Степан ПРОЦЮК: «Я ЗАВЖДИ ЖИВ ІЗ ПОГЛИБЛЕНИМ ІНТЕРЕСОМ ДО ТАЄМНИЦІ СТЕФАНИКА»

Письменник залишається творцем доти, доки може зберегти інтригу до власної творчості й інтригу самої творчості. Степан Процюк, що дебютував у літературі з початком 1990-х, залишається таким письменником. Бо кожна його книжка викликала або заперечення, або сприйняття. Байдужих було мало. Сьогодні він здивував шанувальників зверненням до постаті Василя Стефаника, якому присвятив новий роман “Троянда ритуального болю”.

— Степане, Ти написав більше десяти художніх книжок, у яких виявився добрим обсерватором сучасного життя, і раптом біографічний роман про Василя Стефаника. Що було першопоштовхом до праці в новому для Тебе жанрі?
— Дякую, Євгене, на доброму слові. Книжок я написав більше п’ятнадцяти. Але серед них є й зовсім тоненькі. Кількість у літературі — річ третьорядна.
Завжди намагався не зациклюватися на одному жанрі. Коли відчув, що постарів душею, — перестав віршувати. Не злякався написати цикл любовних повістей для підлітків, а також художні біографії дитинства п’яти відомих людей, зокрема Стефаника.
Завжди жив із поглибленим інтересом до таємниці Стефаника. Мене хвилювали витоки його трагедійного світовідчуття. Часто думав, чи присутня тут дещиця кокетливого “декадентського” песимізму, як у “молодомузівця” Карманського. І переконувався, що так званий песимізм Стефаника і доволі декларативний песимізм Карманського — різної природи.
У мене не було першопоштовху щодо писання про Стефаника. Стосовно біографічного жанру, то мій роман — швидше художня версія душевної “біографії” цього письменника. Адже без неї годі збагнути його творчість, що лише на перший погляд здається обсервацією селянського життя.
Стефаника цікавила людина. У душах своїх “маленьких” людей він бачив витоки тієї справжності, якої не знаходив ні в дидактичному патріотизмі тогочасної інтелігенції, ні в історичних життєписах, ні у сентиментальній слізливості. А мій інтерес до психоаналізу лише сприяв цьому щасливому збігові.
— Що змусило Тебе зупинитися саме на такій назві — “Троянда ритуального болю”?
— Спочатку роман називався “Помазаник”. Але потім я змінив її. Це окрема тема, яка стосується хіба що моєї літературної “кухні”. Зрештою, кожна назва хибує певним суб’єктивізмом.
У його світі чи царстві не жили реальні тогочасні селяни. У його творчості панував дух первісної туги за втраченим раєм і гріхопадінням, панували непідробні пристрасті й велика туга за поруйнованою святістю та урочистістю у людських душах. На його письменницькому шляху, незважаючи на всі особливості, було багато сприяння і любові. Цей шлях був службою словесному ритуалу.
У моєму романі багато алегорій. Троянда, ритуал та біль, його Куля Тривоги, його невротизм як форма розплати за письмо такого типу, що твориться кров’ю, а не чорнилом, присутні у тексті як наскрізні символи. Містичність троянди, що була улюбленою квіткою Стефаника, ірраціональна природа його (та і всякого) шаманізму словом, непохитна віра Стефаника у те, що біль очищує та гармонізує душу…
Троянда — символ життя і символ смерті. О, Стефаник не помилився із поклонінням перед цією квіткою! Він не міг любити нарциси чи гладіолуси… Суперечності його безлічі “я”, їхня рахітичність чи гіпертрофованість, їхні мученицькі пошуки увінчуються одним із центральних символів його життя — трояндою…
— Було щось таке, що заважало написанню роману? Як Ти пояснював собі цей “опір”?
— Опору не відчував. Навпаки, коли  почав писати, було літо. Спека, порожнє місто. Я повертався додому і раптом зрозумів, що мушу почати сьогодні. Було перше серпня. Мій зодіакальний знак Лева володарював.
Коли написав кілька перших речень, відчув — я і донині не можу цього логічно пояснити! — присутність якоїсь доброзичливої, але сторонньої енергії. Так, ніби цей дивний енергетичний згусток давав дозвіл. Принаймні, це відбулося в моїй уяві.
Писалося легко, хоч перед тим зробив чимало для підготовки. У романах такого типу лише фантазією та емоціями не обійдешся.
Закінчив через п’ять місяців. Дехто застерігав, мовляв, зашвидко. Але довше я не витримав би тієї експресіоністичної напруги, яка мусить жити у романі від початку до кінця! Це ж не роман про, скажімо, Нечуя-Левицького, де можна було б собі дозволити розлогу і неквапливу манеру, навіть описи природи…
Мене консультувало з окремих “стефаниківських” питань кілька людей: ти, Ростислав Чопик та Роман Піхманець, який, до речі, теж є автором цікавого роману про Стефаника “У своїм царстві”. Чимало друзів морально вболівало за мою роботу, за що я всім щиро вдячний.
— Чи означає Твоє звернення до жанру біографічного роману, що Тобі стали затісні рамці белетристики і Ти зосередишся на циклі художньо-психологічної біографістики?
— Намагаюся писати, відкидаючи будь-які стереотипи. Я не титан, якому можуть бути затісні рамці белетристики. Мої можливості, як і кожного письменника, по-своєму обмежені.
Щодо романів-біографій чи психографій в моєму виконанні — ще рано про це говорити. Не претендую на лаври українського Андре Моруа. Стефаник мені близький своїм психічним складом. Не міг би написати роману, навіть за надхмарні гонорари, наприклад, про Котляревського, Семенка чи Остапа Вишню… Бо для написання творів такого жанру має бути ще одна важлива передумова. Навіть найважливіша. Треба любити письменника, про якого розповідаєш, і розуміти не лише його творчість, а й душу. Але справді розуміти, а не керуватися лише думками попередників чи обридливими стереотипами.
Наприклад, деякі стереотипи про Стефаника. Мовляв, він завжди, коли писав, вживав алкоголь і плакав чи виривав жмутики свого волосся. Або що він був таким нервовим, що із ним було лячно заговорити, бо невідомо, як зреагує. Не буває, звісно, диму без вогню. Але такий однобокий стереотип спотворює сприймання…
— Коли роман надійде до читача і де видаватиметься?
— У київському видавництві “Академія”. Василь Теремко, що вболіває не словами, а ділом за творення і належне прочитання нових книжок, видрукує наклад роману “Троянда ритуального болю” у першій половині березня. До речі, він як видавець дав мені право на суб’єктивність у цьому романі, де присутні й сцени-символи, і нещасливі любовні історії, й моє розуміння витоків стефаниківського трагізму, і багато інших несподіванок для читача…

Розмовляв Євген БАРАН,
м. Івано-Франківськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment