АНСАМБЛЬ ФЛОРІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ ТРЕБА ЗБЕРЕГТИ!

Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук

В історичному центрі Подолу — найдавнішої торговельно-ремісничої частини міста — біля самого підніжжя гори Киселівки (вона ж Замкова або Флорівська) затишно розташувався мальовничий ансамбль старовинного жіночого Флорівського монастиря. Серед зелені, на складному рельєфі храмові споруди доби бароко гармонійно поєднуються з будівлями доби класицизму. Невід’ємна складова комплексу — келійний корпус (№ 16 за загальною нумерацією), розташований на південь  від висотної домінанти монастиря — його дзвіниці. Навіть побіжний погляд на цю споруду вихоплює характерні риси класицизму. Будівля має прямокутне, наближене до квадрата планування; у композиції фасадів панує принцип симетрії. По периметру на висоту 2/3 фасадів будівля декорована рустом, увінчана розвиненим карнизом з модульйонами. Отвори прямокутних обрисів із замковими каменями над ними ритмічно членують фасади. Найвиразніше вирішений головний, східний фасад. На лінії центральної осі його акцентовано ризалітом, що завершується трикутним фронтоном.
У традиціях класицизму зведено й дві інші споруди, розташовані поруч, — будинок ігумені та дзвіницю, які завдяки властивій класичним будівлям жовто-білій гамі виблискують на тлі зелені й блакитного неба. Порівнюючи ці споруди з келійним корпусом № 16, помічаєш жалюгідний його стан: глибокі тріщини в стінах, у багатьох місцях випадає штукатурка та цегляна кладка, бракує заповнення отворів, пошкоджено покрівлю тощо. І все це попри наявність охоронної дошки на стіні пам’ятки. Будівля давно не ремонтована, останні роки її не доглядають. На задвірках, з південного боку, хтось складав дрова й дошки, на яких сплять безпритульні. У випадку пожежі цю маленьку перлину в архітектурному спадку Києва буде втрачено остаточно.
У чому причина такої безвідповідальності?
Автор цих рядків, який протягом не одного десятка років був науковим співробітником інституту “Укрпроектреставрація”, мав щастя проводити історико-архівні пошуки стосовно Флорівського монастиря, брати участь у складанні проекту реставрації його будівель.
У літературних джерелах утвердилася хибна думка, що будівля, про яку йдеться, спершу входила до складу монастирського комплексу як келійний корпус. Проте знайдені архівні документи свідчать, що південно-східна ділянка нинішньої монастирської садиби, на якій розташовано келійний корпус, тривалий час (аж до середини 1860-х рр.) монастиреві не належала: на ній розташовувалися садиби приватних осіб.
З’ясувалося, що у 1809—1811 роках на місці розібраного дерев’яного будинку звели камінний корпус, який зберігся до нашого часу. Спершу будинок був помешканням київського підрядника Івана Артинова, предка відомого київського зодчого ХІХ—ХХ ст. Михайла Артинова. Під час зведення будинку І. Артинов використав один зі “зразкових” (тобто типових) проектів, які створювали у Петербурзі столичні зодчі й розсилали у різні міста імперії. Відомості, які зустрічаються в літературі, про те, що будинок було зведено за проектом київського зодчого Андрія Меленського — автора чудових будівель Флорівського монастиря, — безпідставні.
Упродовж першої половини ХІХ ст. будинок послідовно належав різним власникам, які часто робили внутрішнє перепланування. Проте вже 1867 р. він перейшов у власність Флорівського монастиря, його пристосували під монастирські келії.
Значне розширення монастирської території наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. було поступове. Його здійснювали здебільшого за рахунок викупу монастирем сусідніх володінь. Садибний будинок, який став монастирським келійним корпусом, було передано у розпорядження ігумені монастиря Парфенії як подарунок від її брата — багатого поміщика Валерія Афанасійовича Абази. Наскільки складною була в той час процедура передачі “в дарунок” монастиреві нерухомого майна приватної особи, свідчить товста підшивка архівних документів, що збереглася, — бюрократичне листування між київськими і петербурзькими чиновниками: для оформлення такої пожертви потрібен був дозвіл самого обер-прокурора Святого Синоду. Розв’язанню справи, безумовно, сприяли “заслуги перед вітчизною” нащадка молдавських господарів Абази й авторитет його сестри, яка була відомою в колах духівництва завдяки активній діяльності з облаштування Флорівського монастиря (у ньому, до речі, приймали постриг представниці аристократичних родин), а також у зв’язку з її літературною творчістю. (Див. збірник віршів ігумені Києво-Флорівського монастиря Парфенії “Краплі з океану”. — К., 2004).
У післяреволюційний період будинок знову використовували як житлове приміщення, але на початку 1990-х рр. його повернули монастиреві. На замовлення духовенства співробітники інституту “Укрпроектреставрація” Н. Картамишева та Ю. Лобунцов розробляли проект його реставрації. На жаль, проекту не було втілено: у монастиря бракувало коштів на реставраційні роботи.
У зв’язку з тим, що під час будівництва Подільської лінії Київського метрополітену не дослухалися до думки фахівців і не погодилися на облаштування дренажів для відведення джерельної й талої води з пагорбів, фундаменти багатьох подільських будівель намокли (вони розташовані поміж схилами пагорбів й лінією метрополітену). Тож глибокі підвали келійного корпусу майже постійно наповнені водою. Тому питання, як врятувати для нащадків унікальну споруду, залишається відкритим.
Порушена тема змушує згадати подію 1983 року: через сильне намокання фундаментів і викликані ним складні протиаварійні й ремонтно-реставраційні роботи обвалилася значна частина подільської Притисько-Микільської церкви.
Корпус № 16 — не єдиний об’єкт монастирського комплексу, що викликає занепокоєння. Тривожне становище ансамблю Казанської церкви. Храм збудовано у 1840-х роках за проектом архітектора П. І. Спарро у неовізантійському стилі. У роки радянської влади цю споруду реконструювали і пристосували під фабрику з пошиття одягу. Проте кілька років тому у зв’язку з поверненням будівлі монастиреві розпочато реставраційні роботи: над храмом надбудовано велику баню, йому повернено початковий зовнішній вигляд. Роботи з оформлення інтер’єру досі не завершено, богослужіння не проводяться. Жалюгідні фраґменти решток настінних розписів — ледь упізнавані жіночі фігури та лики — образи християнських подвижниць, розчищені від побілки радянського часу, німим докором дивляться на нас зі стін і склепінь. Монастиреві бракує чи то коштів для завершення реставрації, чи то бажання.
Віднедавна постає питання забудови Флорівської гори, на якій були розташовані монастирський цвинтар і церква, споруджена у 1850-ті роки за проектом П. І. Спарро і зруйнована у 1930-ті. Інвестори давно вподобали цю ласу ділянку. Досі їхній тиск витримувала єдина перепона — законодавство з охорони історичного архітектурно-ландшафтного середовища у заповіднику. Правильним рішенням, на нашу думку, було б виконати урядове рішення від 21 березня 2002 р. про повернення церквам та монастирям їхньої колишньої власності й відновити Троїцьку церкву.
Але якщо духовенство УПЦ МП, що орендує будинки — пам’ятки історичного монастирського комплексу, керує монастирським життям так, що пам’ятки й кладовища роками залишаються у занедбаному стані, то, мабуть, буде слушно на державному рівні розв’язати питання про передання комплексу пам’яток у розпорядження духовенства іншої конфесії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment