Павло ГРИЦЕНКО: «МОВА — НАША ЦІННІСТЬ І ОБ’ЄКТ ЩОДЕННОЇ ТУРБОТИ, А НЕ ПРЕДМЕТ ПОЛІТИЧНОГО ТОРГУ»

“Рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне і культурне визволення”.
Тодось Осьмачка

Мудрі люди кажуть, що іноземну мову можна вивчити за кілька місяців, а рідну слід вивчати все життя. Інститут української мови Національної академії наук України — провідна науково-дослідна установа й головний центр українського мовознавства, який перейняв традиції Інституту української наукової мови на чолі з академіком Агатангелом Кримським. Про важливі аспекти дослідження мови розпитуємо директора Інституту української мови НАНУ, доктора філологічних наук, професора Павла ГРИЦЕНКА.

— Павле Юхимовичу, Інститут української мови НАНУ — центральна наукова інституція, якій доручено вивчати українську мову та координувати зусилля вчених України у цій галузі. Над чим сьогодні працює ця установа?
— Завдання, які стоять перед Інститутом української мови Національної академії наук України, — це насамперед дослідження української мови на академічному рівні, підкреслимо — на академічному рівні. Це такий рівень, який акумулює найновітніші досягнення відповідної галузі знань, визначає напрями наступних інтерпретаційних досліджень. Останні переводять “сухі” наукові формулювання, висновки про сучасний стан та історичне минуле нашої мови у практику регулювання мовного буття Держави, у лінгводидактику школи. Академічна наука — це основа наступних дослідницьких і практичних кроків широкого кола шанувальників і викладачів мови, професійних користувачів мовою, особливо працівників ЗМІ. Тож Інститут української мови має завдання забезпечувати академічний рівень дослідження сучасного буття української мови, її історії, просторової варіантності, давати експертні оцінки змінам, що відбуваються у мові, факторам впливу на мовні процеси сьогодення.
Так, наприклад, ми щодень зауважуємо, що публічні люди (політики, журналісти на радіо й телебаченні) неправильно наголошують слова, невдало будують речення, а нерідко нездатні закінчити розпочате речення, знайти відповідне слово. Це непоодинокі вияви хвороби у функціонуванні мови, це недо-мова. Поширення недо-мови змушує замислитися над причинами незадовільного стану володіння мовою. На жаль, епідемія неволодіння мовою загрожує перерости в пандемію національної безмовності.
Мовлення кожної людини — це ситуативний і миттєвий акт творчості. Водночас — це велика відповідальність, особливо, коли мовлення публічне, посилене й помножене засобами інформації, набуває форми друкованого тексту. Адже не тільки зміст сказаного має значення, впливає на сприйняття, а й форма, навіть такі її елементи, як наголос, окреме слово, граматична форма. Наголошення, норма в наголошенні завжди були промовистими щодо рівня володіння мовою, бо наголос є камертоном історично зумовленої віднесеності типу мовлення чи окремого мовця до відповідної локальної мовно-культурної традиції. Не випадково свого часу під керівництвом професора М. А. Жовтобрюха було підготовлено дуже важливу працю — “Українська літературна вимова і наголос”; великої популярності зажив “Словник наголосів української літературної мови” М. І. Погрібного. Згадаймо, що над проблемами українського наголосу працювали такі видатні будівничі української літературної мови, як І. І. Огієнко, Л. А. Булаховський.       І сьогодні мовознавці продовжують вивчати закони наголошування як важливого чинника загальної культури володіння мовою, вивчати закони становлення й історичної зумовленості сучасного наголошування.
Граматика як формальний одяг думки, способів і моделей мислення людини так само перебуває в русі, і цю динаміку необхідно виявляти, об’єктивно кваліфікувати й надати відповідного спрямування нормативними академічними граматиками. Від цих граматик нова інформація переливається у посібники для університетів, шкільні підручники, у численні рекомендації щодо повсякденного вживання граматичних форм.
До позамовних змін особливо чутлива лексика, фразеологія. Якщо сьогодні мовленнєвий потік — усний текст — порівняти з текстом, створеним 20 років тому, ми констатуватимемо разючі зміни мови. Мабуть, мова є одним з найдинамічніших інструментаріїв, якими послуговується людське суспільство: вона оновлюється і старіє одночасно.
— Хіба за такий короткий час може змінитися мова? Із чим це пов’язано?
— Можемо констатувати, що навіть за три-п’ять років відбуваються значні зміни, що засвідчують словники нових слів. Тому підготовка нових словників різного призначення, особливо тлумачних, термінологічних, перекладних, словників спеціалізованих за групами користувачів, насамперед для школярів, студентів, залишається провідною проблемою теорії лексикографії, а ще більше — словникарської практики. В Україні склалася парадоксальна ситуація: за останні 20 років опубліковано дуже багато словників, проте вони не задовольнили попиту на цей тип праць. І це тому, що більшість “нових” словників викликає гірке розчарування низькою якістю, прямою залежністю від відомих апробованих академічних словників (які при цьому не забувають полаяти!), відсутність сучасного пульсування мінливої мови. Чи може залишати байдужим той факт, що право видавати орфографічні та орфоепічні словники привласнено далеко не фахівцями у галузі нормалізації мововживання, наслідком чого стала поява правописних словників, які пропонують неправильне написання. Неврегульованість правова і правописна, безвідповідальність і прагнення швидкого зиску руйнують українську літературну мову зсередини.
Глобалізація, інтернет-спілкування впливають на типи спілкування і на структуру мови. Сьогодні в усному спілкуванні люди перестають використовувати повні речення, говорять мовними штампами, уривками речень, використовують усічені синтаксичні конструкції. Повнота речень ще залишається у писемному тексті, бо, зосередившись над ним, мовець його виформовує, шліфує. Мовленнєва недбалість — це загальносвітова тенденція сучасного розвитку мови, яка все менше залишає місця мовленню як творчості. Зникає творче начало, перемагає суто технічна складова — передача інформації з додатком емоцій. У цій загальній тенденції є й специфічно українська складова: поступова втрата мови, її природних національних начал. Це постійне повторення у ЗМІ, нав’язування думки про необов’язковість дотримання норм мови, пропаганда розкутості й уседозволеності щодо користування мовою (мовляв, аби було зрозуміло, про що говориться, і не важливо, як говориться). Українському суспільству наполегливо накидають ідею, що не важливо, якою мовою розмовляти — українською чи російською. За цим стоїть мета знецінення мови не лише як засобу спілкування, а й як духовного багатовікового надбання, живого зв’язку сучасного з минулим народу. Знеохочення щодо рівня володіння мовою, нав’язування моделі мовної байдужості, недбайливості мають глибше коріння: через приниження української мови відбувається глибинне руйнування національно-мовної свідомості, а звідси — руйнування національних естетичних, культурних орієнтирів.
Українські лінгвісти, як і представники інших національних мовознавчих шкіл, намагаються досліджувати ці процеси й давати їм неупереджену наукову оцінку. При цьому до уваги беремо і закордонний досвід, зокрема, поляків, росіян, чехів, німців, французів та інших народів. Поляки, приміром, як нація патріотів, має великий досвід мовного будівництва, гідний докладного вивчення й адаптованого запозичення. У Росії дбання про російську мову подиву гідне: створено і виконуються масштабні державні програми підтримки й розвитку російської мови, і то не лише в межах Російської Федерації, а скрізь, де є осередки функціонування російської мови. Російська академія наук, усі інституції, причетні до охорони і дбання про мову, вважаються пріоритетними у структурі держави. Роботу здійснюють надзвичайно інтенсивно, системно, їй на найвищому державному рівні надається першочергового значення… і ніхто не скаже: “Шукайте собі спонсора, якщо хочете вивчати проблеми мови, якщо хочете публікувати словники чи пам’ятки мови”. Попри економічні, політичні складнощі, які Росія переживає упродовж років, гроші на розвиток і підтримку російської мови та цільові мовознавчі наукові програми держава завжди знаходить. Російська мова в Росії ніколи не була і не є предметом політичного торгу, засобом психологічного тиску на виборців під час чергової боротьби за місце “слуги народу” чи “батька нації”: статус російської мови як державної в Росії є непохитним! Це те, чого бракує Україні. Тому не варто зверхньо дивитися на досвід Москви, його треба вивчати і використовувати, зокрема доктрину захисту державної мови.
Ми маємо твердо стояти на тому, що українська мова в Україні — єдина державна мова, водночас маємо дбати про розвиток і використання інших мов в Україні згідно з Конституцією України. Усі спроби змінити ситуацію і навіть переписати Конституцію України і її закони задля надання російській мові статусу державної — це вияви глибинного лукавства наших політиків, спроби перетворити мову на товар, предмет політичних торгів. Зрештою, проблема “утисків” російської мови в Україні — це лакмусова ситуація, у якій сповна виявляють себе політики-народолюбці (тільки якого народу і чи -любці?). Ось чому соціології мови, мовному будівництву, моделюванню ситуацій сьогодення і ближчого майбутнього у колі мовознавців надається пріоритетного значення.
— Віднедавна в Україні з’явилися дослідження, які виводять коріння української мови від санскриту, інші — від мови трипільців. Яка позиція академічної науки щодо таких тверджень і щодо походження нашої мови?
— Насамперед слід чітко розмежовувати наукові дослідження і національно-романтичні студії в будь-якій галузі знань. Усе залежить від того, що хоче автор ствердити своєю працею. Якщо шукаємо істину, що є завданням науки, то повинні відкинути емоції, романтичні візії, а довіряти лише тому науковому інструментарію, який дає змогу ствердити й обґрунтувати запропоновану гіпотезу.
На рівні формування гіпотези може видаватися, що вона може знайти наукове підтвердження. Коли ж опрацьовуємо матеріали, заглиблюємося у субстанцію мови, яка має складну багаторівневу організацію (звукова система, граматична будова, лексика, фразеологія), тоді або знаходимо підтвердження сформульованій гіпотезі, або ні. Якщо висновки є наслідком пошуку, а не зумовлені фантазіями автора, тоді необхідно спокійно сприймати як позитивний, так і негативний висновки.
Так, якщо вчитатися у матеріали “Етимологічного словника української мови” (створений великим колективом фахівців, очолюваним спершу академіком               О. С. Мельничуком; пізніше — академіком В. Г. Скляренком; уже опубліковано п’ять із семи томів), який є енциклопедією творення словникового складу нашої мови, то в багатьох статтях знаходимо для української лексики паралелі з різних мов і різного часу, зокрема, і близькі для української мови і санскриту. Це закономірно, бо це одна індоєвропейська сім’я мов, куди входять і слов’янські мови. Взаємодія, взаємозбагачення, конкурування мов, культур — це складові й невід’ємні компоненти історії народів, цивілізацій. Українці віддавна були в цьому історичному процесі одним із багатьох учасників.
Сьогодні ми з певністю не знаємо, як наших предків називали раніше, адже найдавніші назви племен подає Нестор Літописець у “Повісті минулих літ” — дуліби, деревляни, бужани, поляни, сіверяни, білі хорвати та ін. Це пізні відомості про племінну структуру населення тих теренів, що співвідносні із сучасною Україною. Важливо, що наші далекі предки жили на цій землі осідло, не були кочовими, прийшлими, а були автохтонами.
Гіпотеза про можливий зв’язок праукраїнців з давніми народами і їхніми культурами, яких дослідники локалізують на теренах сучасної України, посилюється також переконливими слідами давніх мов у структурі української мови. Промовистих свідчень про зв’язки з давніми греками, германськими і романськими племенами є чимало. Але не можна ці зв’язки романтизувати і переоцінювати, уважаючи себе прямими нащадками давніх народів, давніх цивілізацій, чи уважати українство джерелом формування давніх культур і мов.
Праці про те, що українська мова — продовження мови трипільців (а таких студій з’явилося чимало на хвилі національного романтизму… і вражаючої непрофесійності) для мене є непереконливими, бо немає ніяких прямих доказів такої мовної спадкоємності. Таку спадкоємність не можемо змоделювати бодай гіпотетично, оскільки відсутні свідчення того, якою мовою розмовляли трипільці. Говорити про переємність, успадкування елементів матеріальної культури Трипілля в культурі українців пізніших періодів аж до сучасності, припускаємо, є підстави. Однак про це краще й аргументовано можуть сказати фахівці з історії матеріальної культури — археологи, етнографи. Але варто пам’ятати, що горщики, на жаль, мовчать, що здебільшого не можемо ідентифікувати виявлені артефакти, елементи матеріальної культури з явищами мови.
Наука вимагає чіткого дотримання дослідницьких правил, законів і стратегій вивчення мовних, культурних та історичних фактів. Тоді частіше вживатимуть форми: ймовірно, припускаємо, гіпотетично, не беручи на себе сміливості ствердно відповідати, якщо на це не уповноважують факти.
— Що можемо стверджувати напевно щодо історії нашої мови?
— Ретельний аналіз наших писемних пам’яток, здійснюваний кількома поколіннями самовідданих вчених, студії з порівняльно-історичного мовознавства та історії переселень слов’ян дали підстави для висновку, що близько VI ст. н. е. розпалася праслов’янська мова-основа, і на базі груп структурно близьких слов’янських діалектів поступово формувалися локальні мовні системи — окремі слов’янські мови. Такою сьогодні є власне наукова позиція, визнана провідними вченими світу, включно із сучасними російськими істориками мови. У цій позиції вчених гіпотетичність стосується часу: коли саме перестала існувати слов’янська мовна єдність, оскільки писемні пам’ятки східних слов’ян сягають пізнішого часу, кінця Х—ХІ сторіч.
Сучасному дослідникові важливо зрозуміти мовну ситуацію попередніх епох, механізми давніх еволюційних змін: у давнину формування структурних елементів, які об’єднали б діалекти чи генетично і територіально суміжні мови, відбувалося значно повільніше порівняно із сучасним станом. Це відбувалося за різних обставин. Наприклад, коли князя з іншого міста-держави запрошували на князювання або для оборони земель, він приходив із численною дружиною, яка несла в “не-свої” далекі землі свою мову, фольклор, обрядові традиції. Ці принесені елементи нерідко переймало, засвоювало місцеве населення. Так, наприклад, у мові, локальній культурній традиції росіян Півночі (узбережжя Білого моря, Архангельщина) у билинному епосі простежується тісний і незаперечний зв’язок з мовою давнього Києва і давнього Чернігова. Один із циклів “Билин російської Півночі” — це чернігівсько-київський цикл, у якому йдеться про події, які відбувалися на наших землях; у текстах билин є сотні слів, які, крім російського узбережжя Білого моря, відомі лише на теренах сучасних Чернігівщини, Наддніпрянщини, Полісся. Такі спільні для віддалених територій мовні явища — переконливі свідчення нашої історії, зокрема, й історії мови.
Одне із завдань нашого Інституту — об’єктивно вивчати кожен мовний факт, кожну писемну пам’ятку, готувати ці пам’ятки до друку, щоб з ними могли працювати якнайширші кола дослідників. За таких умов зможемо усвідомити культурні, мовні, історичні глибини українства. Зауважимо, що навіть у давніх сакральних текстах, до яких під час перекладів чи переписування намагалися не вносити сторонніх простомовних елементів, дослідники виявляють численні впливи української мови. Вони виявляються у прикінцевих приписах, посторінкових заувагах, а також в основних текстах. Не випадково з такою увагою і повагою ставимося до різних перекладів Святого Письма, шануємо подвижників, які лишили по собі Пересопницьке Євангеліє — першу ґрунтовну спробу перекласти на мову, наближену до української народної. Цим перекладом засвідчено, що 1561 року, коли було завершено створення цього рукопису, українська мова повноправно увійшла у сакральну сферу, стала мовою священною!
Сьогодні ми до кінця ще не усвідомили й не оцінили значення Києва, Чернігова, Галича, Новгорода у формуванні східнослов’янського культурного простору, доглибно не оцінили роль таких писемних пам’яток (Київський Псалтир, Остромирове Євангеліє, графіті й багато інших), які були невід’ємними складниками культурного буття давніх українців.
— У суспільстві існує думка, що сучасний український правопис недосконалий, відстає від реальності. Чи працює Правописна комісія і які перспективи мати новий несуперечливий правописний кодекс?
— Правописне питання, формування й поширення мовної норми, забезпечення високої мовної культури — це проблеми, які ніколи не втрачають актуальності. Важелем у досягненні високої мовної культури суспільства є науково зважений, внутрішньо несуперечливий правопис. Тому український правопис і події навколо нього — це, без сумніву, одна з проблем організації наукового життя в країні, організації українського мовознавства. Творення нового українського правопису, що розпочалося до проголошення Незалежності України і мало різні етапи, змінювало ідеологічні орієнтири. Та за всіх зовнішніх змін за ці роки український правопис став більш українським, відповідним духові української мови, оскільки поступово звільнявся від нашарувань радянської епохи.
На жаль, у процесі правописотворення було багато від майдану — показний патріотизм і прагнення усе змінити за один день. Це вирування весняних потоків завдало багато шкоди, виявилося неефективним. Такого тиску мова, як і ментальність людини, не приймає, бо не витримує. Еволюційні, програмовані й послідовні дії завжди виявляються ефективнішими. Сьогодні існують кілька поглядів на те, якою має бути Правописна комісія, як має бути підготовлений, затверджений і запроваджений у практику новий правопис. Позиції Національної академії наук України і Міністерства освіти і науки щодо цього не зовсім ідентичні.
Не чекаючи остаточного узгодження позицій НАНУ і МОН, де щиро дбають про правопис, але бачать процес по-різному, в Інституті української мови триває поглиблене вивчення проблем правопису, оцінка первісної мовної інформації, яку має обговорювати й узгоджувати Правописна комісія. Інститут української мови НАН України здатен підготувати проект правопису, спираючись на багаторічні напрацювання, і подати такий проект Правописній комісії.
Для того, щоб приписи Правописної комісії були обов’язковими до виконання, її склад повинен затвердити уряд або Президент України. Наприкінці 2009 року на засіданні президії НАНУ було затверджено склад Правописної комісії й подано до Кабміну. Проте комісію досі не затверджено, натомість запропоновано альтернативний склад комісії. Тим часом мова не завмерла в чеканні рішень урядовців, вона розвивається, нагромаджуючи сотні ситуацій, які волають про правописне врегулювання.
Нині не менш важливою є проблема сьогодення і дня прийдешнього в українському мовознавстві. Спостереження показують, що все менше залишається працівників університетів, відповідно — стає відчутно менше випускників таких університетів, які могли б працювати з писемними пам’ятками. У жодному університеті України філологам не викладають курсу палеографії, неприпустимо скорочено обсяги курсів історичної граматики, історії літературної мови, діалектології, не читають курсів порівняльно-історичного слов’янського та індоєвропейського мовознавства. На наших очах уривається зв’язок нового покоління мово-“знавців” з традицією. Такий невтішний стан справ з підготовкою нового покоління мовознавців безпідставно пов’язують із запровадженням болонського стандарту освіти. Не настанови болонської системи освіти зумовили графоманський свербіж несумлінних авторів, які, скануючи чужі праці, не завдають собі труду хоча б перечитати вкрадене у чужих авторів. Шкода, що такі видання “зміцнено” рекомендаціями вчених (?) рад інститутів чи університетів, із зазначенням імен і титулів поважних рецензентів, нерідко — і так званим “грифом” Міністерства освіти і науки — “допущено”, “рекомендовано”. Ерозію фаховості і деградацію сумління не можна виправдати Болонським процесом!
— На Ваш погляд, чи потрібен нині цензурний контроль щодо мови? Як Ви розцінюєте роботу Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі? Чи виправдане її існування?
— У громадянському демократичному суспільстві скорочення, а не розширення органів контролю, визначає напрям розвитку. З цього погляду Україна формально робить крок назад, уводячи мовну експертизу в надії на ефективний вплив на відступи від вимог моралі. Надії на позитивні наслідки невеликі. Хоча й розуміємо вимушеність цього кроку. Сьогодні мова, культура в Україні без берегів, без традиційних табу на вислови, на форми поведінки та ін., що має виразно деструктивне, руйнівне начало.
Право висловлювати свою думку не означає відсутності обмежень щодо форми, мовних засобів представлення думки. Згідно з традиціями нашого (і не тільки!) народу, змалечку дитину вчили, яких слів уживати не можна. То оцінювали порушення цих приписів як гріх, то як непристойну поведінку, але ніяк не схвалювали.
То на яке схвалення розраховують ті автори, які хизуються наданою свободою безцензурного друкування текстів, наповнюючи тексти своїх творів далеко не безневинними натяками, прямими нецензурними чи межовими з останніми словесними засобами? Розумію: щоб створити літературний шедевр, який пройняв би не одне серце, і при цьому залишитися у полі нормативних і, здавалося б, звичних мовних засобів, треба бути генієм, який пропустив мову через своє серце. Це копітка й знесилююча праця — осягнення таїн слова, яка не має нічого спільного із хвастливо-епатажним верхоглядством.
Набагато складніше знайти такий поворот слова, таке поєднання слів, що впливає на свідомість слухача і залишається в пам’яті. Не володіючи багатим арсеналом українського національного слова, не знаючи діалектів, не читаючи історичних пам’яток, деякі сучасні письменники послуговуються, за словами літературознавця В. Панченка, “вуличним стьобом”, примітивними словесними формулами люмпену. У кожного, хто пише для інших, має бути розвинена насамперед внутрішня цензура.
Хіба можна уважати творчою знахідкою прийом багатьох журналістів виносити у назви своїх матеріалів обнижені чи ненормативні (обсценні) слова, коли вони пишуть про людей, гідних за свою працю і відданість народові найвищих епітетів? Можливо, це і є свідомо обрана форма приниження такої людини?
Хіба може не викликати обурення обнижене до неприпустимого мовлення наших депутатів різних рівнів, які у своїх передвиборних програмах мовно були куди скромнішими і нормативними (чи й тут спрацьовує всесильний імунітет недоторканності-безкарності!)?
Українське публічне мовлення, українське художнє мовлення волає про захист. Конче потрібен захист від засилля позанормативного, захист від принизливого висміювання кращих зразків мовлення, які мають глибоке національне коріння і глибоку історію. Захист від безмовності й безкультурності, які стукають у двері.
Співробітниця нашого Інституту Л. Ставицька зібрала ці позанормативні “досягнення” сьогодення, стверджуючи цим одне: такою буде наша щоденна мова, якщо не поставити загати на шляху безпрецедентного обниження і засмічення мови. Реакція на це дослідження виявила глибоке нерозуміння в суспільстві і загрозливого стану нашої мови, і призначення таких праць. Звичайно, спроби відновлення цензури через комісію захисту суспільної моралі — це вже крик про те, що далі годі рухатися в такому напрямі. І як перехідна ситуація, нетривала в часі, повернення цензури можливе, особливо щодо використання ненормативної лексики. Той, хто дає дозволи на заснування видавництв, на мовлення в ефірі, повинен ставити вимоги: слово, яке йде до людей — усне чи писемне, — повинно бути в межах літературної норми, ограненим працею розуму, освячене традиціями високого слововживання. Кожен, хто береться за стило, має стверджувати пошук високого, а не порпатися у тому низькому, чим сьогодні нас “радує” новочасна література та багато ЗМІ. Усі разом — наукові інституції й громада — мають виховувати у суспільстві відповідальність перед словом мовленим, написаним.
Сьогодні заторкнуто лише окремі проблеми життя української мови та її дослідження. Насправді ж цих проблем незрівнянно більше. І всі вони різною мірою перебувають у полі уваги науковців Інституту української мови НАН України.

Спілкувалася
Олена ШУЛЬГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

2 thoughts on “Павло ГРИЦЕНКО: «МОВА — НАША ЦІННІСТЬ І ОБ’ЄКТ ЩОДЕННОЇ ТУРБОТИ, А НЕ ПРЕДМЕТ ПОЛІТИЧНОГО ТОРГУ»

  1. Важко змінити ставлення українських вчених до історичних свідчень в іноземних хроніках.
    Якщо К. Птолемей свідчить що на Дніпрі були міста Амадока, Азагарій, Метрополь, Сермій, то досить взяти іспанське “amado” – любити, щоб локалізувати топонім – ЛЮБЕЧ. А це який вік? Латинське “sermo” – віщати, і “canno” – віщати. Отже, Канів – Сермій. “Metrre” – родити, отже, – Родень, а це – Київ. Ось Вам любов до рідної мови, дороге товариство!

  2. Я обережно вживав би формулу “Трипільська”.
    Річ у тому, що містечко Треполь названо від грецької мови – “τρεπω” – обертати, крутити, вертіти (Хорс Коловертящий) – Провідна зоря. Їй же присвячена назва “Україна” (Ουκραїνω)- Правляча, Верховна (Державна). Вираз “три поля” не несе у собі ніякого образу (хіба що сівозміну), а це не могло стати приводом творення топоніма. Ріка Стугна – від “стужити” – направляти теж образ Одигітрії – Провідної зорі.

Leave a Comment