У київському видавництві “Либідь” вийшла книжка Леся Танюка “Мар’ян Крушельницький: Школа образного перевтілення, заповідана Лесем Курбасом”.
Тетяна ДІГАЙ,
член НСПУ, м. Тернопіль
Оглядаючи шлях, пройдений українським театром, серед тих, хто був окрасою сцени, називають корифея національної культури, видатного українського актора й режисера Мар’яна Крушельницького.
М. Крушельницький належить до плеяди визначних особистостей з Галичини, серед яких були Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Соломія Крушельницька, Модест Менцинський та інші.
Л. Танюк присвятив вивченню життя і творчості М. Крушельницького багато років. Маючи змогу близько спілкуватися з учителем, він записав понад дві сотні бесід і лекцій, вивчив архіви митця, зібрав спогади і свідчення тих, із ким він зустрічався на зорі й у зеніті свого життя. Ця книжка — енциклопедія творчості Вчителя, сповнена документальної правди, точної фіксації й осмислення подій, що привело до глобальних узагальнень і непростих авторських висновків. Співавтором Л. Танюка можна назвати святе почуття обов’язку перед пам’яттю духовного наставника і мистецького побратима.
Ця книжка — багатосторінковий і широкоформатний фоліант альбомного зразка, щедро ілюстрований архівними світлинами і роботами видатних художників. Архітектоніка проста і водночас вигадлива — не без артистичного шарму й навіть лукавства Л. Танюк, фаховий режисер, перетворює потенційного читача на глядача: книжку складають розділи, пов’язані як елементи драматургічного твору: Пролог, Дія перша, Дія друга, Дія третя й Епілог. Окрім того, додано розділ “Крушельницький, якого ми не знали”, що містить епістолярій майстра до коханої жінки-інкогніто; бібліографію ролей і постановок.
У компонуванні архівних документів і спогадів домінує хронологічний принцип подачі матеріалу, що дає змогу авторові докладно розповісти про найголовніші події життя і творчості М. Крушельницького.
Пролог (1897—1924) оповідає: “Рід Крушельницьких був музичним. До цього кореня належить і знамените лірико-драматичне сопрано, славетна Соломія Крушельницька”.
Розділ містить матеріали, що розповідають про початок акторської діяльності М. Крушельницького, пов’язаний зі створенням товариства “Тернопільські театральні вечори”, і тут згадано славетні імена І. Франка, В. Юрчака, М. Бенцаля, К. Рубчакової, О. Загарова, В. Блавацького, пам’ятні для тернопільців світлі імена подвижників театру Петра Медведика, Ігоря Герети, Бориса Головатюка.
Етап творчої зрілості — робота у “Березолі” (Київ, Харків). Назва книжки вказує на ще одного героя театрального роману — Леся Курбаса, великого режисера-реформатора, європейськи освічену і мистецьки ерудовану особистість, творця українського театру “Березіль”. Це вельми трагічна постать, що належить до покоління української інтелігенції, якому випало жити й творити у божевільну епоху — 20—30-ті роки минулого століття.
Дія перша (1924—1933). Поряд із творчим портретом Л. Курбаса детально досліджено “березольську науку” акторської й режисерської майстерності, охарактеризовано провідні курбасові постановки. Серед них — “Народний Малахій” М. Куліша, де М. Крушельницький грав роль Малахія Стаканчика (партнерами його були Й. Гірняк і В. Чистякова).
Л. Танюк наголошує, що сам М. Крушельницький вважав цю роль знаковою для свого життя і згодом не раз звертався до того, що знайшов у ролі Малахія.
Перша дія театрального роману закінчується описом трагічних подій: Л. Курбаса було обмовлено, звільнено з посади мистецького керівника “Березоля” і рішенням тогочасної влади (гірка іронія долі!) на цю посаду був призначений М. Крушельницький.
Друга дія — найтриваліша (1934—1952) і наймісткіша (62 розділи). Це період “крушельнизації” “Березоля”, коли за 20 років керівництва М. Крушельницький створив “нову театральну якість, реалізував власну ідейно-естетичну програму, показавши високі зразки акторської та режисерської культури”. Про складність перших років керівництва годі й казати: це опальний театр, який звинувачували у “рецидивах курбасівщини”, лаяли, скасовували вистави. Були відчайдушні спроби вирватися з облоги, пошук іншого способу вижити, іншого шляху, складна й у багатьох випадках компромісна репертуарна стратегія. Але М. Крушельницькому поталанило встояти на вершині величі.
Були перемоги, насамперед пов’язані з акторською діяльністю. Це Мартин Боруля, образ якого у виконанні М. Крушельницького “став виразом трагікомедійної теми людської суєтності”.
Драма М. Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю” стала для театру показово-програмною: “з неї почався Театр Мар’яна Крушельницького”.
50-річчя М. Крушельницький відзначив постановкою п’єси І. Кочерги “Ярослав Мудрий”, визначивши “основну режисерську лінію роботи над монументальними полотнами, що відтворюють героїчну боротьбу нашої Батьківщини за свою державність і культуру”.
Дія третя (1953—1963). Останні десять років життя і творчості позначені переїздом із Харкова до Києва, творчими задумами. М. Крушельницький мріяв про нові акторські й режисерські студії, про молодих драматургів, прозаїків, поетів, критиків, сценаристів. Майстер вірив, що оновлення репертуару, режисерське й акторське поповнення приведуть до творчого розмаю. Це роки болісних роздумів, критичного осмислення життя і пов’язаної з ним історії українського театру.
Акторським тріумфом М. Крушельницького стала його роль у “Королі Лірі” В. Шекспіра (постановка В. Оглобліна). Саме у цій трагедії виявилася могутня сила таланту українського актора.
Автор підсумовує: “Для мене тут є певний символ: опинившись наприкінці життя зрадженими і відкинутими, роздавши власні королівства, і Курбас, і Крушельницький прийшли до теми короля Ліра, і це стало підсумком життя обох майстрів, Учителя й Учня”.
Бувають митці, які відразу знаходять власні тему, стиль, і далі все життя розвивають і збагачують знайдене. Творчість М. Крушельницького кількаразово змінювала течію. І тепер, коли життєвий і творчий шлях Мар’яна Крушельницького завершено, читачеві відкрився сенс і внутрішня потреба його пошуків, перемог і поразок. Це рідкісний приклад вірності своєму таланту, національній художній традиції й українській театральній школі Леся Курбаса, наступником і спадкоємцем якої він себе відчував і був.
У театральному романі Леся Танюка є ще один герой — Дух Його Величності Театру, який надав книжці змісту живого документа минулої епохи, що є непересічною цінністю для сучасності.
