У Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відбулася презентація книжки Прокопа Колісника “Поташня — чарунка Поділля”. Відомий художник створив розкішно ілюстровану книгу-дослідження про багатошаровий мистецький проект, здійснений в селі Поташня Бершадського району Вінницької області 2004—2008 рр.
Художні пленери, про які розповідали гості, запрошені на презентацію, були самостійними творчими заходами, але здійснювалися в контексті більшої мистецької програми. Основним творчим ядром проекту були, крім Прокопа Колісника, майстри образотворчого мистецтва: Левко Воєдило, Олесь Соловей, Володимир Гарбуз, Олександр Харват, Василь Корчинський, поети Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Ніна Гнатюк та інші.
Автор проекту й книжки, завдяки волі й ентузіазму якого проект було здійснено, живе у Словаччині, викладає живопис у Пряшівському університеті.
— Прокопе Миколайовичу, чи відчуваєте повсякденно зв’язок з Україною?
— Сьогодні ми не маємо такого відчуття відірваності від рідної землі, як, скажімо, 10 років тому. Тепер дивимося всі телеканали, знаємо українські новини. Багато хто негативно ставиться до емігрантів, не розуміючи, що це дуже невесела доля, і переважна кількість закордонних українців опинилася там не за власним бажанням. Тому ми особливо трепетно ставимося до батьківщини. Я часто їздив додому в Поташню, в Чернівці, тому не був зовсім відірваним від рідної землі.
Уже в 90-ті роки в Поташні почалися зміни, з’явилися нові господарники тощо. Добре, що маю друга-лікаря, який знає всіх і постійно знайомить мене з новою владою. І ось одного разу він звів мене з підприємцем, який там з’явився, Валерієм Фалілєєвим, що став спонсором і наших мистецьких заходів, і цього видання.
— І так народився цей чудовий проект?
— Я думав спочатку, що ми поговоримо 15 хвилин, — не знав, що бізнесмен знайде час теревенити з художником. А розмовляли ми шість годин. Так знайшовся меценат для всього того, що мені вдалося зробити в Поташні. Ще тоді ми зійшлися на думці, що було б непогано заснувати осередок культури у нашому селі й розташувати його в будівлі, яка була на ту пору занедбаною.
2003 року я знову приїхав на Різдво до мами, і Валерій також повернувся в наше село. Справу мистецького розвитку Поташні він підтримав. 2004-го я приїхав туди з художниками, і ми зробили у тій будівлі ремонт. Два тижні малювали, а потім відкрили красивий музей-вернісаж. Ця інституція називається “Музей культури села” і “Галерея Прокопа Колісника”. Тож виходить, що саме я відповідальний за перебіг мистецького життя в Поташні.
Характерна риса експозиції нашого музею — те, що ми намагалися поєднати етнічну культуру краю, навіть археологічні здобутки із сучасними образотворчими віяннями. У частині галереї є мої твори, подаровані жителям села, а інша частина наповнена тимчасовими виставками. Ми робимо там вернісаж, у якому беруть участь відомі сучасні художники, поети. Влаштовуємо також концерти: виступали Ірина Шинкарук, Павло Дворський, дует “Писанка” кобзар Тарас Силенко. Єдналися з нами народні колективи, які ще існують у селі, церковний хор.
— А публіка на ваші заходи приходить місцева чи теж з’їжджається з усієї України?
— 2004 року наші заходи відвідала така кількість глядачів, що, мабуть, за 300 років схожого зібрання в селі не було. І саме село також немале, там майже 1500 мешканців, до того ж, приїжджають улітку діти. Усебе на подвір’ї я зробив альтанку митців, де проводимо зустрічі з усіма, хто хоче з нами спілкуватися.
— Просто як будинок Волошина…
— Так, але без такої бази і відпочинку на морі.
При в’їзді до села ми встановили монумент із нашим гербом як символ цивілізованого реґіону. До речі, cам герб ми також розробили й зареєстрували. На ньому зображений коровай і глечик із попелом — слово “поташня” означає “попіл у глечику”. Наше село з’явилося 300 років тому в лісі. У той час із деревини виготовляли поташ, і згодом там з’явилася Поташня. І гімн Поташні я також написав.
Село має прекрасну церкву, цікаву тим, що вона діяла навіть у період комуністичного режиму. До 1940-го в церкві був склад. Але коли пройшли німці, то командувати там залишилися румуни. А румуни як православні відкрили церкву. У храмі є й моя ікона.
Під час пленерів ми і зображуємо знакові для села речі: 300-літні дуби, кам’яний хрест, що невідомо звідки взявся і що позначає. Назвою проекту я хотів сказати, що наше село — лише маленька чаруночка великого вулика — України, і в будь-якій місцині країни має відбуватися таке саме світле мистецьке дійство.
— А як виживають нині мешканці вашого села?
— Проблема безробіття надзвичайно гостра. Багато хто їздить на роботу в район. Там колись були цукрові заводи, але зараз їх немає, тож і робочих місць стало набагато менше. До того ж, і живуть люди у спартанських умовах, у старих хатах, з побутом майже позаминулого сторіччя. Земля в селі дуже родюча, раніше були хороші врожаї на зерно та цукрові буряки; коли був колгосп, то в нас росло все, окрім цитрусових. Було також розвинене тваринництво і птахівництво. А тепер “валютою” для селян слугують горіхи й картопля. Інколи навіть міжнародною — обмінюють на пшеницю з Молдови. Але попри складнощі сьогодення, незаперечність того, що скрізь, де живуть люди, потрібна культура, довів наш проект. Бо мешканці Поташні, зрозумівши, що працюємо ми безкорисливо, заради їхніх нащадків, з величезною прихильністю і навіть вдячністю його сприймають.
Спілкувалася
Людмила ІЛЬЄНКО
