ІЗ КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ — ДО ВИСОКОЛІТТЯ

Таким виявився шлях людини, яка принаймні тричі дивилася в очі смерті

Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська — Хмельницька обл.

1945 року в бою з енкаведистами чотовий “Кармелюк” розуміючи, що ситуація безвихідна, простягнув своєму підлеглому револьвер й наказав: “Пристрель мене, друже, аби совєти не познущалися”. Але в обоймі вже не було жодного набою…
Удруге йому судилося вижити, коли після двох місяців перебування в одиночці смертний вирок несподівано замінили на двадцять років в’язниці. Втретє — коли 1953 року в Норильську брав участь у відомому повстанні й потрапив у колотнечу, де в’язнів просто добивали. Так Іван Зеленюк, уродженець села Русивль Гощанського району Рівненської області, витримавши неймовірну ношу випробувань, виявився справді живучим. І дожив до 85-річного ювілею.

МОСКВА СЛЬОЗАМ
НЕ ПОВІРИЛА
Іван Зеленюк з’явився на світ Божий у заможній сім’ї — батьки мали 12 гектарів землі. Втім, достаток в оселю не приходив сам. Уся родина (батьки і п’ятеро дітей) трудилася у поті чола. А ще ділилася нажитим із бідними.
— Одного разу, ще за Польщі, батько послав мене до родички із Рівок, — згадує Іван Юхимович. — Це село неподалік нашої Нараївки, але вже по інший бік кордону. Родичка була бідною, втратила чоловіка у фінську війну, не мала чим хати перекрити, отож я повіз їй на возі сніпки та трохи збіжжя. Тітка вийшла мені назустріч, але на кордоні і її, й мене солдати у червоних кашкетах спинили. Не пропускають, та й годі. Вона їм у ноги падає, прохає, плаче у гірку сльозу. А вони ніби затялися: “Москва слєзам нє вєріт”. І таки завернули мене назад. Саме тоді я вперше відчув, що таке безжалісність радянського режиму.
Прагнучи бачити Україну вільною і незалежною, Іван Зеленюк 1942 року став членом ОУН, а вже за рік поповнив лави УПА.
— Спочатку нам, молодим, доручили займались агітацією, — продовжує розповідь Іван Зеленюк. — Згодом робили засідки на німців на дорозі з Рівного на Корець і здобували там зброю. Пам’ятаю також, як 7 липня 1943 року німці приїхали у село Майків грабувати селян. Люди повтікали в ліс. Залишився священик — його й закатували. Почувши про це звірство, повстанці кинулися на загарбників. Зав’язався бій. Нам вдалося відбити награбоване і вбити восьмеро німців. До нашого куреня почало приставати дедалі більше люду, тож він розрісся до 300 осіб.
Ворогами ми вважали і німців, і совєтів. 1944 року під час спроби роззброїти німців мене поранили, а останній бій (вже з енкаведистами) довелося прийняти у січні 1945-го. Живих тоді залишилося двоє. Нам перекрили всі відступи, тож мимоволі виникло рішення не датися ворогам живцем. Але набоїв уже не було. Вороги накинулися на нас, мов скажені. Били несамовито. Довго я лежав босий на снігу, бо чоботи зняли. А далі — полон, в’язниця, катування…
ВИБІР Е-24: ВОЛЯ
АБО СМЕРТЬ
— У Норильську, куди мене запроторили, було не легше, — каже колишній політв’язень Е-24, — голод, холод, безправ’я. Нас і за людей не вважали, не раз цькували собаками. Щодня, не витримавши випробувань, помирали десятки. Зрештою, людський гнів вибухнув. Засуджені захопили начальника так званих “горних таборів” і капітана МДБ й висунули вимоги. Зокрема, скорочення робочого дня до восьми годин, дозвіл листуватися та бачитися з рідними, припинення тортур, перегляд особової справи кожного в’язня. Загалом повстання тривало з 4 червня до 4 серпня 1953 року. Табір був поділений на кілька куренів; панували порядок і дисципліна. Вхід до табору охороняла сотня, якою командував Микита Худоба з Рівненщини. При в’їзді висів великий лозунг “Воля або смерть”. Зрештою ми добилися приїзду з Москви заступника генпрокурора Вавилова і комісії на чолі з працівником ЦК Кисельовим. Але це, як виявилося, було тільки ширмою, адже з їхнім приїздом почався штурм табору, під час якого загинуло майже дві сотні в’язнів. Мене тоді схопили і ледь не забили до смерті .

“ОСЬ БИ ДОЧЕКАТИСЯ
СПРАВЖНЬОЇ УКРАЇНИ”
1959 року бажана воля прийшла і до Івана Зеленюка. Але йому видали не паспорт, а білет, з яким можна було їхати на місце проживання не в Україну, а тільки на Урал або в Красноярський край. Обрав колишній політв’язень Красноярськ. Там прожив до пенсії. 1984 року повернувся на Рівненщину. Хотів прописатися, але йому заявили: “Їдь, звідки приїхав! Бандерівцям у нас місця немає”. Вимушено подався у Славуту, де, на щастя, заперечень щодо проживання не почув.
І донині Іван Зеленюк, якого реабілітували у 90-х роках, мешкає у Славуті.
Торік місто славно вшанувало українського патріота. Відбулася зустріч колишнього чотового УПА, а нині голови районного братства ОУН-УПА, із молоддю. Цікавим став вечір спогадів, на який зійшлися побратими героя. А вінцем пошанування стало богослужіння у церкві Покрови Святої Божої Матері з неодноразовим багатоголосим “Многії літа”. Раз по раз на очах ювіляра, кавалера ордена “За заслуги” ІІІ ступеня з’являлася сльоза, а з вуст пролунали зворушливі й водночас символічні слова: “Нарешті я дочекався справжнього пошанування. Ось би ще дочекатися і справжньої України!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment