Василь ГЕЙ
ЛЕГЕНДИ БЕРЕСТЕЧКА
То палахкочуть квітом нечуйвітру,
То полином, як попелом, гірчать,
То журавлиним криком понад світом
Несуть навік зачаєну печаль.
Козак Нечай, косою вбитий ззаду,
Не падає у воду забуття,
А знов і знов мечем рубає зраду,
Зі смерті вимолочує життя.
В нічному з кіньми, кажуть, не заснути
Незмовкний говір чути в тишині.
Мов душ козацьких полум’я і смуток,
Полями ходять, блимають вогні.
Дівоча гребля* волею Волині
Освячена під гомін колосків,
Але на Журавлисі ще й донині
Рубають зраду триста козаків.
А ми, допомогти їм незугарні,
Готові зраді здатися в полон,
Збираємо там кості легендарні
І зносимо печально в пантеон.
Мій родоньку, ти й досі не одужав,
І зрада знов зміюкою сичить,
Вона повзе по травах і по душах,
Допоки слава совісно мовчить.
Круг Берестечка трави соковиті
Дощем, як слізьми, червень окропив.
На цій землі, легендами повитій,
Невже нам лиш збирати черепи?
Затиснувши рукою давню рану,
Терпляче жде і вірить вічний час,
Що, вийшовши з легенди, як з туману,
Нечай воскресне в кожному із нас.
————————
* Так називають місце на річці Стир, де, за легендою, потопилися волинські дівчата, аби не датися в руки ворогам. За іншими переказами, помордованими тілами дівчат татари замостили річку, щоб перейти на інший берег.
* * *
Час високий. Зором не дістати.
Час глибокий. Мов людська печаль.
Часе мій охрещений, хрещатий,
Ти свіча і рана від меча.
Вже в тумані згасла свічка-мати,
Попелом і мій стає вогонь.
Час лихий. І є про що писати,
Лиш радіти вже нема чого.
Хоч весна ще вдарить солов’ями
По душі, неначе по струні,
Спалахне мелодією мами,
Юним цвітом вибухне в мені,
Та над нами грозами-громами
Нависають хмари навісні,
І моїми снами та синами
Падають убиті ночі й дні.
Часе мій, що збив на слові ґрати,
Гожий день для нього загадав,
Чом не став поетові ти братом,
А повз нього плинеш, як вода?
І поет зорить у даль холодну
Вже крізь листя осені руде,
І дитину хвору і голодну —
Вільне слово — тулить до грудей.
ДОСВІТКИ
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Тарас Шевченко
Ті досвітки й досі дитячими бачу очима:
У хаті, що дихає мирно між сосон та лоз,
На світачі пахко палає смолиста лучина,
І з подивом зирить на вогник
знадвору мороз.
Мурчить невдоволено збуджений сон
біля печі,
Де сходить поруханим тістом,
як сонцем, діжа.
У досвітках ткацькі, бондарні
творилися речі,
В туманності хатній зорею
творилась душа.
Пташиною човник у кроснах
літав крізь основу,
В’юнке веретено, рубанок
співали в руках.
А в мить відпочинку хтось радо
засвічував слово,
А з ним — дивосвіт у ясних,
мелодійних рядках.
Гуділи хрущі у вишневім
садку біля хати,
Ревів і стогнав у світлиці
широкий Дніпро,
Співав Перебендя, ішли
гайдамаки “гуляти”,
І на Берестечко зліталися хмари ворон.
Уперше озвалась до мене
і Леся в ту пору —
І горда, і ніжна, відважна,
весела й сумна —
То камінь важкий підіймала
уперто на гору,
То раптом сміялась крізь тугу
і сльози вона.
Смутні, в постолах білоруси
брели понад бором,
Несли свою кривду на світло
зі сну та пітьми.
Зневажені долею, болем
обтяжені й горем,
Вони захотіли чого? Називатись людьми.
Ті досвітки — будні (такі
многотрудні!) і свята,
Лучиново-димний, та словом
озорений рай,
Бо всі ми ще разом — і сестри,
і мама, і тато,
І поки що в хату не лізе ніяка мара.
Далекі ті досвітки — свідки
мого проростання
На рідному ґрунті, де римами
й сльози цвітуть,
Де важко встає над окраденим
Краєм світання,
Вогнем пробиваючи Богом
означену путь.
Чекай, виглядай мене,
хато самотня під гаєм,
Де вихолов сон і розсипалась
хлібна діжа.
Приїду — зрадієш, і тихо в тобі заридає
Народжена в досвітках
рідного слова душа.
ДУБИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
Доба нова, та знов така жорстока,
Уся в патьоках бруду і ганьби,
І лиш тому для мене ще висока,
Що в ній дуби козацької доби.
Живуть, неначе грізна гідність роду,
Що виросла з раба та кріпака,
І коронують кронами Природу,
В яку доба вдивляється з пенька.
Гудіння бортей чується у кронах
І відгомін кобзарської журби.
А нині в гіллі каркає ворона,
Мов лик і звук хохляцької доби.
Пронизані вогнями блискавиці,
Вони, хоч повні болю, та не злі,
Тому й живі і вільні, наче птиці,
Що рідної не зраджують землі.
Гризе й гризе мій край пила сталева,
Та ще стоять соборами дуби,
Де зрубані відплакують дерева
Сумні ліси злодійської доби.
Ловлю в задумі осені глибокій
Листки, мов кров’ю писані листи.
Живіть, дуби, в добі моїй жорстокій
Як незборима спрага висоти.
СВЯТІ ОЗЕРА*
Озера, ви очі, джерела чи вікна?
Ви свічі, засвічені в темнім куті?
Свічада, що в них відбивається вік наш?
І чим ви в туманах і нетрях святі?
Ми очі, але не звірині — Господні,
Ми води погоди — не злив дощових,
І, наче Нечимне, поки що не згодні
Вмирати в обіймах сухої трави.
Ми вікна, де світиться дума про вічне,
А білий лелека гойдає вже біль на крилі.
Ми не закуткові, а храмові свічі,
Запалені Богом на грішній землі.
Ми сизі свічада в обрамленні дерну,
Красу відбиваємо — не поруби,
Вбиваємо скверну прадавню й модерну
Промінням світіння і тінню журби.
Озера, ковтає вас ера-прожера,
Над хвилею люто розстрілює лет.
Блукає долинами суша-химера,
Та вперто стоїть у воді очерет.
Як воїн, стоїть без утоми і страху
І грозам списами грозиться здаля,
Мов щит, закриває від пострілу птаху
І сонце з туману щодня визволя.
Озера, вам ера віщує вмирання,
Та хто з вами в парі хоч раз у житті
Пробуджував храмову тишу світання,
Той знає, чому ви для світу святі.
————————
* Аж десять озер поліщуки назвали Святими.
ГОЛОС КРИНИЦІ
Друже луже, я твоя сестриця,
Земле рідна, я твоя душа,
Ранішня росиця-зоряниця,
Вилита з небесного ковша.
Пульсуванням рівним і неспинним
Я живу, здригаючись до дна.
Я глибинна сила України,
Незбагненна, вічна таїна.
У траву, калину й тополину
Краплями вливаю свіжу кров,
Ручаїно лину крізь долину
Напувати Прип’ять і Дніпро.
Нахильці, з долоні воду спити —
І зникає втома чи жура.
Всім жаждивим завжди я відкрита,
Всім дорогам, нивам і вітрам.
Хто хоч раз причастям освятився
Із криниці в рідній стороні,
Той сюди вертатиме, як птиця
З вирію додому навесні.
Можуть осквернити, загатити
Люди чистоту мою сміттям,
Та чиєсь одчайне, спрагле “Пити!”
Знов мене пробудить до життя.
Згиджена брудотою, проб’юся
Від наруги й туги — оддалік,
Свічечкою в полі засвічуся,
Наче на пасхальному столі.
Буду знову трепетно і чуло
Жити в світі стресів і негод.
Людство до кінця ще не збагнуло
Глибини й ціни джерельних вод.
Як же мені жаль, що я не можу
Змити, земле, кров тобі з лиця.
Може, це тому отак тривожно
Я тремчу, мов плачу, без кінця.
І молюся так за грішні душі,
Голос мій, моє серцебиття —
Це молитва в час пожежі й суші
За Господнє дерево життя.
І допоки пісня солов’їна
Ще не впала мертвою в золу,
Стань, високий світе, на коліна,
Помолись живому джерелу!
* * *
Рушаться доли і гори,
Змагає розбій розвій.
Ти гордість чи вічне горе,
Віче двадцятий мій?
Виймали людське з людини
Ненависть і лють сліпа,
Та гідність і честь України
Мені зберегла УПА.
Душу смоктав із мови
Шершнів отруйних рій,
Але зберегли основи
Тютюнники і Гончарі.
Чорнобиля змієм смертним
Жалиш ти коріння жил,
Та серця ударами Серпень
У тілі твоїм ожив.
Мій віче, в тобі сиротою,
Та не байстрюком я ріс,
Зацвів не лише травою,
А й словом на ниві сліз.
О віче війни й неправди,
Ти вічі, як міг, сліпив,
Але я на стежку зради
В тумані твоїм не ступив.
Я вроду дівочу гожу,
Як воду криничну, пив,
А з нею й тебе, небоже,
Зелом і крилом любив.
А чим ти у вік двадцять перший —
Колоссям чи кулями вріс?
Воскреснеш і радістю, вмерши,
Чи тільки печаллю зорі?
Ти кат, а воднораз і жертва,
Віче вождя і раба.
Із серця мойого не стерта
Слава твоя і ганьба.
Світу крихка будова —
З атомним бісом чи без.
Тільки єдине — Слово
Тримає його основу
І мову землі й небес.
* * *
Вдихаючи тепло своє у слово,
Я дихаю, а значить, і живу,
Топчу траву медову й полинову
І в течії тримаюсь на плаву.
Росиста рань і тихий вечір слова…
Які глибокі їхні кольори!
Від слова відсівається полова —
Тоді воно, як золото, горить!
Тоді воно — посіяна зернина,
Що згодом стане жменею зерна.
Воно — і співу злива жайворина,
І скрипкова розпачлива струна.
То лагідно, то звихрено й нервово,
То шепотом, то звуком голосним
В мені світає, гріє душу слово,
А як мені цей світ зігріти ним?
Не знаю. Та до втоми знов і знову
Вдихаю в нього силу і чуття.
Не лиш тепло — свій дух дарую слову,
Аби світилось краплею життя.
Щоб десь комусь ця крапля оросила
Чи спраглу душу, чи сухі вуста,
Аби при ній хоча б ніяковіла
Чиясь незмивна барва — чорнота.
Цілющі краплі слова можна пити
Від забуття, зурочень та зневір…
Щоб ранок вже відболеним зустріти,
Вночі лягає слово на папір.
* * *
Вернулися додому, та не всі,
Не вся, не вся приїхала родина
До споришу й первоцвіту в росі,
До гаю, де березина й соснина
Ще пам’ятають лютий буревій,
Сльозилися тоді молодовіттям,
Коли малих дітей залізний змій
В Сибір повіз на ціле півстоліття.
Розвиднилось. Але стара біда
Стоїть довкола, зирить чорно в кронах,
Мовчить, тремтить на вітрі, як вода,
Від сліз і крові досі ще солона.
Червона барва блискає в траві
Убитою зорею чи іржею,
І тільки сливи дідові живі
У шрамах і медових краплях клею.
Пробач мені, родинонько, пробач,
Що я не встиг ще викосити болю
В урочищах За нивкою й Сохач
І на подвір’ї межи звіробою.
Із мороку вернулися та з мору
У пору зір воскреслих і зневір.
Ще й досі в очі з далечі, з-за бору,
Із ночі звіром дивиться Сибір.
