Василеві Симоненку, видатному українському поетові, 8 січня виповнилося б 75 років. На жаль, він помер, не доживши до 29. Ювілейна дата посприяла тому, що наше суспільство нарешті наблизилося до справжньої оцінки цієї непересічної особистості. Заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко очолив громадський організаційний комітет з підготовки та відзначення 75-річчя від дня народження Василя Симоненка і посприяв, щоб на державному рівні відбулися різноманітні заходи на Черкащині, Полтавщині й у Києві.
Надія КИР’ЯН
Зокрема, 11 січня в Національній філармонії України відбувся ювілейний вечір, на який зібралися київські друзі й колеги поета, делегації з Черкащини й Полтавщини. Микола Томенко привітав присутніх, сказав, що для нього було великою честю на прохання однокурсників і друзів Василя Симоненка очолити ювілейний комітет, зусиллями якого у межах громадської спільноти змогли привернути увагу молоді до найглибшого і найзмістовнішого українського поета ХХ століття. Подякував Черкаській обласній та Лубенській районній радам за належну підготовку та проведення заходів. Микола Томенко підкреслив, що популяризація й дослідження творчості поета не повинні завершитися ювілейними заходами. Повідомив, що оргкомітетові вдалося домовитися із Солом’янською районною радою Києва про перейменування вулиці Освіти на вулицю Василя Симоненка. Сподівається, що цю ідею підтримає й Київська міська рада. На часі подання клопотання про присвоєння Симоненкові звання Героя України (посмертно).
Важливо, щоб відкрили Василя Симоненка не лише як публіциста, ідеолога, а й як лірика, романтика, казкаря.
Микола Томенко передав вітання від прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яка обіцяла підтримати заходи, спрямовані на подальшу популяризацію творчості Василя Симоненка.
Присутні почули записаний на диску голос поета, який прочитав власні вірші. Зал слухав стоячи.
Герой України Борис Олійник сказав слово про колегу: “47 літ минуло, як душа поета відлетіла, але з кожним роком він стає дедалі ближчим до нашого серця. У 28 років відійшли Михайло Лермонтов, Шандор Петефі, Василь Симоненко — і кожен з них став знаковою постаттю для своєї літератури”. Поет повстав проти подвійної моралі тодішнього суспільства, коли говорили одне, думали інше, а робили третє, коли природну любов до України кваліфікували як буржуазний націоналізм.
Найголовніше відкриття Симоненка, на думку Бориса Олійника, — говорити те, що є насправді, а не те, що комусь хочеться. Цим він здобув незаперечний авторитет.
Перша його збірка “Тиша і грім” вийшла у видавництві “Дніпро”, де видавали переважно твори класиків. Подяка колективу видавництва, що відчув тоді значущість Василя, у якого не було періоду початківства. Очевидно, це було, але він після жорсткого відбору подавав до друку лише найкраще. Серед його друзів — Ліна Костенко, Тамара Коломієць, Микола Сом, інші відомі нині постаті. Микола Сом не лише був і залишається вірним другом, а й постійно піклувався про матір поета. У ті роки Василя Симоненка підтримали також літературознавець Василь Яременко, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк.
“Щасливий народ, що подарував світові такого поета. Щасливий поет, якому судилося народитися в Україні. Невже йому 75? Він же такий молодий!” — завершив виступ Борис Олійник.
Як завжди, емоційно говорив Іван Драч. Згадав, що 1963 року, коли Василь помирав, учився в Москві в Інституті кінематографії. Дістав від нього єдиний лист: “Іване, я пишу до тебе догори черевом, бо не можу встати. Болить мені все…” “Перечитую чотири томи, які підготував і видав Василь Яременко (до речі, Микола Томенко пообіцяв придбати і подарувати це видання в кожну школу Черкащини) і низько йому кланяюся, — сказав Іван Федорович. — Мене тоді називали складним поетом, його простим, але ми обоє любили Україну”. На завершення Іван Драч прочитав вірш, написаний на смерть Симоненка, який в 1960-ті ходив у списках.
Видавець творів поета Володимир Біленко згадав, як навчався на одному курсі з Василем, жив в одному з ним гуртожитку. Розмови з ним в університеті й під час зустрічей після закінчення ВНЗ запам’яталися, залишили найкращі спомини.
У видавництві “Молодь”, де працював Володимир Біленко, вийшла друга Симоненкова збірка “Земне тяжіння”, а також перша вибраних поезій. До її укладання великих зусиль доклав Петро Засенко. Після виходу книжки Петро Петрович одержав догану, а редактором книжки записали іншого.
Після цього Симоненка в Україні не друкували 15 років. М. Шамота та йому подібні партійні критики піддавали його хулі. 1971 року в “Молоді” мала вийти книжка “Лебеді материнства” з передмовою Олеся Гончара “Витязь молодої української поезії”. Але навіть ім’я класика не допомогло. Відбувався процес відчуження Василя Симоненка від українського народу. За словами Володимира Біленка, йому пояснили, що гальмування цього видання йде від ЦК КПУ, але посилатися на цю інстанцію заборонено. З видавничого плану вилучили позиції Василя Симоненка, Ліни Костенко, інших “неблагонадійних”.
Вийшли “Лебеді материнства” аж 1981 року. Не всі поезії вдалося вмістити, деякі спотворено, але це вже була перемога. Перший відгукнувся на нову книжку Василь Яременко, написавши схвальну рецензію. До п’ятдесятилітнього ювілею Симоненка вийшла збірка поезій у “Радянському письменнику” в Києві, потім у Москві.
Зрештою, після всіх поневірянь Василь Симоненко повернувся в Україну. Але далеко не всі про це знають. Нині поетичні книжки видають накладом тисяча примірників. Нам багато ще треба зробити для популяризації творчості поета, зокрема зібрати спогади сучасників про нього.
Від Полтавської землі передав вітання Василь Бут, директор музею Василя Симоненка Тарандинцівської школи Лубенського району, куди свого часу Василь ходив за дев’ять кілометрів з Біївців на навчання. “Музей створено не за вказівкою згори, а за покликом серця. Він існує 12 років, налічує близько 500 цінних експонатів. Його відвідують тисячі людей. Доки живий український народ, ім’я Симоненка безсмертне”.
Найближчий університетський Василів друг поет Микола Сом зазначив, що мати найвлучніше сказала про сина: “Як був мій Вася малий, то був тільки сином своєї матері, а тепер він син українського народу”.
На вечорі прозвучали вірші Василя Симоненка у виконанні заслуженого артиста України Петра Бойка та учнів Києво-Печерського ліцею “Лідер”, пісні на слова поета, покладені на музику Платоном Майбородою й Анатолієм Пашкевичем.
У рамках громадсько-просвітницької акції “Вшановуємо пам’ять видатних українців” відбулося чергове засідання кіноклубу “Сінематограф-3000” (президент Володимир Бойко), заснованого з ініціативи народного депутата Володимира Стретовича.
Відбулася зустріч з автором і ведучою телепрограми “Знайдемо вихід” Наталією Розинською, яка підготувала передачу “Перерваний політ, або Кому заважають справжні поети”. Наталія Розинська розповіла, що спонукало її до створення цієї передачі: “Коли до моїх рук потрапила книжка Василя Симоненка, я в нього закохалася. Зараз небагато чоловіків, які мають таке мужнє і ніжне серце. Значний вплив на вибір тем моїх передач, які робить наш колектив з п’ятнадцяти жінок, справив журналіст Володимир Бойко. Завдяки йому я звернулася до постатей видатних українців, зробила передачі про Валерія Марченка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола. Усі гості нашої програми помічають, що ці постаті об’єднує не лише їхня мужність, одухотвореність, те, що вони боролися за Україну, а й думка, що боротьба за Україну триває, і вона жорстока. Наприклад, після передачі про В’ячеслава Чорновола “Невипадкова смерть” нам надіслали повідомлення з Генпрокуратури про те, що хочуть вилучити стрічку, бо там є факти, які можуть допомогти знайти істину в загадці смерті В’ячеслава Максимовича”.
Після виступу Наталії Розинської продемонстрували запис телепередачі, у якій розповіли вражаючий факт: 40 років черкасці чекали на відкриття пам’ятника видатному землякові. Для цього назбирали півтора мільйона гривень. Відкрили пам’ятник лише 2000 року. Пам’ятник трохи постояв і… почав розсипатися. Виявилося, що він гіпсовий! Його кудись вивезли. Нині збирають гроші на наступний пам’ятник. Черкасці вважають, що те, яким він має бути, повинні визначати не представники влади чи партій, а друзі поета. Черкаська обладміністрація повинна контролювати, як здійснюватимуть цей проект.
Після перегляду відбулося обговорення. Виступили народний депутат України Володимир Стретович, голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький, поет Петро Засенко та інші. Петро Засенко розповів, що Василь Симоненко, тяжкохворий (“я помітив, що його вже половина”), якось завітав до видавництва “Молодь” і застеріг: “Якщо в тебе коли-небудь виникне інцидент з міліцією, не показуй письменницького квитка: вони за такими, як ми, полюють”. З телепередачі випливає незаперечний висновок: цю людину знищила радянська система.
Журналістка Галина Дацюк представила молоду режисерку, студентку Олександру Балюту, яка разом з подругою зняла документальний фільм “Український самвидав 1960—1970-х років в обличчях”. У цій стрічці Євген Сверстюк так охарактеризував Василя Симоненка: “Він був лицарем на чорному коні, був якийсь нетутешній, у ньому відчувалася особлива чарівливість. Став відомим за два роки до смерті…”
Володимир Бойко сказав, що наш громадянський обов’язок — зробити запит до Генпрокуратури з пропозицією розслідувати факти смерті Василя Симоненка, порушити кримінальну справу. Присутні одностайно підтримали цю пропозицію.
А в Національному музеї літератури України до ювілею влаштували виставку “Я воскрес, щоб із вами жити”. Її авторка — завідувач відділу наукової роботи музею Оксана Деркач, а розповіла про виставку завідувачка сектору відділу науково-методичної роботи Оксана Хлоп’яча.
На виставці представлено унікальні меморіальні речі з фондів музею й відділу рукописів Інституту літератури: світлини, рукописні зошити, записники з помітками Василя Симоненка, правками, уривок п’єси зі студентського життя 1956 року, авторизований машинопис оповідання тощо. Ось рукописний варіант поезії “Лебеді материнства”, Симоненкове посвідчення редактора “Робітничої газети” в Черкасах, каламар, який передала поетова мати, листи до Миколи Сома, Василя Діденка, які поет підписував “твій Симон”. Ось збірки “Тиша і грім” (1962), “Земне тяжіння” (1964), “Вино з троянд” (“Каменяр”, 1965), “Поезії” (1966), “Подорож в країну Навпаки” (1964), закордонні видання (“Розмова з глобусом” (Таллінн, 1966), “Берег Чекань” (Мюнхен: “Сучасність”, 1973), “Лебеді материнства” (1981), пізніші видання; різноманітні збірники поезій, де є вірші, переклади Василя Симоненка, статті колег, дослідників його творчості: Романа Корогодського, Миколи Вінграновського, Дмитра Чуба, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Анатолія Ткаченка, Петра Ротача, Лілії Шитової, Василя Пахаренка, Станіслава Буряченка та інших; унікальний фотоальбом і спогади Ігоря Осадчого з Черкас “Три роки поруч” (1998).
Василь Симоненко — патріот, публіцист, лірик, казкар, майстер афоризмів — повертається до читачів. Василеві притаманна риса, якої нам часто не вистачає: самоповага і надзвичайна повага до кожної людини, розуміння неповторності людського життя: “Ми — це не безліч стандартних “я”, // А безліч всесвітів різних. // Ми — це народу одвічне лоно, // Ми — океанна вселюдська сім’я. // І тільки тих поважають мільйони, // Хто поважає мільйони “Я”.
Вивчаймо спадщину поета не тільки у ювілейні дні, а повсякчас.
