НІЖ У СПИНУ

15 січня в Культурно-мистецькому центрі Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася літературна акція “АнтиНЕК: ні цензурі!”, якій передувала прес-конференція в УНІАН за участю письменників Юрія Андруховича, Леся Подерв’янського, Андрія Бондара та представникa Української Гельсінкської спілки Євгена Захарова щодо діяльності Національної експертної комісії (НЕК) з питань захисту суспільної моралі. Організатори акції висловили бажання започаткувати серію громадських заходів, спрямованих на скасування моральної цензури в Україні.
Що нам робити з НЕКом? Це питання, на яке шукають відповідь організатори й учасники акції. Що нам робити з АнтиНЕКом? — питання, на яке хоче відповісти журналіст Олесь Вахній.

Олесь ВАХНІЙ

Ідеалістичне світосприйняття дарує залюбленим у філософію шукачам правди вичерпну й логічну відповідь на питання щодо причини буття людини в цьому переповненому гріха й несправедливості світі. Земна мандрівка — це іспит на право перебувати разом із Творцем після фізичної смерті. Невиконання чітких вказівок (Божих Заповідей) щодо правил і норм життя загрожує душі грішника довічним перебуванням у тій геть неприємній місцині, “де плач і скрегіт зубів”.
Спроби нівелювати й дискредитувати віру в існування вищої сили було зафіксовано ще кілька тисяч років тому. Доречно згадати про секту саддукеїв і єхидні (проте безглузді) запитання послідовників більш ніж помилкового вчення Христу. На противагу нівелюючій людську гідність і навіть життя брутальній жорстокості атеїстів часів комуністичного тоталітаризму новітній матеріалізм полюбляє виряджатися у шати “неупередженості”, “науковості” й “творчої незаанґажованості”. Проте його вбивча для душі (отже, й злочинна) сутність не стає від цього “меншим злом” для тих, хто необачно потрапив у цупкі тенета.
Вульгаризація воїнством лукавого суті демократії (себто трактування її нічим не обмеженою вседозволеністю) уможливила постання в Україні (та й не лише в Україні) цілого легіону самозакоханих “громадських активістів”, які цинічно ігнорують суспільну мораль. Для них прагнення втілити в життя власні гріховні забаганки — єдиний керунок усіх вчинків. Позбавлені елементарної естетики і будь-якого змісту світлини одягнених у стрій балерин шахтарів шокують і водночас розбещують загал, демонструють підстрибування голих чоловіків і жінок інсталяції, ображають почуття мільйонів вірян зображення мавп у ризах священиків, детальний опис перелюбу й збоченського блудодійства в римованій чи прозовій формі — прикладів у побуті більш як достатньо, проте дозвольте цим обмежитися. Це нічого спільного з мистецтвом не має. Меценати духовного розтління прагнуть змусити українців забути про загальноприйняті норми моралі, потребу самовдосконалення шляхом плекання рідної духовності й закохатись у бруд, який упродовж тисячоліть викликав відразу.
Титанічні зусилля українських церков й інтелігенції у справі порятунку душ необачних на ниві боротьби з брутальною ходою хамовитого матеріалізму таки дають позитивні наслідки. Остаточне деградування нашого суспільства унеможливлене сотнями тисяч навчених відрізняти кукіль від пшениці й здатних усвідомити трагічно-негативні наслідки гріховного вивищення чуттєво-тимчасового над вічним.
Проте, як засвідчила практика, принциповості спроможних до осмисленого самообмеження прихильників правди недостатньо для того, щоб протистояти наступу аморальних і позбавлених будь-яких меж і норм пристойності матеріалістів. За часи існування людство спромоглося витворити чимало форм і методів дієвого поборення тих, хто зазіхає на правду. Практиковане у сиву давнину побиття камінням або вигнання зі спільноти у більшості народів вже відійшли в минуле. Новітні часи дають змогу цивілізованими методами (наприклад законодавчо) обмежувати злочинну діяльність ідеологів і практиків розбещення загалу. Толерована владою безперешкодна трансляція більшістю телеканалів порнографічних стрічок (на справедливі вимоги Церкви й інтелігенції припинити це матеріалісти відповідали нав’язуванням недоречної дискусії про різницю між еротикою й порнографією), фільмів зі смакуванням сцен насильства (наслідком чого є формування у глядачів, особливо підлітків, зневаги до гідності навколишніх і навіть життя людини), врешті-решт засилля кінопродукції, де спотворено й образливо для українців потрактовано події минулого й нинішнього буття, вимагало від небайдужих до долі рідного народу належної й адекватної реакції.
Усвідомлення потреби формування й виховання чесних, принципових і патріотичних громадян, а не розбещених й розгнузданих егоїстів-себелюбців зобов’язувало патріотично налаштованих інтелектуалів клопотатися про створення відповідного органу, призначенням якого мусив би бути дієвий захист честі й гідності кожного громадянина зокрема та суспільної моралі загалом.
На щастя, узгіднені з планами Творця мрії, задуми і плани мають властивість реалізовуватись і втілюватись у життя. Постання 2003 року Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, без перебільшення, схвально сприйняли всі, для кого чеснота любові до ближнього — не порожній звук. Кількарічне існування комісії не лишилося непоміченим у суспільстві. Завдячуючи закликам, висновкам і рекомендаціям її фахівців в Україні унеможливлено поширення літератури й фільмів, котрі пропагують содомію й у відвертій чи завуальованій формі нав’язують українцям викривлене сприйняття суспільних явищ і процесів.
Українці ще довго пожинатимуть гіркі плоди власної кількасотрічної бездержавності. Проте брак демократичних і державницьких традицій повинен компенсуватися прагненням щиро і вірно служити ближнім і Батьківщині. Поза сумнівом, що до комісії, як і до кожного державного органу, виникло чимало небезпідставних претензій. Проте існує різниця між боротьбою з вадами системи (в нинішніх умовах цей процес доречніше назвати імітацією існування держави) і намаганням знищити будь-яку спробу стати на захист правди.
Від часу постання комісії підконтрольні українофобським середовищам газетки й телеканали виригнули цілий океан брехні й позбавлених логіки й глузду звинувачень на її голову Василя Костицького. Оскільки висновки комісії дедалі частіше ставали керунком до дій і аргументами в дискусіях, а неприховано антинаціональні й антихристиянські заклики антиподів цноти й моральності дедалі рідше знаходили підтримку, воїнство лукавого наважилося змінити риторику й тактику.
Народні перекази, які карбують у пам’яті загалу події минулого, чітко й недвозначно розмежовували правду, справедливість, вірність і брехню, підлоту й аморальність. Зрада, себто зумовлена пошуком особистої вигоди відмова від рідного й служіння чужинському, в усі часи і в усіх народів викликала заслужений осуд й адекватну зневагу. Принагідно згадаємо метод знищення неросійським за походженням керівництвом радянської Росії щойно посталої Української Народної Республіки 1918 року. Пославшись на замовлений заклик замовленого з’їзду формально української (інша річ, що етнічних українців серед неї був незначний відсоток) фракції більшовиків, чужинці вдалися до агресії. До послуг зрадників, хоч багато з них, можливо, і справді щиро вірили в ідеї всесвітніх “рівності й братерства”, вдавались і під час війни 1918—20 рр. Проте зрадників, навіть тих, хто щиро вірить у справу, яку чинить, ніхто ніколи не шанував. Використавши, їх завжди знищували, оскільки той, хто зрадив матір, зрадить і того, на чию користь зневажив рідне.
Трагічна доля українських більшовиків Миколи Хвильового, Юрка Коцюбинського, Віталія Приймакова — зайве тому свідчення. Послуговуючись плодами їхньої зради, чужинці не обтяжували себе роздумами над мораллю й потребою віддячити.
На жаль, приклади минулого не стають наукою для новітніх фарисеїв, духовних предків яких Христос картав за надмірну любов до найпомітніших стільців у синагозі. Соромно визнавати, проте серед українців таки знайшлася (на щастя, жалюгідна) купка самозакоханих “митців”, які заради чергової нагоди з’явитися на сцені й нагадати загалові факт існування у цьому світі власних нікчемних осіб наважилася плюнути на сповідувані українським народом духовні цінності. У культурно-мистецькому центрі НаУКМА з ініціативи бульварно-гламурненького москвомовного журнальчика “ШО”, на глянцевих сторінках якого неодноразово публікували матеріали, що пропагують аморальність і неповагу до національних традицій українців, відбулося, без перебільшення, ганебне, анонсоване, проте, літературною акцією, злочинне збіговисько. Прикриваючись гучним гаслом “заборонити забороняти”, відомий ґрантоїд Юрій Андрухович й достатньо відомий завдяки поширеним аудіоп’єсам з ненормативною лексикою Лесь Подерв’янський переконували присутніх, що “еротика й сексуалізація є єдиним, що вони мають”. Скиглячи про міфічні “утиски”, учасники геть неповажного збіговиська чомусь не згадували про справжні репресії силовиків нинішньої постокупаційної адміністрації супроти патріотичної молоді, яка, на відміну від них, не за оплату словом і чином протистоїть нинішньому винародовленню українців.
Дозволю собі не обтяжувати читачів навіть поверховим переказом того ганебного дійства. Сидячи за столом, промовці без найменшого докору сумління нецензурно лаялися й доводили українське(?!) походження цих слів. Форма викладу невдоволення діяльністю НЕК позбавляє мене змоги навіть переповісти їхні претензії й закиди.
Зачитане наприкінці “тусняка” “звернення” із закликом ігнорувати всі вимоги й заклики НЕК, окрім Подерв’янського й Андруховича, підписали лише Сергій Жадан і якийсь (не прошу навіть  пробачення, але свідчу, що вперше чую це ім’я) Андрій Бондар.
Закликаю читачів поглянути на цю подію із сакральної точки зору. У даному випадку відбувся черговий бій між непримиренними сповідниками ідеалізму й сатанинського матеріалізму. Згадані вище псевдолітератори — не перші й не оригінальні у царині виконання замовлень. Закликаю молитися за грішні душі тих, хто потрапив у тенета лукавого. Нехай Господь дарує їм розуміння обсягу й суті злодіянь на ниві розбещення й служіння поневолювачам і вбивцям душ одноплемінників. Духовне вбивство — не менший злочин, ніж фізичне. Не ви перші, та хай би в ганебній епопеї зрадництва й встромляння ножа у спину ви були останніми. Панове нівелятори культури і моралі! Зупиніться і покайтеся!

Часопис “Слово Просвіти” хотів би долучити читачів й авторів до ширшої дискусії про потребу державного регулювання моральності суспільства, стан суспільної моралі в Україні та роль державних інституцій у її формуванні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment