Історикові завжди нелегко. І тоді, коли він досліджує “діла давно минулих днів”, і коли предметом його уваги стає сучасність. В обох випадках його підстерігає небезпека необ’єктивності, але якщо у першому випадку — через гостру нестачу фактів, то в другому — від їхньої свіжості та навальної надмірності. Звісно, про це можна говорити, коли дослідженням займається справжній історик, для якого істина завжди дорожча. Інколи — надто дорога, бо дорого обходиться. Зокрема тоді, коли дослідник іде по “гарячих” слідах, не просто пильно вдивляючись у них, а й віч-на-віч стикаючись із тими, хто ті сліди залишив.
Ф. Турченко. Запоріжжя на шляху до себе… (Минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій). — Запоріжжя: Просвіта, 2009. — 368 с.Костянтин СУШКО,
письменник, лауреат премії імені І. Франка,
м. Запоріжжя
Професор Запорізького національного університету, доктор історичних наук Федір Турченко свою монографію, присвячену аналізу суспільно-політичних процесів, які відбувалися на Запоріжжі напередодні проголошення незалежності України та відразу і певний час після нього, назвав “Запоріжжя на шляху до себе…” Відтак запрошує в дорогу, рясно позначену “гарячими” слідами. Бо не лише Запоріжжя, а вся Україна досі прошкує “шляхом до себе” і все ніяк не може дійти. Тож хіба міг сумлінний дослідник чекати, коли сліди ті вичахнуть, що їх уже й розглянути буде несила? Кому потрібні свідчення, аналізи і висновки після того, як “усе вже вляжеться”, до того ж, коли у нашому випадку “воно” вперто ніяк не хоче “влягатися”? І це тоді, коли нашому просуванню символічним шляхом немає спину… Справді немає, чи ми лише імітуємо той рух?
То мужній вчинок історика, коли він іде по “гарячих” слідах. А ще — нагальний, бо заакцентоване ним може пригодитися негайно. Тому варто узагальнювати зовсім недалеке минуле — непорушну усталеність документів та живі свідчення учасників подій. Професор Турченко уже в “Передмові” зазначає: “…сучасна Запорізька область була і залишається ареною складних і суперечливих суспільно-політичних і етнічно-соціальних процесів, про які суспільству відомо мало”. Адже йдеться про “оповиту історичними легендами” землю, яка у “ХХ ст. перетворилася на справжнє енергетичне серце України”. Як тут не подумати: а в якому ж ритмі б’ється те серце з плином двох десятиліть? Адже воно спричинює здоров’я-нездоров’я всієї країни! Отже, “…які політичні, соціально-економічні й етнокультурні процеси відбуваються в області на сучасному етапі, як змінилися після проголошення незалежності керівні верхи, під впливом яких ідеологічних домінант перебувають різні групи жителів, політиків якої ідеологічної сили вони підтримують сьогодні і кого будуть підтримувати завтра і, нарешті, в якому геополітичному напрямі зорієнтований реґіон…”
Тональність сказаного запитальна, але в ній домінує ствердження, і, либонь, дослідник переконаний в об’єктивності своїх висновків і має мужність громадянську, щоб оприлюднити їх. Адже аналізує стан справ у нашому рідному “царстві-государстві”, акурат на вісімнадцятому-дев’ятнадцятому році його незалежності. Сказане адресоване нам усім, та насамперед тим, хто свого часу, начебто відійшовши од влади, насправді ж лише вчинили такий собі… маневр, зберігши за собою не просто вплив на ситуацію в країні, а право (та ще й необмежене!) на її творення! Є й питання до тих, хто зважився взяти на себе відповідальність уособлювати нову генерацію владців.
Професор Турченко на початку монографії подає таке собі компактне історичне тло (розділ “Далеке і близьке минуле”), тяглістю у кілька століть: від запорозького козацтва — до завершення періоду, беззастережно поіменованого більшовиками “перебудовою”. Навіщо? Щоб не холодно і незворушно відштовхуватися від минулих давно реалій, а чітко розставляти на історичному шляху промовисті віхи-висновки, аби видніше було, з якою метою виконав він свою непросту роботу. Погляньмо: “Його (Запорожжя. — К. С.) степові простори були сповнені небезпеки, але вони здавна вабили волелюбних, ініціативних і сміливих людей”. Далі: “Феномен “вільного Степу” з його романтизацією козацького минулого виявився настільки живучим, що пережив саме козацтво і фактично перетворився на самостійний чинник історичного процесу”. Ще: “Переважна більшість жителів реґіону вважала себе українцями і відкрито декларувала це”. Та раптом: “У цій задушливій громадсько-політичній атмосфері…”
Що трапилося? Звідки, ким і чим навіяна та атмосфера? Куди подівся розвиток обнадійливого “феномену” з його “романтизацією козацького минулого”, адже він “перетворився на самостійний чинник”!
Урвався органічний, природний процес розвитку. Через те, що “…партія (комуністична, звісно, зразка до 1991 року. — К. С.) і КДБ мали багаторічний досвід маніпулювання радянським законодавством”. Даруйте, та чи було будь-яке законодавство взагалі, коли “Атеїстичне радянське керівництво продовжувало курс на обмеження релігійних конфесій, переслідуючи їх клір та віруючих”? У наведених цитатах — відгомін загальної суспільно-політичної атмосфери на теренах усього колишнього СРСР, а відтак, звісно, й України, яка стосовно конкретної Запорізької області виявилась ось як: “Запорізький реґіон належав до стабільно уражених Голодомором”. Наслідком цього стало “запустіння сіл, руйнація гоподарства”. Відтак на початку 80-х років ХХ століття “російське”, якщо ще не етнічне, то “мовнокультурне середовище” на Запоріжжі почало домінувати. Паралельно “у кризовому стані опинилася чорна металургія, яка завжди була візиткою Запоріжжя”. Чому? А через “низьку кваліфікацію працівників металургійної галузі”, що супроводжувалося “не баченою раніше трагедією селянства” на тлі “грандіозного промислового будівництва в Запоріжжі”.
Такими чинниками відзначалося Запоріжжя, підійшовши до періоду, що став предметом розгляду монографії професора Турченка. Вони та безліч інших і спричинили процес 1989—1991 років (розділ “Перебудова” і проголошення незалежності”), який препарує дослідник голіруч, упритул. І тому, коли автор говорить, що тогочасні “компартійні документи відверто тенденційні й упереджені і не можуть бути надійною основою для об’єктивної оцінки минулого”, то це треба збагнути. Зокрема усвідомити, що за тими документами стоять конкретні творці, які не те що не відійшли від “активного життя”, а й від сфери управління. Скільки їх лишилося “на бойовому посту”? Якщо не персонально, то через рідних, близьких, однодумців, молодших за віком, але таких самих невблаганно ідеологічно зашорених та професійно неспроможних, як і вони самі, — скільки їх сьогодні при владі? Атож.
Вдумливо, ох як вдумливо слід читати монографію запорізького професора Федора Турченка! І тоді зрозуміло стане, на що здатні компартійні посадовці, які спершу видавали “на-гора” документи цивільного, але відверто майже репресивного характеру, а тоді, як писав один “із них” у своїх полум’яних спогадах, “были оперативно изъяты и перемолоты на специальных машинах”. Чинилося це не де-небудь, а в цетрі міста, напроти головного майдану, в кабінетах колишнього обкому КПУ, де нині розміщується обласна державна адміністрація — структура, офіційно начебто принципово зовсім іншого ідеологічного наповнення.
Та чи так це насправді? Що відкинули нинішні господарі тієї споруди від управлінських замашок своїх попередників, а що успадкували? Непросте питання, бо панують у “білому домі” ледь не всуціль ті, що й раніше там господарювали. І шелестять, шелестять паперами… Щоб згодом, коли знову припече, оперативно “перемолоть” їх у “специальных машинах”? А де ж нові кадри? Трапляються й вони, навіть із наскрізь новими очільниками області приходять, та чи спроможні упроваджувати в наше буття задекларований незалежністю курс, розбавлені густо старою номенклатурою? Питання… І що швидше знайдемо на них відповіді, то коротшою буде наша дорога до самих себе, та, либонь, і посвітлішає, врешті-решт, навколо. А поки що: “Офіцери СБУ у Запорізькій області під надуманими приводами відмовилися надати автору книги матеріали про “неформальні” й опозиційні радянському ладу організації, що діяли в реґіоні наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст., і про боротьбу з ними тодішньої влади”. Але ж СБУ — аж ніяк не духовна правонаступниця зловісного КДБ, хіба що його чисто функціональна спадкоємниця! Чим же тоді пояснити таку відмову поважному професорові-історикові?
Запитую тому, що час зараз такий — перманентно непростий, сам подібні питання підкидає. Тоді ж, у 1989—1991, скільки світлих надій було! Скільки рожевих сподівань! Попри те, що “запорізька номенклатура була досить упертою і навіть агресивною у своєму прагненні” не випускати, якщо не формально, то фактично владу зі своїх рук. Що більше вона навісніла (це яскраво видно із фактів, наведених у монографії), то стрімкіше ширився Рух, відкривалися прогресивні засоби масової інформації, засновувалися так звані неформальні демократичні організації й цілі об’єднання, усе жвавіше майоріли над нами жовто-сині прапори та вилискувало золотом праукраїнське Трисуття. Я свідомо уникаю побіжного переказу подій саме на Запоріжжі упродовж славних 1989—1991 років. Дуже хочу, аби шановні читачі самі взяли до рук монографію професора Турченка й уважно ознайомилися з нею. Ті, що мешкають на Запоріжжі, переймуться гордістю і порадіють безсумнівному успіхові автора, а читачі з інших областей і міст країни пожалкують, що за матеріалами їхнього краю того самого періоду такого видання ще немає.
Викладу й власні думки, спричинені дослідженням професора Турченка. У своїй праці він називає конкретні прізвища, їх чимало, проте я не наважуюся назвати жодного. Бо надто переймаюся питанням, а що ж то за люди були, котрі стояли “біля витоків”? Знайдеш відповідь — відразу відпаде потреба цікавитися, де вони. Не видно їх, оскільки вони не виставляються. Бо вельми неоднозначні постаті. Не маю на увазі тих, хто покинув цей світ (земля їм пухом), про живих мова. Одні вгамувалися, діставши можливість відкрити “власну справу”, другі розчарувалися (їх найбільше), треті зачаїлися. Чекають на новий сплеск, щоб, попри вік, знову щось очолити, аби згодом не довести справу до її логічного, переможного завершення, а спрямувати чисті намагання у безвість? Щоб випустити славнозвісну пару в горезвісний свисток?
Скільки їх було!.. І яких різних!.. Не обійшлося і без тих, що “колоду на суботнику несли разом із Леніним”… І отих, тоді ще жовторотих, що “націоналістичний” прапор, ледь не паралельно з Єгоровим та Кантарією до рейхстагу причепили… Про яку Україну їм усім мріялося (якщо, звісно, про Україну) тоді, коли сьогодні, за повноліття нашої незалежності, спогади про свою полум’яну революційну діяльність вони подають мовою чужої держави, а ми (і я зокрема) охоче їх друкуємо? Усім тоді набрид “ненависний компартійний режим”, тож скільки їх було, повсталих проти нього! Одні — безоглядно і на повен зріст, інші зважено — із-за рогу. Що уже тоді бачилося кожному із “рушіїв” на місцях “зваленого” режиму? З усіх, згаданих у монографії, які цінності одних штовхали, а інших кликали “на барикади”?
Я теж назвав би учасників тих подій, та не зважуюся, бо різні нам із шановним Федором Григоровичем випали контексти для оприлюднення імен і прізвищ. Якщо поважному професорові трапилися майже героїчні обставини, то мені дісталися вельми непривабливі. Інакше не доводилося б авторові монографії в третьому розділі (“Запоріжжя в умовах незалежності”) говорити і про “зраду”, і про “незавершену революцію”, і прозоро натякати, що ми не змогли скористатися таким ефективним засобом як люстрація старих кадрів. Не змогли чи не захотіли?
Відтак автор зазначає: “…свій історичний шанс Україна 1991 року використала лише частково”. І це тоді, коли “демократи володіли тим, чого парткомуністична номенклатура не мала й мати не могла. Національна ідея, відданість незалежній Україні, справі демократичного оновлення її суспільства, готовність до жертв в ім’я її майбутнього — ці якості не передаються з начальственним кріслом…” Звідси й “транзит запорізької номенклатури”, підступні “новітні номенклатурні міфи і “великий проект амнезії”, і, як логічний наслідок цього — цинічна й абсолютно безкарна “номенклатурно-кримінальна приватизація”. Отож і “маємо те, що маємо…” А в майбутньому що? Професор Турченко додає оптимізму, звістуючи наприкінці своєї книжки, що “…караван іде”. Наведено лише другу частину приказки, у першій половині якої йдеться про собаку, який гавкає! Гучно, загрозливо, чи захлинаючись у власному безсиллі? Відповідь за вами, шановні читачі.
