УРОКИ ІСТОРІЇ

1999 року з ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Указом Президента України 22 січня було визнано загальнодержавним святом — Днем Соборності України.
З цієї нагоди “Просвіта” провела традиційний “круглий стіл” на тему “Уроки історії”. “Круглий стіл” розпочав і вів професор Олександр Пономарів, який привітав зі святом і нагадав, що 91 рік тому УНР і ЗУНР уклали договір про об’єднання, здійснивши одвічну мрію українського народу про спільне життя в соборній Україні. Це свято вважається державним, але, на жаль, воно не позначено червоним кольором у календарі, на відміну від інших свят, які можна було б і не святкувати.
Свої роздуми про сучасну ситуацію в контексті історичних подій висловили відомі науковці, громадські й політичні діячі. Подаємо найголовніше з їхніх виступів.

Надія КИР’ЯН

СОБОРНІСТЬ — ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ
Владислав Верстюк, заступник голови Українського інституту національної пам’яті
Для мене як історика зрозуміло, що соборність — це одна з підвалин сучасної української національної ідеї. Якби 1848 року Головна Руська рада не виголосила постулату про належність західних українців до єдиного соборного українського народу, то могло так статися, що Галичина залишилася б в Австро-Угорщині, Східна Україна була б Малоросією, яка поділилася б на частини, розчинилася в російських просторах. Історія знає подібні випадки. Але ідея соборності вела українців логічним шляхом до творення сучасної української політичної нації.
Обставини 1919 року склалися так, що не вдалося створити повноцінну державу. Вона напрочуд довго, порівняно з іншими, боролася за суверенність — аж до кінця 1921 року. Ця боротьба не пропала даремно, і сьогодні маємо єдиний народ.
Хочу підкреслити ще таку особливість. Часто порівнюють 1919 рік з 1939-м. Мовляв, 1919 року не вдалося, а 1939-го відбулося об’єднання. Насправді те, що відбулося 1939 року, — поза волею народу, було накинуто сталінським тоталітарним режимом. Можливо, сьогодення — ще одна нагода говорити, що такого експансіоністського режиму, як сталінський, історія ХХ століття не знала.
Фінська війна 1939-го, корейська початку 1950-х, громадянська війна в Китаї — це все було розв’язано сталінським режимом.
Соборність — це не унікальне явище, а нормальна практика європейських держав ХІХ століття, які прагнули поєднати в єдиній державі свої розрізнені території. Таких територій було багато. Наприклад Польща, яка з кінця ХVІІІ століття була поділена між трьома імперіями. Ідея соборності супроводжувала польський національно-визвольний рух протягом ХІХ століття.
За майже 20 років незалежності ми багато дізналися про деталі соборницького процесу. Як це починалося в Українській Національній Раді у Львові, як приїжджали сюди делегації, підписували договори тощо.
Усі ми належимо до однієї політичної нації й повинні боронити її цілісність. У зв’язку із сучасними політичними подіями, зміною президентської влади виникають небезпеки, які загрожують країні. Україна має хорошу перспективу, великий потенціал. Щоб розвиватися, треба кожному 7 лютого правильно розпорядитися своїм голосом.

ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА — ЄДИНА УКРАЇНА
Дмитро Степовик, доктор богословських наук, доктор мистецтвознавства, професор
Хочу звернути вашу увагу на те, що за 22 дні до Дня Злуки, 1 січня 1919 року, Симон Петлюра видав державний документ, підтверджений Центральною Радою і всіма державницькими структурами УНР про Уряд Української Автокефальної Православної Церкви. В указі був важливий пункт про те, що уряд утримує Церкву. Петлюра розумів, що саме Церква відіграє консолідуючу роль. Думаю, що українці відчули, що Церква — та об’єднавча основа, якої не має жодна партія чи громадська організація.
За 20 років суспільство стало свідомим і не дозволить правувати країною так, як скажімо, за часів більшовицького тоталітаризму. Нині дуже важливе значення має позиція журналістів. Журналістика — четверта влада. Ідіть дорогою правди. Не забудьте, що ще в цьому житті відповісте за кожне ваше слово. Допомагайте не сходити з демократичного шляху. Закликаю вас підтримувати ідею, яку висуває Святійший Патріарх Філарет — створення Єдиної Помісної Церкви. Це буде той фундамент, той наріжний камінь, який посприяє вічному життю Соборної України.

СИЛА НАЦІЇ — У НАШІЙ ЄДНОСТІ
Василь Кушерець, доктор філософських наук, голова правління Товариства “Знання” України
Нинішні умови схожі до 1919 року, коли інші країни, як і тепер, не дуже хотіли, щоб ми були самостійні, єдині, соборні. І Румунія, і Польща, й Росія виступали проти. Але була воля в душі кожного українця. На жаль, не було згуртованості патріотичної еліти. Історія дає урок, яких помилок минулого слід уникнути.
Нещодавно наше Товариство видало книжку “Філософія національної ідеї”. Основою національної ідеї є самостійність, соборність, цілісність нації. Коли ми  будемо боротися за це, виконуватимемо волю Божу, то успіх нам завжди гарантований. Соборність — категорія духовна, а основою духовності є знання. Ми знаємо богословів, які на запитання, що більше цінуєте — знання чи віру, відповідають: “Знання, бо вони приводять до ще більшої віри”.
Нині поширювати знання непросто. Доступ до ЗМІ в тих, хто має гроші. Відроджуймо традицію українського просвітництва, яке від серця до серця несе правду. Ми — нація зі своїм місцем в історії, досвідом і можемо чогось навчити людство. Але сила нації залежить від кожного, від сили національної ідеї, яка є виразником саме ідеї соборності України.

ДУХОВНА ЗЛУКА ЗАБЕЗПЕЧИТЬ МАЙБУТНЄ
Іван Ющук, доктор філологічних наук, професор Київського міжнародного університету, член Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Злука — це духовна субстанція, тривалий процес, який не закінчився механічним об’єднанням земель в одній державі. Цей процес лише тоді досягне мети, коли настане духовна злука на основі національної ідеї, коли навіть не українці збагнуть, що вони є частиною суспільства, сприятимуть не тільки його економічному, а й духовному розвитку. Не кажу вже про тих етнічних українців, які на догоду колонізаторам в силу різних обставин зреклися національної ідентичності. Злука повинна відбутися в свідомості українського народу, у відчутті нашої духовної єдності. Поки що її, на жаль, немає. Наші вороги боялися й бояться саме такої злуки. Ще російський цар Олексій Михайлович, укладаючи 1656 року перемир’я з Польщею, однією з умов висунув знищення української культури. І майже до кінця ХХ століття відбувалося планомірне насильницьке нищення української духовності. Найбільше досягнення колонізаторів — роз’єднання українців за мовною ознакою.
Українофобська політика, спрямована на розчленування українства, проводилася в Радянському Союзі. Як пише у спогадах Петро Шелест, на одному із засідань Політбюро ЦК КПРС партійні бонзи розпікали його за українську мову й культуру: “Взагалі у вас на Україні багато проявів націоналізму”. — Я отетерів: “У чому?” — “А в тому, що багато українською мовою говорять і в тому, що Шевченка надмірно шанують”.
На роз’єднання українців працювала й колоніальна гуманітарна освіта. У ній не було місця для виховання національної свідомості. Рецидиви такого ставлення до національних українських цінностей побутують і тепер. Міністерство освіти і науки нещодавно видало розпорядження про обов’язкове вивчення у ВНЗ історії української культури. Тим часом колишні викладачі марксистсько-ленінської естетики і далі викладають культурологію, в якій українська культура згадується між іншим. Ухвалили постанову, щоб учителі не тільки на уроках, а й на перервах розмовляли українською. Постанову не виконують.
Однією з причин руйнування української ідентичності була й антиукраїнська демографічна політика колонізаторів. Метрополія постійно переманювала до себе на службу найрозумніших, найактивніших представників національної еліти. Натомість в Україну направляли сотні тисяч колонізаторів “для зміцнення місцевих кадрів”, які нехтували мовою й культурою аборигенів. Вони нехтують нею й тепер, обіймаючи різні керівні посади аж до депутатських крісел у Верховній Раді. Вони ж, користуючись привілейованим становищем у колишній імперії, привласнили багатства України. Виникла пострадянська неукраїнська буржуазія, ворожа Україні й українській духовності. Ці колишні колонізатори й спонсорують неукраїнські за мовою й за духом видання, використовують ЗМІ, які чи не повністю в їхніх руках, для нищення української духовності, інтенсивно втовкмачуючи в наші голови чужі, далеко не найкращі культуру й звичаї. Духовна злука забезпечить майбутнє нашої держави, наших нащадків. Для цього треба усунути від влади колишніх колонізаторів, їхніх нащадків, доморощених манкуртів. Це станеться тоді, коли українці усвідомлять себе повноцінною нацією.
Якщо зачепили питання виборів, хочу розповісти притчу. Людина потопає і бачить з одного боку моток іржавого колючого дроту, а з другого — терновий кущ. Завжди в людини є вибір, і треба обирати. Я за те, що треба обрати терновий кущ.

МОЖЕ БУТИ ЧОТИРИ ПРЕЗИДЕНТИ ВОДНОЧАС
Юрій Гнаткевич, народний депутат України
Злука, яка відбулася за тих часів і реальна злука, яка відбулася вже в часи незалежності нашої держави, може закінчитися розлученням. На сайті “Української правди” є мапа, де пофарбовано в різні кольори переваги різних кандидатів. Вісім областей Східної України пофарбовано блакитним, а далі, окрім Закарпатської області, — помаранчевим. Можна вивести таку закономірність: що менше української мови і національної свідомості, то більше голосів за Януковича.
Наші лідери, зокрема Юлія Тимошенко, у виборчій кампанії центральне місце відводять соціальній проблематиці. Це неправильно. Я привернув увагу саме до цієї закономірності: “Юліє Володимирівно, якщо Ви придумаєте, наприклад, прекрасний закон про безпритульних і втілите його в життя, згідно з яким усі вони матимуть притулки, добре харчування, то безпритульні Донецька однаково голосуватимуть за Януковича, а безпритульні Києва, Луцька тощо голосуватимуть за Вас і за Ющенка. Якщо ми хочемо зберегти нашу державу, то боротьба має йти за підвищення національної свідомості”.
У нас може виникнути ситуація, що матимемо чотирьох президентів. Хоч би хто переміг, перевага голосів буде невелика. Враховуючи можливість фальсифікацій, може виникнути ситуація, що одна зі сторін не визнає результатів виборів. У такій ситуації країною правитиме Ющенко, доки триватимуть судові справи, це може бути довго. За Конституцією, якщо в державі нема порядку і нема президента, ним стає голова Верховної Ради. Така ситуація, на жаль, можлива.
Є один вихід — це правильний вибір. Та лінія, яку веде сьогодні частина націонал-демократії, нагадує прояви шизофренії. Якщо Тимошенко і Янукович — одне й те саме, то хіба був би там я, Михайло Косів, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, Віктор Терен і багато інших, про яких не скажете, що вони не українські націоналісти? Якщо вони однакові, то чому Тимошенко 2004 року не пішла з Януковичем, а була на Майдані? Чому тоді, коли Янукович був прем’єром і збирали 300 голосів, щоб здобути повну владу, ми здали мандати? Чому тоді вона заступилася за Президента Ющенка? Чому визначила як головного супротивника української справи неоолігархат? Адже серед найбагатших українців нема.
Якось Юлія Тимошенко сказала: “Юрію Васильовичу, не хвилюйтеся, ми створимо Україну саме таку, яку Ви хочете”.
Вона, на відміну від Яценюка та інших, відмовилася спілкуватися російською мовою у східних реґіонах. На засіданні фракції ми заявили: ніколи не підтримаємо державності російської мови. Коли їй доповіли, що Янукович заявив: “Один народ — два язика”, вона сказала: “Невже він не розуміє, що це веде до громадянської війни?”
Ми поважаємо російську мову, але знаємо й те, що вона вже знищила всі мови в Росії, а на величезному масиві України — українську. Коли б проголосили її другою державною, завтра стане першою, а післязавтра — як у Білорусі, фактично єдиною. А потім Табачник називатиме нас волинською і галицькою резервацією.
Вважаю, що ми повинні захистити Україну не стільки від Януковича, як від тих “пацанів”, як їх називав Ющенко, “братків”, які дорвалися до капіталу, а потім і до влади.

КУЛЬТ РОЗБРАТУ?
Василь Василашко, письменник, відповідальний секретар Товариства “Знання” України
Цей захід дуже влучно названо “Уроки історії”. Ми навчилися критикувати те, як помилялися Винниченко, Грушевський, не об’єднувалися, не виконували заповіту Шевченка “Обніміться ж, брати мої”. Але це не екстраполюємо на сучасність, зокрема вибори.
Сили, які підтримують Януковича, сконсолідовані. А демократичні намножили кандидатів, кожен з них зарікається, що не підтримуватиме іншого. Що це за культ розбрату? Невже не розуміють, що колись їх народ не підтримуватиме за такі заяви?
Вибір зводиться до того, що один кандидат обіцяє зберегти українську газотранспортну систему, інший — створити консорціум. А де разом господарюють, це вже не наше. Одна обіцяє єдину державну мову, а другий хоче всадити на трон дві. Один каже якось сором’язливо про європейський вибір, а вона каже чітко.
Якщо кандидат — за зміцнення обороноздатності України, незалежності, надання переваги національним пріоритетам, ліквідацію корупції, то я думаю, такого кандидата треба підтримати і вимагати виконання обіцянок. Кожному треба бути на сторожі національних інтересів, щоб кандидат не передумав і не забув про обіцяне. Іншого вибору нема.
У підсумковому слові Олександр Пономарів зазначив, що передвиборна ситуація нині непроста. Янукович ще не став президентом, а члени його команди поводяться нахабно, погрожують професорам університету, які були радниками Віктора Ющенка: “Ви тут працюєте лише до 7 лютого”. Треба засвоїти уроки історії, об’єднатися і зробити правильний вибір на користь України.
Насамкінець Олександр Пономарів зачитав і прокоментував звернення Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка до українського народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment