Зоя ШАЛІВСЬКА,
заступник голови Конотопського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, член НСЖУ
Сплановану поїздку на Рівненщину до знайомих все відкладала. І ось нарешті пізно вночі прибула до станції Сарни, а далі — довга дорога через суцільний туман до села Мочулище, що неподалік від Дубровиці, одного з найдавніших слов’янських міст України. У Києво-Печерському патерику згадано, що 1005 року Дубровиця була приєднана до новоствореної єпархії. Мочулище було одним із її парафій. Дубровичанка Анастасія-Параскевія Гольшанська, дружина князя Кузьми Заславського, переклала Святе Письмо живою народною мовою. Цікаву історію про походження назви села розповів священик отець Михаїл. Нібито князівські збирачі податей ніяк не могли дістатись до загубленого в лісах і болотах села, хоч і знали про його існування, і все запитували: “ Мо’, чули ще?”
Знайомство із селом почала із церкви. Недільний ранок був холодним. Та прочани прямували до храму. “Слава Богу”, — чую вітання. “Гарну церкву будуєте”, — зауважую чоловікові, що йде поруч. “Завзятого священика маємо — золоті руки у нього. Закачає рукави і все на будівництві робить, та й ми, звичайно, допомагаємо”. Церква Святого Володимира велика, п’ятибанна, але всередині ще купи цегли, дощок. “Роботи багато маємо, але наш храм буде найкращий”, — каже парафіянка Марія Миколаївна, колишня медсестра.
Слухаю чудовий спів церковного хору, в якому відчутні народні поліські мотиви. Важко, вже вісім років будується церква. Село маленьке, небагате. Виживають із городів, збирання чорниць та заробітків десь на чужині. Наприкінці служби оголосили суму пожертв, зібраних на базарі в райцентрі, — 600 грн.
О. Михаїл про будівництво розповідав захоплено, демонструючи відеозаписи всіх його етапів. Навіть показував, яким величним постає храм із пагорба за селом. Бачила і записи сільської традиції — благословення в храмі випускників школи.
Приміщення школи маленьке, тож уроки фізкультури проводити ніде — немає спортзалу. Про це із жалем говорила директор Ірина Олександрівна. А про заняття танцями чи музикою маленькі поліщуки можуть лише мріяти. Згадався телевізійний репортаж зі столичної школи з оснащеними за останнім словом техніки кабінетами, басейном. Думаю, відмова від бодай частини білбордів з їхньою обридливою агітацією заощадила б кошти не для однієї сільської школи.
Ходжу старим цвинтарем. Невеличка каплиця оточена кремезними дубами. За місцевим звичаєм, хрести на могилах, де поховані чоловіки, пов’язані рушниками, там, де жінки, — фартушками і хустками.
Гостювала в родині отця Михаїла. Хату винаймають, доходи невеликі, тому змушені тримати маленьке господарство. Важко тут їм, колишнім міським жителям. “Радість, — каже матушка Олександра, тримаючи на руках двомісячного малюка, — що можу слухати радіо “Культура”. Тільки завдяки йому не почуваюся відірваною від культурного життя. Правда, так хочеться в театр…” Тішилася, що зможе прочитати нарешті “Епізодичну пам’ять”. Книжку й свіжі числа газети “Слово Просвіти” передала Любов Голота.
Дубровицький район теж накрила своїм чорним крилом чорнобильська біда. Кілька сіл відселили. Тому ж, звісно, матушка в постійній тривозі за здоров’я дітей. Та о. Михаїл категоричний: мусить хтось служити й тут.
Ось таке коротке моє знайомство з віддаленим поліським селом, яке так наполегливо будує свою церкву. Нелегка дорога до храму, але віряни пройдуть її.
