Сергій ТИХОЛОЗ,
учитель,
с. Тальянки, Черкаська обл.
* * *
В серці брунькується
с л о в о
І біль скресає поволі
М о л и т в а
чи п і с н я
світає в душі моїй
заплаканій
М о л и т в а
чи п і с н я
Світе мій
Вкраїнонько
пребудь
в блакиті небесній
і в золотім
колоссі
в сивих вранішніх росах
і в карому надвечір’ї
перед Купайлом
В громовиці
й веселці
в любистку
і м’яті
пребудь вічно
щастя моє
Вкраїнонько
п р е б у д ь
18.07.91
* * *
Не відомо мені, невідомо,
чом душа не ночує вдома…
В рідній хаті холодні стіни —
в Україні нема України.
Не цвіте навесні калина —
крає тишу туга чаїна.
Б’ється птаха, де сісти не має —
вже й мене у мені немає.
Ой, чи знайду додому дорогу,
чи вспокою душу-небогу?
Сам себе і людей питаю —
та не знаю, й ніхто не знає…
І світає, і не світає —
вже сліди мої сніг замітає…
Чом же рветься душа додому?
Не відомо мені… Невідомо.
8.04.90
КРУТИ
Пречистій пам’яті полеглих
за волю України
І
Нам на лиця попіл опадає…
Бій скінчивсь, і герць уже відбуто.
Є лиш вітер, сніг… А нас немає:
всі ми, як один, лягли під Крутами.
Кров і душі вже заледеніли:
так мете, як перед Божим судом…
Совість наша біла, біла-біла
буде.
Зимно. Зимно… До нестями зимно.
Мертвим холодно у полі цім лежати.
Серед ночі зарида за сином
мати.
Січень, січень без кінця і краю…
Січень, січень на десятиліття.
Ми були — і нас тепер немає:
ми вбиті.
Пустка скрізь. Румовище. Руїна.
І дорогу згублено до Храму…
Плаче, плаче ненька Україна
за нами.
Господи, нехай простить Вітчизна,
що надіям збутись не судилось.
Як могли, ми в бою тому грізнім
бились.
А тепер нас хуґа замітає
в полі, Богом і людьми забутому…
Ми були, та нас уже немає:
всі ми, як один, лягли під Крутами.
ІІ
Господи, вже вік цей догорає —
ми ж були і є з руками скутими…
Де ж та воля, де? Її немає:
воля наша полягла під Крутами.
Ні! Неправда! Воля не вмирає!
Станьмо, браття, за свободу спільно!
Знов корогви синьо-жовті мають
вільно!
Хай шаліють виродки й заброди —
нас не взяти ще раз на облуду.
Буде воля, то і ми народом
будем.
Переможемо або загинем —
вже рабами більше нам не бути.
Як один, за вільну Україну
ляжем, браття, під новими Крутами!
5.11.91
* * *
Пояничарився, відрікся материзни
і шаблю проміняв на ятаган…
Є хліб і гроші — лиш нема Вітчизни,
і замість долі — найманця талан.
Якби прожити вдруге, стать колишнім…
Та тоншає надії волокно…
І лиш у снах так біло цвітуть вишні,
що ти садив під маминим вікном.
26.04.90
ОСТАННІЙ
Різко обойму вбив. Клацнув затвором.
Блиснув очима, лайнувся…
І вийшов зі схрону.
Гілка стьобнула щоку. Подивився вгору:
сонце сідало, на обрії небо червоне.
Хвилю постояв, спершись на дику грушу:
— Що ж, хай простить Господь
і старенька мати…
Витягнув “ефку”, вгвинтив запал. Рушив.
— Доки патронів вистачить,
можна триматись.
Мокра куфайка давно вже не гріє спину.
Чи з голоду, чи з чекання у шлунку ссе…
Тиша… З-за повороту
загурчала машина.
Стиснув кільце зубами… Все.
1.07.86
ВАРНАК
Українцям-політ-
каторжанам 70—80-х
Ти є варнак з таврованим чолом,
скайданений невольник, каторжанин.
Казенна роба, на зап’ястях рани,
а воленьки немовби й не було.
Сніги біліють. Все сніги й сніги…
Виймає очі й душу та білизна.
О, Боже, як далеко до Вітчизни —
її украли кляті вороги.
Нема калини — лиш колючий дріт,
високі мури й темні каземати…
У груди — чорна цівка автомата,
а спину залива холодний піт.
І ти мовчиш. Ти — бидло. Ти — варнак…
Таких, як ти, мільйони по острогах.
Ти проклятий й навік забутий Богом…
Удар навідліг — падаєш навзнак.
Кінець. Усе. Криваву юшку п’єш.
Що не кажи, а більш тобі не встати…
І тільки очі світяться затято
ненавистю — і ти встаєш… Встаєш!
Повік тавро пекти не перестане,
а плечі тиснутиме хрест важкий…
Ти є варнак! Стискаєш кулаки —
й крицеві не витримують кайдани!
9.07.91
ДО ПИТАННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ
СИМВОЛІКУ УКРАЇНЦІВ
Чи має право небо бути небом?
Чи має право вітер бути вітром,
а сонце — сонцем?
Хто здатен заборонити квітці
в росі купати пелюстки травневим ранком?
П р а п о р м о є ї В і т ч и з н и —
це
п р а п о р м о є ї В і т ч и з н и,
тож іншим він бути
н е м о ж е.
В його барвах
немає й крапелини невинної крови —
колір його —
не колір одчаю
в зацькованих очах українського селюка,
якого разом із дітьми
везли помирати на Соловки
лиш за те, що на його нивці уродив хліб…
Прапор моєї Вітчизни
не заплямований масними
цілунками Юд —
колір його —
не колір доносів і зрад,
лицемірства і перманентної
державної брехні…
Прапор моєї Вітчизни
не відкидає зловісну тінь
табірних загорож із колючого дроту —
колір його —
не колір автоматної черги в спину…
П р а п о р м о є ї В і т ч и з н и
з н е б а і с о н ц я,
з Д н і п р о в о ї х в и л і
і п р о з о л о т і с т и г л о г о п о л я —
к о л і р й о г о —
д у ш а і д о л я
м о г о н а р о д у.
1990
* * *
П’ю з криниці
рідної мови
й дужчаю
немов від живої води
міцнію
Мамина лагідна пісня
калиною зацвітає
під моїм вікном
щоб не смеркло мені
ніколи
Татове тверде слово
в долоні чую
як опришківську бартку
аби не лякався нічого
й не зганьбив роду зрадою
в скрутну годину
Мовонько
мово
солов’їне моє джерельце
дай напитись
з пелюстки слова
життєдайної прохолоди твоєї
аби в кришталевій її прозорості
душа пізнала себе
й Господь
не відвернувся
від неї
Мовонько
мово
п’ю з вічних твоїх глибин
і дужчаю
немов від живої води
міцнію
18.07.91
* * *
Притулюся серцем до слова
так рідно-рідно —
і скресне моя розпука, біль щезне.
Які ж ми без тебе, мовонько, бідні…
Тільки з тобою, мовонько,
воскреснем.
Нам, немовби манкуртам,
пам’ять відтято…
Зміняли пісню Шевченкову
на чужі гасла…
Візьми, як Телесика, мовонько,
на крилята
душу мою пригаслу
та й понеси її далеко-далеко
від поругання —
най її відколишуть смереки в горах,
най себе відкупає у росах ранніх,
най себе відчаклує у синіх зворах…
Та й тоді знов в душі моїй засвітає,
знов її в ревній вірі Господь утвердить.
Без тебе, рідная мовонько, нас немає:
без тебе ж бо ми не люди — смерди…
Без тебе сліпцями темними
манівцями бродим,
не відаючи ні спокою, ні розради…
Допоки ти з нами, мовонько,
ми є народом,
а згубим тебе, то станемо стадом.
Най обмине мене, Господи,
талан той негідний
запроданця й яничара! —
молю, благаю.
Тулюся серцем до слова і в слові ріднім
в о с к р е с а ю!
18.07.91
ІСТОРИЧНЕ КІНО
Людині активної совісти —
Владиславу Васильовичу
Чабанюку, вчителеві,
археологу й режисеру
Вітри історії… Пощерблені шаблі,
хрести і палі — нації судьба.
Всього було: великі і малі
гріхи гризуть сумління, бо рубав
брат брата, що таїлися не раз,
та й спину гнули… Але душу — ні!
Із смутку, сорому, відчаю і образ
Вкраїни доля постає в огні,
і камера твоя зніма, зніма
за кадром кадр. Німіють всі слова,
бо так болить… І забуття нема:
в твоїй уяві знову ожива
все перебуте… Душу аж пече —
й вона крізь час на прощу вируша.
…А камера все тисне на плече,
немовби хрест. І важчає душа
із кожним метром плівки… Аж до дна
в минуле заглядаєм, і звідтіль
нам в очі дивиться на всіх одна вина…
Знімав кіно — відзнявся тільки біль.
15. 03. 2003
ОПІШНЯНСЬКА КЕРАМІКА
Крутнувся круг — і глина ожила:
з-під пальців ніби квітка розцвітає!..
…Я на долоні глечичок тримаю,
немов живу пелюсточку тепла.
Добрішаю. Дивлюсь — не надивлюся…
А він, як сонце, світиться… Мені
так гарно… Лиш сполохати боюся
народжену у глині і вогні
цю тиху казку — полив’яне диво,
мого народу череп’яний міт…
Яка ж бо, Україно, ти щаслива,
і як тобою, рідна, щасен світ!
І віриться, що й завтрашньому дню
дарує радість ця крихка гармонія!
…Я глечичок тримаю на долоні,
як власну душу з глини і вогню.
1979
***
Руки натомлені
простягаю
до Вівтаря —
Вітчизно!
Дай мені
віри й любови,
аби вистояти в лиху годину
і не зігнути душу
перед олжею.
Дай надію
мені,
Україно,
Боже мій єдиний,
змучений Боже,
страчений Боже,
Козацький
Краю!
Не дай зректися
неба і сонця,
не дай впасти назавше,
не дай!
4.03.90
***
Нахилюсь
до криниці в березі
нап’юсь
долонею
вода студена студена
аж зуби ломить
а в душі
світло світло
як у Храмі
і чесно
до крови на пучках
Допоки світяться криниці
ж и т и м е
й Україна
8.04.90.
