СЛОВА — ЦЕ ВАЛЮТА

Ірина МАГРИЦЬКА,
доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Про сучасний стан української мови влучно висловилась Ліна Костенко: “Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене”. І чинний нині правопис, і словник, яким ми послуговуємося, — це та сама радянська версія української мови, лише з “косметичними” редакціями. Але ж аксіомою є те, що країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна.
Давно час переглянути принципи нормування й кодифікації української мови, які дістались нам у спадок від радянської доби. Як і давно назріла потреба широкої наукової дискусії щодо “Проєкту найновішої редакції Українського правопису” 1999 року. Те, що ми спостерігали в наступні після його оприлюднення роки, дискусією не назвеш: насправді це була спланована антиукраїнськими політичними й науковими силами кампанія дискредитації автентичних начал української мови, яку ті сили винесли на сторінки переважно російськомовних ЗМІ, що надавали слово агресивним невігласам і відвертим українофобам. До цієї “дискусії” залучили також малообізнаних або й зовсім не обізнаних з обговорюваних питань викладачів-філологів, які в анкетах, як правило, висловлювали свою незгоду із запропонованими змінами.
Зімітована тоді опонентами правописної реформи “наукова дискусія” перетворилася на фарс із висміювання правописних змін і паплюження сумлінної праці відомих мовознавців, за яким голосу самих авторів цих змін майже ніхто не почув.
Безперечно, від колоніальних часів нам дісталася колоніальна зросійщена норма, що пронизує всі рівні — від фонетичного до граматичного і правописного. Відродження вбитої трагічними для України політичними обставинами мовної норми — завдання чесних філологів. Саме таке завдання ставить перед собою відомий український мовознавець, громадський і політичний діяч Ірина Фаріон, з-під пера якої щойно вийшла монографія “Мовна норма: знищення, пошук, віднова”. Автор книжки наголошує: від нав’язаної українцям радянсько-російської мовної норми неможливо остаточно звільнитися лише механічним способом, позаяк її зміна передбачає тривалу ментально-суспільну мотивацію. Наше ж суспільство досі залишається поневоленим, адже більшість громадян України позбавлені національного самоусвідомлення (немає сумніву, що це і є головною причиною цілковитої байдужості й відсутності внутрішньої духовно-психологічної мотивації до відновлення неспотвореної правописної норми багатьма нашими співвітчизниками, зокрема й філологами).
У монографії розкрито еволюцію основних норм української мови, з’ясовано позамовні чинники їх спотворення впродовж ХХ сторіччя. Тож цю книжку справедливо можна вважати відповіддю на заклик-заохочення Лариси Масенко до пошуку ширшої інформації щодо мовної політики, яку проводив радянський режим на теренах України. Але І. Фаріон веде читача дорогою знищення, пошуку й відновлення норми не лише задля аналізу її (норми) крізь внутрішні мовні закони та політичні репресії, а передусім заради пошуку вільних і сильних українців.
На переконання автора, віднайдення знищеної лінґвоцидом автентичної мовної норми — це завдання мовознавців, а обов’язок держави — допомогти суспільству стати здоровим і самодостатнім. Саме таке суспільство може примусити себе підкорятися нормі, а це вже є безперечною запорукою досягнення цим суспільством висот державотворення. Відповідь на риторичне авторське запитання “Чи може спотворена радянська мова творити вільних українців?” — прозора й однозначна: ні, не може.
І. Фаріон констатує, що ідея цієї книжки зародилась у стінах Львівської обласної ради, де вона як депутат опинилася в епіцентрі реального мовлення, але нереальної мовної норми. Витоки цього феномену дослідниця бачить у тому, що від 30-х років минулого сторіччя влада навально перетворювала українців на носіїв “недоукрмови”, “перекособочених двомовців”, суржикомовців (із гіршим-кращим незнанням обох мов). А в третьому тисячолітті, коли на зміну тоталітаризму прийшла доба лібералізму з його ідеологією вседозволеності, у суспільстві запанувало нігілістичне трактування норми і сприйняття її лише як інструментального чинника, зведеного до примітивного порозуміння. Тож більшість практичного матеріалу, наведеного у книжці, почерпнуто автором з усного й писемного мовлення українських депутатів і чиновників, які фактично стали заручниками спотвореної мови.
Як теоретико-практичний порадник із культури мовлення, “Мовна норма…” виконує ще одну важливу функцію — вчить свідомо використовувати власне українські звуки, слова і вирази.
У книжці п’ять розділів (“Фонетична норма: гармонія чи дисонанс?”, “Словотвірні норми — фундамент слова”, “Лексико-семантичні норми: репресовані слова й убиті значення”, “Граматичні (морфолого-синтаксичні) норми як озмістовлена форма”, “Синтаксичні норми — дзеркало мислення”), і читаєш їх на одному диханні. Разом з автором здійснюєш цікаву подорож дорогами мовної норми, яку так наполегливо впродовж трьохсот років намагалися повести московським шляхом.
І. Фаріон застерігає, що було б дивно писати цю працю за нормами досі чинного сталінського українського правопису 1933 року і його логічного псевдонаукового спадку — Правопису 2007 року. “Це наче прийняти вбивство мовної норми і творців цієї норми, кодифікованої у Правописі 1929 року”. Саме тому її книжка написана за правилами, рекомендованими в новій редакції “Українського правопису” 1999 року, який, за словами О. Пономарева, сприяє поверненню його до національних засад, до фонетико-морфологічних особливостей нашої мови, усуває зайві винятки: инший, иншомовний, самостійности, більшости, міцности, любови, інтимности, взаємности, авдиторія, павза, Орвел, Европа, Гемінґвей, давньогебрайський, Гайдеґґер, проєкт, спеціяльний, абревіятура, диференціяція, тріюмфальний, варіянт, постколоніяльний, телеетер, катедра, ортоепічний, мітичний, швайцарський.
Мова автора книжки багата на власне українські лексику, словотвірні моделі, синтаксичні конструкції, чимало з яких було “репресовано” в радянський час: навдивовижу, позаяк, завважити, чужинство, копійованість, зудари, почасти, слово-, форморозрізнювальний, наголошувальний, наголосова (система), приросток (префікс), наросток (суфікс), приписи (правила), вислід (результат), береги (поля книжки), самотворчий, вторування, дев’ятьдесятий, межимовний, синонімний, до прикладу, поза тим, у слов’янських із походження словах тощо. Читаючи, часто думаєш: такою, як в І. Фаріон, могла б сьогодні бути наша літературна мова без зовнішніх утручань.
Задля кращого сприйняття матеріалу в праці запропоновано афористичні думки про мовну норму і мовну культуру, як-от: Нова людина має і мову нову (Г. Сковорода), Велика мовна культура конче веде й до великої сили політичної (І. Огієнко), Суржик — це правила утворення безладу (М. Флаєр), Граматиці підкоряються навіть імператори (латинське прислів’я). Тут знаходимо контекстуально доцільні крилаті вислови відомих українських і закордонних учених, письменників, культурних діячів і державників, і нас по-доброму дивує філологічна й загальнокультурна обізнаність І. Фаріон.
Розміщені на берегах книжки афоризми полегшують читачеві сприйняття матеріалу. Пожвавлюють роботу з книжкою також веселі бувальщини з мовної тематики (напр.: Батько купив п’ятирічній дитині великого ведмедика. Дитя захоплено його розглядало і виявило під лапкою етикетку з написом: “МИША”. Приголомшене відкриттям, воно побігло питатися в батька, чому великого ведмедика названо мишею…”), філологічні анекдоти (напр.: Вірменин каже грузинові: “Рускій язик багачє, чєм украінскій”. — “Чєм?” — “Чєм украінскій”), які подані впереміж з афоризмами.
Чимало власних думок автора теж має яскраве афористичне звучання, і ми переконані, що їх цитуватимуть майбутні дослідники нашої мови: Мова не просто голос суспільства — вона характер його розвитку; Як говорять, так і керують; Наголос — душа слова; Варіянт — це завжди можливість вибору і ширшого пізнання, варіянт — це пошук і віднайдення; Без культури мови немає жодної іншої культури; Кожна мова — це окрема національна й інтелектуально-естетична картина світу, і щоб вона була і здійснювалась, мусить працювати така критична маса лексики, що відрізнятиме її від усіх інших; Суржик — це неповноправність. Це брак стилю. Це брак внутрішнього вертикального начала в людині; Слова зі своїми значеннями — наче люди з власними думками. Позичені і спотворені думки — як позичені речі та зіпсуті дні життя; Слова — це не мідяки, якими не шкода розкидатися. Слова — це валюта, а пуста мова не варта доброго слова; Якщо лексичний рівень — це відкритий зовнішній бік мови, то синтаксис — її морське дно, що є глибинами нашого мислення; Політична культура без мовної культури так само неможлива, як вільне суспільство без вільних людей тощо.
Додатками до “Мовної норми…” є три “словниці” (“Правильне наголошення”, “Правильні відповідники до слів інтерферентної будови” і “Типові лексичні помилки та їхні правильні відповідники”), а також приклади видруків різнотипних мовленнєвих помилок депутатів Львівської обласної ради, які І. Фаріон роздавала їм під час сесійних засідань. Ці додатки стануть корисними практичними порадниками тим, хто хоче правильно говорити.
Оригінальним винаходом автора книжки як творчої особистості є електронний додаток до монографії — “Намальована мова: заговори — і я тебе побачу”. Це 72 мовні плакати, створені майбутніми архітекторами й дизайнерами, студентами Національного університету “Львівська політехніка”. За словами І. Фаріон, ідея мовного плаката визрівала в неї разом зі зміною української свідомості: від пригніченого народу до україноцентричної нації. Ідею Мови як творення нації їй вдалося втілити на заняттях з української мови з молодими представниками відроджуваної нації. Так мудрим, по-справжньому патріотичним викладачем і його студентами було створено жанр мовного політичного плаката. Виставка цих робіт об’їхала всю Україну, запаливши інших до такої творчості й утвердження державної мови. Плакати (самі назви їх промовисті — “Бабище-суржище вкрала слово рідненьке. А ви, люди добрі, візьміть його на устонька і поверніть мові-матері”, “Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема”, “Говори — і я тебе побачу”, “Доля мови формує і долю народу”, “Курси навчання української мови для тих “українців”, які її не розуміють”, “Мова наша — серце наше”, “Нація — мова”, “Ні” русифікації моєї нації”, “Паразити мови”, “Тільки рідна мова має обличчя рідної матері”, “Я пишу, читаю, думаю, розмовляю українською” тощо) викривають найгостріші мовні проблеми нашого часу: імперське нахабство носіїв російської мови, рабське мовне відступництво українців, проблеми культури мовлення, розуміння мови як “оселі народного буття” і духового кордону. Безперечно, ці плакати виконують і людинотворчу, і націєтворчу, і державотворчу функції. На думку автора ідеї, ці художні твори можуть допомогти всім гілкам української влади і політичним партіям у конструктивному розв’язанні мовної проблеми.
Немає жодного сумніву в тому, що ця праця Ірини Фаріон стане помітним явищем в українському мовознавстві нової доби, оскільки вона вводить у науковий обіг новий фактичний матеріал, містить цінні висновки і пропозиції. Крім того, вона обов’язково посяде гідне місце серед науково-популярних розвідок державотворчого змісту, оскільки закликає нас бути в обороні своєї мовної автохтонності.
Раджу обов’язково скористатися цією книжкою публічним людям, студентам вищих навчальних закладів і науковцям, учням середніх шкіл, освітянам, просвітянам і взагалі всім, хто дбає про своє мовне обличчя. Вірю, що читачі гідно оцінять самовіддану й подвижницьку працю Ірини Фаріон на українській мовній ниві.
На жаль, “Мовна норма…” видана зовсім невеликим накладом — 1000 примірників. Для тих, хто хотів би її придбати, раджу звернутися до видавництва “Місто НВ” за адресою: вул. Незалежності, 53, м. Івано-Франківськ, 76000.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment