НАВІЩО БІЛИТИ КОЛОНУ, КОЛИ СКРІЗЬ ТАКИЙ «СЮР»?

Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець

У самому центрі Києва з давнини до наших днів дивом збереглося одне унікальне, навіть зачароване місце. Тут, ніби на картині геніального сюрреаліста Сальвадора Далі, співіснують, здавалося б, несумісні речі. Йдеться про ділянку Дніпровської набережної, де, за переказами, 988 року Рівноапостольний князь Володимир хрестив дванадцятеро своїх синів і яку протягом сторіч кияни називали “святим місцем”. На честь зазначеної історичної події тут споруджували дерев’яні каплички, а на початку ХІХ ст. її увічнили монументальною кам’яною колоною на арочній основі. Колона-пам’ятник, споруджена у формах епохи класицизму, є першим монументом столиці й від початку іменувалась подвійно: пам’ятник Хрещення Русі й Маґдебурзького права.
У цьому куточку Києва обабіч колони сучасники могли бачити виразний архітектурний ансамбль: невисокі кам’яні споруди, вирішені в оригінальних формах романської фортечної архітектури (фасади розчленовані арочними прорізами, зміцнені контрфорсами, карнизи декоровані машикулями тощо). Будинки були комплексом споруд старовинного муніципального водоканалу ХІХ—ХХ сторіч. Як цінні технічні пам’ятки вони вписані до Державного реєстру з охоронним № 208.3. Нині внаслідок навмисних підпалів бездоглядні пам’ятки набули жалюгідного вигляду: обгорілі, без даху, вони й далі руйнуються під дощем і снігом.
Безперечно, у будь-якій культурній європейській державі міська влада намагалася б запобігти руйнації старовинних будівель, створивши, приміром, всередині музей історії муніципального водоканалу, впорядкувала б прилеглу територію. А може, оголосила б тендер? Упевнений, що знайшлися б такі, хто, розраховуючи на подальший чималий прибуток, відреставрував би пам’ятки власним коштом. Проте комусь із київських владоможних ділків такі загальноприйняті у цивілізованих країнах підходи не до вподоби: вони, певно, прагнуть прискорити остаточну руйнацію пам’яток, щоб на вільному місці протиправно, по-хижацькому, розгорнути нове масштабне і прибуткове будівництво. У засобах масової інформації вже неодноразово повідомляли про розробку київськими архітекторами різноманітних проектних пропозицій щодо зведення на історичних Дніпрових схилах нових споруд, хоч ще 15 років тому таке можна було б сприйняти як першоквітневий жарт.
До речі, напівзруйновано й кам’яні сходи, споруджені 1910 р., що ведуть від колони нагору, до Володимирського узвозу, мають охоронний № 222.1. Цікавий архітектурний ансамбль, київська святиня, фактично став прихистком безхатченків, місцем збіговиська наркоманів, сатанистів тощо. Їхні “графіті” постійно “прикрашають” стіни напівзруйнованих будинків водоканалу. Частенько розмальовують непристойностями й колону-пам’ятник, а влада лише раз у раз забілює і зафарбовує це неподобство. Ми добре розуміємо, чому під час святкування 1020-річчя прийняття християнства на Русі 2008 року і торішнього відвідання Києва патріархом Російської Православної Церкви Кирилом чиновники не наважилися включити до маршруту урочистої ходи духовенства відвідання святого місця хрещення Русі на Дніпрі, обмежившись лише проведенням церемонії біля пам’ятника Св. Рівноапостольному князеві Володимиру, хоч колись урочиста хода від “верхнього Володимира” до “нижнього Володимира” була обов’язковою складовою частиною будь-якої хресної ходи у Києві.
Схоже, відповідальні посадовці з КМДА, зобов’язані берегти наше національне історико-культурне надбання, зовсім не соромляться й не переймаються тим, що з ним відбувається. Вочевидь, ці особи вже давно виношують таємні плани здачі зелених придніпровських схилів “в оренду” забудовникам, не оглядаючись на пам’яткоохоронне законодавство: зазначені території — заповідна зона історичного ландшафту. Натомість засоби масової інформації демонструють широкому загалу читачів і глядачів провокаційні заяви чиновників, знаних архітекторів та інвесторів про “високу рентабельність”, “доцільність”, навіть “необхідність” забудови Дніпровських схилів! Ігнорується думка провідних вітчизняних гідрогеологів, які волають про те, що порушення системи циркулювання підземних джерел на схилах призведе до вкрай сумних наслідків: почнуться надпотужні зсувні процеси, за яких пальові укріплення максимально можливої глибини не спроможні втримати великі маси ґрунту від їх сповзання у Дніпро. Ще два роки тому про таку загрозу повідомлялося у листі (за підписами більш як двадцяти академіків-геологів) до всіх владних структур, проте він залишився без відповіді. Про активізацію зсувів придніпровських схилів свідчать також дані, одержані співробітниками Центру аерокосмічних досліджень НАНУ, які неодноразово публікувалися у пресі.
Завмовчується й думка експертів комісії ЮНЕСКО, яка працювала у Києві торік навесні. Закордонні фахівці вважають, що разом з архітектурними ансамблями Софії Київської й Києво-Печерської лаври до переліку світової культурної спадщини доцільно було б включити й ландшафт прибережних київських схилів. Але це стане можливим лише тоді, коли міська архітектурна влада відмовиться від “наполеонівських” планів щодо їхньої забудови. Поінформованістю про стан київської архітектури і містобудування експерти ЮНЕСКО значною мірою завдячують інформаційній підтримці небайдужих представників наукової громадськості міста.
Проте повернімося до пам’ятника-колони. Наприкінці 2009 року в пресі з’явилися повідомлення про те, що пам’ятник знову по-варварському розмальовано. Віддавши розпорядження вкотре побілити колону, начальник столичного ГУ охорони культурної спадщини Р. Кухаренко в інтерв’ю “Газете по-киевски” за 13.10.09 визнав: справді, на незаплановані ремонтні роботи на пам’ятнику доводиться витрачати щороку до 20 тис. гривень. Причиною регулярного спотворення пам’ятника, на його думку, є “малолюдність місцевості”. Та чи не доцільніше було б на кошти, які постійно йдуть “в нікуди”, поремонтувати сходи й оголосити конкурс на реставрацію будинків водоканалу? Вважаю, що відразу ж після таких заходів у “малолюдному”, але такому затишному місці з’явилися б туристи чи публіка, що прийшла прогулятися і відпочити, а поряд з ними — охоронці ресторанів, клубів, міліція. І проблему збереження культурної спадщини було б дуже просто розв’язано.
Коли пам’ятник черговий раз паплюжать, засоби масової інформації обурюються маніакальною послідовністю злочинців. Їхні дії журналісти найчастіше означують словом “дикість”. Поза тим, у мене як у мистецтвознавця це слово асоціюється з терміном “фовізм” (французькою — “дикість”), який визначає одну з численних течій живопису. Справді, у наших нинішніх “нових диких” існує  прагнення втілювати власні примітивні “творчі” порухи, нехтуючи всіма культурними традиціями і морально-філософськими підвалинами. Чому ж рух “диких” має нині численних послідовників саме у нашому місті? Чи, бува, не сучасні арт-центри і мистецькі галереї, де частенько демонструють відрубані голови корів, скульптурні композиції, що зображають людей, які обливають одне одного лайном, значною мірою сприяють формуванню у молоді антиестетичних смаків і запитів? Нерідко відвідувача тут залучають до “творчого процесу”, закликаючи власноруч створювати “мистецькі шедеври”, для виконання яких вистачає лише простого розбризкування фарби на центрифузі. Природно, що “зомбована” так молодь виходить з подібних арт-центрів і сприймає білі сяючі фасади будинків як заґрунтовані полотна, не гамуючи потягу до такої “творчості”.
Тому не слід дивуватися маніакальному прагненню “диких” і їхній підсвідомій потребі привести пам’ятник до єдності з навколишнім ландшафтом, де, ніби після бомбування, підносяться залишки історичних будівель…
До речі, задовго до початку передвиборної агітації за кандидатів у президенти України головний, звернений у бік шосе фасад пам’ятки, на якому добре зберігся цікавий цегляний декор (Набережне шосе, 8), було завішено рекламним полотном, яке закликало голосувати за Партію реґіонів. З’ясувалося, що для розташування згаданої наочної агітації саме у ці елементи декору було вбито міцні металеві штирі, на яких закріплено величезну металеву раму! Як могло трапитися варварство, не менш страшне, ніж “дикість” щодо колони? Тепер для реставрації пам’ятки потрібно буде виривати, так би мовити, “з м’ясом” важку металеву конструкцію, руйнуючи цегляну кладку разом з елементами декору.
Чи не час зупинити вакханалію нищення національної культурної спадщини (зокрема, напередодні Євро-2012, коли Україну відвідають численні туристи з цивілізованих країн)? Хіба багато знайдеться на Землі столичних міст, де збереглася така краса прибережного ландшафту в гармонії з історичною забудовою? Упевнений, що пам’ятник на честь Хрещення Русі й Маґдебурзького права, який сяє білизною на тлі літописних зелених пагорбів, і надалі має залишатися справжньою візитівкою нашого міста.

P.S. Коли ця стаття готувалася до друку, варвари-забудовники, як справжні злодії, на Різдвяні свята, користуючись відсутністю перехожих на Набережному шосе, почали руйнування комплексу пам’яток — колишнього водогону біля колони Маґдебурзького права. Автор статті, передбачаючи такий розвиток подій, встиг зробити фотофіксацію архітектурного ансамблю до його руйнації. Редакція газети не вважає цю публікацію за таку, що втратила актуальність у зв’язку зі знищенням пам’ятки. Навпаки — вимагаємо відповіді від тих, хто попустив руйнівникам можливість безкарності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment