ВІД ТРИПІЛЛЯ ДО СЬОГОДЕННЯ: ЧЕТВЕРТИЙ КРОК

Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури

У світі існує багато чудових ідей, а ось втілюються вони, коли береться до справи конкретна людина — справжній подвижник. Серед близьких нам історичних прикладів — Богдан Іванович Ханенко, який зумів реалізувати ідею створення першого муніципального Музею старожитностей і мистецтв (тепер у тому приміщенні розташований Національний художній музей). Богдан і Варвара Ханенки, окрім найбільшого грошового внеску, передали в експозицію “зібрання старожитностей Придніпров’я, що містять колекції кам’яного і бронзового періодів, греко-скіфської доби, великого переселення народів, слов’янської доби (зокрема колекція хрестів і образків перших часів християнства в Росії)”. Крім того, в пожертві Богдана і Варвари Ханенків була колекція археологічних знахідок із грецьких колоній Чорноморського узбережжя і колекція єгипетських старожитностей — 3 000  експонатів на суму 71 тис. царських рублів. До речі, саме Б. І. Ханенко фінансував розкопки Трипільської культури Вікентія Хвойки, а викуплені знахідки завдяки йому лишилися в Україні. Сьогодні про це згадують хіба що науковці під час урочистостей, а навіть перші особи держави дозволяють собі принизливо відгукуватися про діяльність нашого співвітчизника, який усе зароблене й зібране протягом чотирьох десятиліть заповів київській громаді.
Саме тому нині такий важливий для нашого суспільства мистецький проект, який ось уже вчетверте представляє Україну від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників. Пригадується, ще на межі тисячоліть Київська організація Спілки художників України виставку творів, названу “Від Трипілля до сьогодення”, запропонувала для демонстрації в Москві, але з якоїсь причини, найвірогідніше — зміни команди ідея повисла в повітрі. Проте з часом набрала сили, а згодом обрала собі подвижника: художник Олександр Мельник виносив у серці цей благородний біль, на який хворів юрист Богдан Ханенко і який називають патріотизмом, — у Києво-Могилянській академії 2004 року перший образотворчий літопис намітив основні віхи нашої історії. На хвилі спільного піднесення ідею врешті підтримали керівні органи, зокрема Міністерство культури і туризму, тож дві наступні виставки відбулися в просторих залах Національної спілки художників на Львівській площі. У нинішній експозиції — 225 робіт представлено громадськості за меценатської підтримки Миколи Кочерги з Чикаґо. Він повністю профінансував цьогорічний проект.
Дедалі менше прогалин у мистецькому зображенні віхових історичних подій, що вирували на землях нинішньої незалежної України, лишається заповнити. Художники різних поколінь — живописці, скульптори, графіки, майстри декоративно-вжиткового мистецтва — в різних техніках доносять власне бачення історичних особистостей і здебільшого трагічних сторінок минувшини. Звісно, із 225 творів не всі шедеври. Трапляються зрідка холодні, байдужою душею виконані. Або ж наївні спроби повторити трипільців замість того, щоб створити власне. Але недосконалість губиться в загальному високому рівні виставки.
Традиційно відкрита у переддень Соборності (і водночас ніби у пам’ять про Богдана Ханенка, якого згадують щороку 23 січня) у найлютіші морози, коли в Києві — ні проїхати, ні пройти без ризику для життя і здоров’я, виставка зібрала стількох людей, що в Будинку художника яблуку впасти було ніде. За винятком хіба що керівної верхівки суспільства, заклопотаної виборами.
Це бієнале, яким послідовно опікується живописець Олександр Мельник (бувають такі диваки, які відмовляються від почесних звань, бо працюють не заради слави, а заради справи), стало ніби кровотворним органом у житті суспільства. Наче пульсуючі натхненні поштовхи спонукають митців відродити сюжетну картину, а потім вона йде у світи, оповідаючи про Україну. Наприклад, напередодні Нового року з Києва до Москви, у Посольство нашої держави, “від’їхали” дві картини Володимира Кохаля — учасниці попередніх виставок проекту: брати-князі в шоломах і кольчугах тиснуть руки один одному, припиняючи міжусобицю; козаки-запорожці на відпочинку змагаються в запальному танці, й пройнята сонцем курява ніби підсвічує осяяні радістю обличчя. Друга картина — безперечно, мистецький шедевр.
У нинішній експозиції представлено також два чудові твори Віктора Полтавця: добре відому картину “Олекса Довбуш” і психологічно напружену зустріч — “Петро І і Павло Полуботок”. Низький уклін родині покійного майстра, що надала полотна на виставку.
Так само незримо і водночас зримо присутній — уже у творах своїх учнів — Віктор Гонтарєв. Не тільки присвячена його пам’яті, а й ціла когорта інших картин харків’ян виокремлюється школою. Важко говорити в минулому часі про митців, які вже за вічною межею. Адже твори їхні живуть і впливають на суспільство як зразки майстерності, що глибинно оголюють психологічну сутність зображуваних подій.
Ми приходимо на виставку — доброзичливі чи прискіпливі, не замислюючись над тим, скільки нервової енергії й фізичної праці докладають організатори. Заглиблюємось у результат, байдужі до прикладів прикрої пасивності. Скажімо, не доїхали на виставку козацькі битви пензля Андрія Холоменюка з його постійної експозиції в одному з київських інститутів: таке собі організаційне ледарство художникових менеджерів. А в літописі — незаповнена сторінка. З якогось -надцятого поверху зносили О. Мельник і О. Соловей величезне полотно Ф. Гуменюка, щоб виструнчилася в логічний орнамент експозиція, щоразу оповідаючи хронологію подій протягом часу від дивовижної Трипільської культури до сьогодення. І здається іноді, що здрібніло наше суспільство у прагненнях і почуваннях, що втрачено орієнтири, а відірваність від гармонійної природи й одне від одного — найбільша трагедія людства. Справді, багато сумних творів. Поряд — взірці незборимого духу: портрети ближчих до наших днів історичних героїв. І багато невмирущого оптимізму в творах живописців.
Щедрий на спалахи цей четвертий крок від Трипілля до сьогодення. Вражає лаконічною знаковістю і водночас невловимою, невимовною чарівністю “Перша борозна” Олександра Кари з Ізмаїла, виконана в техніці енкаустики. Із чорного каменю пронизливу мелодію випромінює “Мізенська сопілкарка” Михайла Горлового.
Ясний, радісний день залив сонцем крізь відчинені вікна хату: батько за столом сидить спиною до глядача, коло нього — старші діти. А ближче до нас жіночка в хустці доїть козу і радіє маля навпроти (за горщик йому править фашистська каска): “1945. З мого дитинства” Віри Баринової-Кулеби. У тій самій залі старий солдат (а біля нього маленька онука) простягає глядачеві чарку, і погляд його, все обличчя світиться любов’ю і добротою: “За нашу Перемогу” Василя Гуріна.
Оповите серце втіхою: ці люди навчають молодих художників в Академії. А вся виставка — крок за кроком — вчить наше суспільство бути мудрим і не втрачати самоповаги.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment