудні!) і свята,
Лучиново-димний, та словом
озорений рай,
Бо всі ми ще разом — і сестри,
і мама, і тато,
І поки що в хату не лізе ніяка мара.
Далекі ті досвітки — свідки
мого проростання
На рідному ґрунті, де римами
й сльози цвітуть,
Де важко встає над окраденим
Краєм світання,
Вогнем пробиваючи Богом
означену путь.
Чекай, виглядай мене,
хато самотня під гаєм,
Де вихолов сон і розсипалась
хлібна діжа.
Приїду — зрадієш, і тихо в тобі заридає
Народжена в досвітках
рідного слова душа.

ДУБИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Доба нова, та знов така жорстока,
Уся в патьоках бруду і ганьби,
І лиш тому для мене ще висока,
Що в ній дуби козацької доби.
Живуть, неначе грізна гідність роду,
Що виросла з раба та кріпака,
І коронують кронами Природу,
В яку доба вдивляється з пенька.
Гудіння бортей чується у кронах
І відгомін кобзарської журби.
А нині в гіллі каркає ворона,
Мов лик і звук хохляцької доби.
Пронизані вогнями блискавиці,
Вони, хоч повні болю, та не злі,
Тому й живі і вільні, наче птиці,
Що рідної не зраджують землі.
Гризе й гризе мій край пила сталева,
Та ще стоять соборами дуби,
Де зрубані відплакують дерева
Сумні ліси злодійської доби.
Ловлю в задумі осені глибокій
Листки, мов кров’ю писані листи.
Живіть, дуби, в добі моїй жорстокій
Як незборима спрага висоти.

СВЯТІ ОЗЕРА*

Озера, ви очі, джерела чи вікна?
Ви свічі, засвічені в темнім куті?
Свічада, що в них відбивається вік наш?
І чим ви в туманах і нетрях святі?
Ми очі, але не звірині — Господні,
Ми води погоди — не злив дощових,
І, наче Нечимне, поки що не згодні
Вмирати в обіймах сухої трави.
Ми вікна, де світиться дума про вічне,
А білий лелека гойдає вже біль на крилі.
Ми не закуткові, а храмові свічі,
Запалені Богом на грішній землі.
Ми сизі свічада в обрамленні дерну,
Красу відбиваємо — не поруби,
Вбиваємо скверну прадавню й модерну
Промінням світіння і тінню журби.
Озера, ковтає вас ера-прожера,
Над хвилею люто розстрілює лет.
Блукає долинами суша-химера,
Та вперто стоїть у воді очерет.
Як воїн, стоїть без утоми і страху
І грозам списами грозиться здаля,
Мов щит, закриває від пострілу птаху
І сонце з туману щодня визволя.
Озера, вам ера віщує вмирання,
Та хто з вами в парі хоч раз у житті
Пробуджував храмову тишу світання,
Той знає, чому ви для світу святі.

————————
* Аж десять озер поліщуки назвали Святими.

ГОЛОС КРИНИЦІ

Друже луже, я твоя сестриця,
Земле рідна, я твоя душа,
Ранішня росиця-зоряниця,
Вилита з небесного ковша.
Пульсуванням рівним і неспинним
Я живу, здригаючись до дна.
Я глибинна сила України,
Незбагненна, вічна таїна.
У траву, калину й тополину
Краплями вливаю свіжу кров,
Ручаїно лину крізь долину
Напувати Прип’ять і Дніпро.
Нахильці, з долоні воду спити —
І зникає втома чи жура.
Всім жаждивим завжди я відкрита,
Всім дорогам, нивам і вітрам.
Хто хоч раз причастям освятився
Із криниці в рідній стороні,
Той сюди вертатиме, як птиця
З вирію додому навесні.
Можуть осквернити, загатити
Люди чистоту мою сміттям,
Та чиєсь одчайне, спрагле “Пити!”
Знов мене пробудить до життя.
Згиджена брудотою, проб’юся
Від наруги й туги — оддалік,
Свічечкою в полі засвічуся,
Наче на пасхальному столі.
Буду знову трепетно і чуло
Жити в світі стресів і негод.
Людство до кінця ще не збагнуло
Глибини й ціни джерельних вод.
Як же мені жаль, що я не можу
Змити, земле, кров тобі з лиця.
Може, це тому отак тривожно
Я тремчу, мов плачу, без кінця.
І молюся так за грішні душі,
Голос мій, моє серцебиття —
Це молитва в час пожежі й суші
За Господнє дерево життя.
І допоки пісня солов’їна
Ще не впала мертвою в золу,
Стань, високий світе, на коліна,
Помолись живому джерелу!

* * *
Рушаться доли і гори,
Змагає розбій розвій.
Ти гордість чи вічне горе,
Віче двадцятий мій?
Виймали людське з людини
Ненависть і лють сліпа,
Та гідність і честь України
Мені зберегла УПА.
Душу смоктав із мови
Шершнів отруйних рій,
Але зберегли основи
Тютюнники і Гончарі.
Чорнобиля змієм смертним
Жалиш ти коріння жил,
Та серця ударами Серпень
У тілі твоїм ожив.
Мій віче, в тобі сиротою,
Та не байстрюком я ріс,
Зацвів не лише травою,
А й словом на ниві сліз.
О віче війни й неправди,
Ти вічі, як міг, сліпив,
Але я на стежку зради
В тумані твоїм не ступив.
Я вроду дівочу гожу,
Як воду криничну, пив,
А з нею й тебе, небоже,
Зелом і крилом любив.
А чим ти у вік двадцять перший —
Колоссям чи кулями вріс?
Воскреснеш і радістю, вмерши,
Чи тільки печаллю зорі?
Ти кат, а воднораз і жертва,
Віче вождя і раба.
Із серця мойого не стерта
Слава твоя і ганьба.
Світу крихка будова —
З атомним бісом чи без.
Тільки єдине — Слово
Тримає його основу
І мову землі й небес.

* * *
Вдихаючи тепло своє у слово,
Я дихаю, а значить, і живу,
Топчу траву медову й полинову
І в течії тримаюсь на плаву.

Росиста рань і тихий вечір слова…
Які глибокі їхні кольори!
Від слова відсівається полова —
Тоді воно, як золото, горить!

Тоді воно — посіяна зернина,
Що згодом стане жменею зерна.
Воно — і співу злива жайворина,
І скрипкова розпачлива струна.

То лагідно, то звихрено й нервово,
То шепотом, то звуком голосним
В мені світає, гріє душу слово,
А як мені цей світ зігріти ним?

Не знаю. Та до втоми знов і знову
Вдихаю в нього силу і чуття.
Не лиш тепло — свій дух дарую слову,
Аби світилось краплею життя.

Щоб десь комусь ця крапля оросила
Чи спраглу душу, чи сухі вуста,
Аби при ній хоча б ніяковіла
Чиясь незмивна барва — чорнота.

Цілющі краплі слова можна пити
Від забуття, зурочень та зневір…
Щоб ранок вже відболеним зустріти,
Вночі лягає слово на папір.

* * *
Вернулися додому, та не всі,
Не вся, не вся приїхала родина
До споришу й первоцвіту в росі,
До гаю, де березина й соснина
Ще пам’ятають лютий буревій,
Сльозилися тоді молодовіттям,
Коли малих дітей залізний змій
В Сибір повіз на ціле півстоліття.
Розвиднилось. Але стара біда
Стоїть довкола, зирить чорно в кронах,
Мовчить, тремтить на вітрі, як вода,
Від сліз і крові досі ще солона.
Червона барва блискає в траві
Убитою зорею чи іржею,
І тільки сливи дідові живі
У шрамах і медових краплях клею.
Пробач мені, родинонько, пробач,
Що я не встиг ще викосити болю
В урочищах За нивкою й Сохач
І на подвір’ї межи звіробою.
Із мороку вернулися та з мору
У пору зір воскреслих і зневір.
Ще й досі в очі з далечі, з-за бору,
Із ночі звіром дивиться Сибір.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment