ЗАГАДКИ Й РОЗГАДКИ РОСІЙСЬКОГО СФІНКСА

У видавництві “Ярославів Вал” вийшла друком сенсаційна “Енциклопедія російської душі” Віктора Єрофєєва.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Віктор Єрофєєв не тільки належить до найпопулярніших сьогодні в Росії письменників. Він — один із небагатьох, чиї твори спричиняють дискусійні вибухи. Незрідка квасні російські суперпатріоти звинувачують автора у таких гріхах, як, наприклад, образа честі російського народу.
Так, дискусійним вибухом супроводжувалася поява його роману “Російська красуня”, яка на кілька років стала європейським бестселером. Цей твір вийшов у перекладах десятками мов світу й зробив Єрофєєва одним із найвідоміших російських письменників.
“Енциклопедія російської душі” накликала великий гнів на автора — на нього позиваються до суду депутати Державної думи й професори Московського університету. Вони звинувачують Єрофєєва в наклепі на російський народ. Авторові  погрожують фізичною розправою. Здається, в Єрофєєва є нова тема — існування письменника під чоботом російської пседодемократії.
Єрофєєв бачить особливо характерний — здавалося б, парадоксальний, але справді беззаперечний — зв’язок віддалених одне від одного явищ: “Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоч і не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х — увесь західний світ.
Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав”.
Пронизливий пафос національної самокритики пронизує книжку Віктора Єрофєєва. Ось уривок із розділу “Росія та Африка”: “Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати “дякую” і “будь ласка”. Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося. Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як в африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг буб з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?”
Маємо не лише блискучу мистецьку провокацію для відвертої розмови про національний менталітет, а й тонку постмодерністську гру, в якій немає жодного натяку на якусь патріотичну риторику чи сентименти. Кюстін, Чаадаєв, Герцен висловлювалися про це не менш різко. У Єрофєєва ця демонізація — своєрідна художня оптика.
Ось типові в цьому розумінні Єрофєєвські сентенції: “У росіян немає життєвих принципів. Вони взагалі нічого не вміють. Вони нічого не мають. Їх можна обдурити. Росіянин — дуже підозріливий. Росіянин — понурий. Але він не знає свого щастя. Він будь-яку перемогу перетворить на поразку. Не скористається нею. Зате всяку поразку перетворить на катастрофу. У росіянина щодня апокаліпсис. Він до цього звик. Він вважає себе глибшим за інших, але філософія в Росії не прийнялася. Куди кликати непутящих людей? Якщо безпутність — духовність, то ми духовні. Нам, за великим рахунком, нічого не треба. Тільки відчепіться. Росіянин неосудний, непрогнозований. Ніколи не зрозуміло, що він зрозумів і чого не зрозумів. Із простим росіянином треба говорити дуже спрощено. Це не хвороба, а історичний стан”.
Тих, хто візьметься (а їх — майже легіон) звинувачувати автора в очорнюванні, він може легко витверезити: по-перше, це роман.  І такі спостереження та присуди висловлюють мої персонажі. Чому вам так хочеться інкримінувати їх саме авторові? По-друге, Оскар Вайльд застерігав: не приписуйте художникові недозволених тенденцій — йому дозволено зображати все. Та й про конституційне право на власну думку може нагадати.
Ще промовиста цитата: “Толстой, описуючи солдатів, казав, що головний російський тип — покірна людина. Я думаю, що росіянин — це той, до кого не прилипає виховання. Він лише вдає, що вихований. Про виховання в Росії ніхто не дбає. Є тільки один тип росіян — невиховані люди. Селяни, робітники, інтелігенція — всі невиховані. А елегантний росіянин — взагалі анекдот”.
Московське видавництво “Зебра”, представляючи читачеві “Енциклопедію російської душі”, писало: “Перед вами — “велика загадка Росії” очима, можливо, найскандальнішого російського постмодерніста. Недавнє минуле й сучасне — під гострим кутом і злим пером чоловіка, який знову й знову намагається осмислити переміни, що їх зазнала наша країна в останні двадцять років. “Енциклопедія російської душі” — можливо, одна з найжорстокіших книжок Віктора Єрофєєва”.
Ясна річ, його діагнози й присуди намагаються оскаржувати. Із ним несамовито полемізують. Із ним погоджуються. У нього просто немає байдужого чи спокійного читача.
У цьому легко допевниться й читач український, коли до нього прийде “Енциклопедія російської душі” в блискучому перекладі Василя Шкляра.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment