ПРИЗАБУТА МАГІЯ ЛЕВІТАЦІЇ, або ПІСЛЯМОВА ДО ПОЕЗІЙ ДМИТРА ІВАНОВА ДЛЯ ТИХ, ХТО ЇХ НЕ ЧИТАВ…

Лілія МАКСИМЕНКО

Так просто і глибоко сьогодні вже не пишуть… Таку поезію неможливо аналізувати й навіть незручно оцінювати. Будь-які епітети в цьому випадку зайві.
Із передмови Леоніда Талалая до книжки Дмитра Іванова “Село в терновому вінку”.

Він справді інакший. Окремішній. Кілька рядків із поезії Дмитра Іванова спроможні збурити (“І збожеволіла ворона на світлофорі реготала”) почуття, що трапляється й після прочитання далеко не кожного роману. Однак не в усіх. Лише в тих, хто, прошкуючи довгою кладкою через літа, “від щастя плаче золотим плачем”, натрапивши на призабуте: “І ти об спомин здавнений вколись: // В мілкій траві ворушаться сліди… // Там, // де твої підводились колись”.
Щоб любити село, треба в ньому народитися. Щоб розуміти Дмитра Іванова, потрібно любити село. Мене в його поезії зачудовує… географія. Кіровоградська область, в якій народився Дмитро Іванов, схожа з Луганською, в якій я зростала. Над степом, де розкошувало наше дитинство, співали одні й ті самі жайворонки. Тож не просто читаю — бачу степові краєвиди й людей, що їх кількома штришками (але ж якими!) змальовує Дмитро Іванов. Не знаю, чи зворушила б, скажімо, лемка чи бойка така замальовка з “Гіркої балади”: “Коли над степом скреслим, росинковим // лілову губу місяць закусив, // він похмеливсь // повітрям світанковим, // Окрайцем поля // чорним // закусив”… І звідси ж “Тупцює танець щільним колограєм. //     І довго тесть крихтинку розмина: // — Це ж поки сват казав: // “Село вмирає” — // На парових зійшла озимина…” Або “В ярового поля почали// Різатись молочні зубенята”.
Бойка чи лемка, гадаю, більше зачепили б у поезії образи смерічок чи проводів овець на полонину. Я ж навіть оте “Село в терновому вінку” (назва поетичної збірки, 2008 рік) сприймаю насамперед буквально, “шубовснувши із головою у згадки”: про лабіринти колючого білопіння, яке звисало над нашими головами під час дитячих ігор (і куреня не треба!), а пізніше — захищало інтимність моїх зустрічей із книжкою, про ту чи не найвідомішу в наших краях пісню, в якій під час цвітіння терну десь повіявся миленький, за що його й прощаєш, та… Бог не простить, а ще — холодну терпкість сизуватої, прибитої морозцем ягоди, яку збирали, випасаючи череду, а мама робила з неї солодку тернівку… І лише за якийсь час, випірнувши, можу розмірковувати й над метафоричністю цієї фрази. В Іванова за нею — трагедія поколінь і насамперед повоєнного, до якого поет і належить. “Розрухою сади й пеньки змело. // І лиш терник, вчепившись в Лису гору, // Чорнів дрімучо над малим селом. // Мій перший плач// обмерзлу хату тішив, // І звістку день розгойдував гінку, // Що на одне сирітство стало більшим// Моє село // в терновому вінку”.
Ось як пише Михайло Слабошпицький (“Трагічних тем твоїх упертість”, “Літературна Україна” від 12 листопада 2009 р.): “Іванов, представляючи трагічно унікальний досвід покоління народжених першого повоєнного року (“Почуйте осінь // ту, // Повоєнну, // Що повитухою нам була”), воднораз узагальнює те, про що сором’язливо мовчить історія, але що справді є історією нашого народу (“Почуйте холод, // Який матусям // З очей блакиті // Навік надпив, // Почуйте ночі, // Що вдівством звуться…”). Тяжкий час, жорстокий час, позбавлений будь-яких натяків на сентименти. Сирітство, вдівство, кривда, непосильна праця, перекреслене й надщерблене дитинство, голод, нужда — ось “листки з календаря” тієї епохи, коли дітям і матерям вижити було так само важко, як і в дні війни. Усе це оживає у віршах Іванова без жодного натяку на якийсь пафосний розтруб”.
Звісно, Михайлові Слабошпицькому писати про Дмитра Іванова набагато легше, ніж мені, — письменники однолітки та ще й приятелі. І водночас Михайлові Федотовичу, як і всьому повоєнному поколінню, читати поезії Дмитра Йосиповича важче, бо не лише в просторовій, а й у часовій ойкумені доводиться переживати-переосмислювати вірші… І все ж народженим 46-го поталанило — віднайшли, попри приказку, Пророка й у власній Вітчизні.
Звісно, не скажеш, що лише Дмитро Іванов нині пробує розбудити пам’ять історії, яка тулиться на освяченому державними очільниками кріселку в черговому ідеологічному вагончику, “сором’язливо” приплющуючи то одне, то друге око. Однак більшість звикла саме до “пафосного розтрубу”, який апелює хіба що до розуму, серця не зачіпаючи. І це, попри культивованість в українській історії саме філософії серця. Нині ж емоційне українське поле занесеною чужинським вітром амброзією забур’янилося. Зображувати трагедію українського народу, даруйте за цинізм, стало модно. Але рідко письменники тут відходять від тріскотливих гасел соціалістичного реалізму в чорнушному виконанні.
Унікальність Дмитра Іванова в тому, що він — поет серця, вміє навіть макабричні полотна вимальовувати повнорайдужним пензлем нюансів. Вірші його природні й… кольорові: “ген-ген воркочуть цвітом вишні, немов злетілись голуби”. У нього що не слово — то золото, зовсім не бачиш за ним “тисячі тонн словесної руди”. Здається, збирає він його, своє слово, наче картоплю на городі, потерпаючи, що смерть чи зима не дадуть її взяти, чи яблука-зорі в саду, що “опадають поглухлі в споришеві сни”…
“Тут слово десь мене чека, //Глибинно-мудре, як повір’я, //       І традиційне, як ріка, // Як ліс, як поле, як повітря. // Воно моє. Лише моє. // І плоть його і ніжна, й грізна — // В росі, з якої день зів’є // Громам у піднебессі гнізда”. Поет свідомий своєї місії: “Лиш я в оцих глухих місцях // Його зумію відшукати”. Його лікувальне слово потрібне мільйонам зрозпачених. “Аби міг, // я б тебе, // душе, // згоїв. // Тільки чим?! // Он, з очима як ртуть, // З’яничарені внуки героїв // У ясир Україну ведуть…”
У згаданому числі “Літературної України” Михайло Слабошпицький виокремлює Дмитра Іванова як “Поета трагізму, доброти й ніжності та виняткової аскези стилю” й зазначає, що він “рідний із шістдесятниками”. Ось щодо цього постулату дозволю собі посперечатись із відомим критиком. Бо не можна розглядати поезію зокрема та й літературу загалом поза контекстом суспільного розвою. Час становлення когорти шістдесятників і Дмитра Іванова розмежовує понад півтора десятка років. Молодість перших збіглася з хрущовською відлигою. Тоді, коли наші нинішні забронзовілі поетичні авторитети спиналися на крило, на “одній шостій суші” завесніло. А хто в дитинстві, як зростав, не літав? І чи є такі, щоб щемкої юнацької провесни римувати не спробували? А коли ще й людина талановита… Окрім того, в шістдесяті (за законом маятника) революційність стала модною. Отож і йшли на “ура” пошуки жанру, й сприймав натовп спраглих новизни свіжість поезії серця.
Дмитро Іванов прийшов у літературу після “генерального погрому” 1972—1973 років, коли цвіт інтелігенції опинився за колючим дротом — хто буквально, а хто пропускаючи струм крізь власну душу, випалював її й власні спроби писати зрозумілі широкому загалові вірші. “Шукайте цензора в собі”, — напише в часи стагнації Ліна Костенко.
Подейкують, поезія шістдесятників збирала величезні зали й навіть стадіони. У нинішніх молодих немає причин цьому не вірити. Згодом, подорослішавши, поети почали вимучувати складну поезію розуму. І де вони тепер? Чому не живуть із власного ремесла? Бо не спроможні й надалі розвиватися в руслі поезії серця, як і переорієнтуватися, хоч і спраглі останнього, на поезію розуму — спроби є, а розголосу, як і розуміння тих поетичних спроб, катма… Хтось подався в прозаїки, й віднедавна бачимо, що з деяких поетів виходять добрі романісти. Більшість обрала стежину, вказану ще Миколою Некрасовим, і вряди-годи дозволяє собі римувати, злазячи з трибун, оре перелоги публіцистики…
Хіба що з тієї когорти уславлених Ліна Костенко може дозволити собі відмовлятися від державних нагород, премій, не оббивати пороги в надії доскочити посади задля заробітку. Поезії Ліни Костенко читають і купують. Її поезія й досі пишеться серцем…
Нині кажуть: не час поезії. Але ж людина, як відомо, — істота соціальна, й саме бажання порозумітися в часі-просторі з іншими, собі подібними, — чи не найвищий вияв людськості. Так було й так, сподіваюся, буде. Хтось скаже, що в різних суспільних верствах і спілкування відбувається за допомогою різних мовних і зокрема поетичних засобів. Це так. Але ж наше суспільство довго розвивалося в резервації, й не лише географічній, коли десятиріччями мріяли із совкової захланності потрапити “за бугор”. Обірвалася тяглість поколінь. Оте вміння жонглювати інтелектуальними конструкціями, римувати алюзії, мережити поетичне тло асоціативними натяками, як на мене, було розстріляно разом із групою Миколи Зерова. Професор міг розмовляти з людьми з фундаментальною освітою (тоді ще такі не вимерли як клас) зрозумілою їм мовою. Як і до нього багато хто вмів…
А потім була війна — і не одна. Як між народами, так і очільників імперії з пригнобленими націями та доморощених можновладців із конкретною людиною. Одновимірність стала культом. Чи ж дивно, коли “хоча б щось стало можна”, маятник, і поетичний зокрема, хитнувся з небаченою силою. Кандидати в поети відкрили класиків зі “складністю”, часто не зрозумілою для себе, й возвели її в абсолют.
Хоч писати складно, даруйте, зовсім не складно. Нагромаджуй собі цеглинки слів і сподівайся, що згодом критики пояснять читачеві, що саме він у поезії “новаторів” мусить побачити. А потім дивуємося, що читач ніяк не хоче переходити в категорію “вдячного”, не радіє розжованому й до рота пханому, не купує книжок. “Не час поезії”, — кажемо. То, може, бракує поетів? Може, маємо лише позачасові пародії на світлі тіні минулого?
Тож, як на мене, хіба що Ліна Костенко стояла поза “змовою” поетів-шістдесятників, які мимоволі творили міф про несвоєчасність поезії.
Пам’ятаю, як це було. Побільшало поганих віршів аж до критичної маси. Паралельно майже в усіх ЗМІ тривала дискусія між “ліриками” й “фізиками”. Останні, хоч як це парадоксально, ще пробували втримати поезію на бардівських струнах, але з часом і вони затихли… Запанував “на одній шостій” міф непотрібності, несвоєчасності поезії. Отак шістдесятники перекрили кисень наступному поколінню поетів.
І тоді (наприкінці сімдесятих вийшла друком перша збірка) з’явилися балади Дмитра Іванова. Як на мене, можна було б порівняти його з кобзарем — чи з тим, якого пишемо з великої літери й називаємо виразником нації, а чи з тими, що їх треба було б також возвеличити, однак ми призабули, що влада їх ще в тридцяті, зібравши на з’їзд у Харкові, до одного знищила, розуміючи силу народної (затребуваної!) творчості. Можна простежити закоріненість високої поезії Іванова й у тюремних баладах, що так поширились у повоєнні роки і якими, зокрема, живилася поезія Володимира Висоцького.
“Когда б вы знали, из какого сора…” — писала свого часу про муки поетів Анна Ахматова. Нині сміття в державі нашій вистачає, а “колиску нації” загиджено настільки, що й уявити важко. Поезія Дмитра Іванова тим і цінна, що реанімує людське в душі селянина, піднімає його над макабричною реальністю. Вона цінна, бо нині “навіть пісня колискова// Бомжує, // вигнана з села”. “І в небесах над кладовищем// Летять не гуси, // а хрести. // Хрести з мого села тікають! // Хрести новітні і старі… // Тут матерів сини вбивають, // Синів // вбивають матері”.
Така вже людська природа — шукати розради як не в поезії, то в наркотиках. Слово, відомо, лікує й привчає до себе. Як, до речі, горілка чи коноплі. Перше, щоправда, без тяжких наслідків для здоров’я і з посилом на розвій нації, а не її звиродніння, як маємо в нинішньому варіанті…
На одній з недавніх книжкових виставок побачила книжку в яскравій обкладинці з промовистою назвою “Село — не люди”. Розгортати її не захотіла, бо чи варто й говорити, що гасло те впродовж десятиріч втовкмачувалося й настільки приїлося, що оті “не-люди” повірили у власну упослідженість. Повірили… й пустилися берега. Як тепер перервати налаштованість на зло майбутніх поколінь?..
Даруйте зачовганість фрази, але всі ми — з дитинства. Людей без дитинства, як і без щастя, не буває. Радість, а не горе дає людині крила й формує її як особистість. І щастя оте, радість (здається згодом, безпричинна) чи не найбільше відчувається на світанку життя — і запам’ятовується відтоді…
Поезія Дмитра Іванова, попри її трагедійність, дає змогу всім нам дитинно розкошувати в “овесненій” радості. Поет зізнається, що на життя (і творчість) благословляє його “лелечий танець радості”. У поезії Дмитра Іванова зміксовано розпач, біду — й дивовижно рахманний щем буття. Його герої на рівних з автором, а серед них не лише люди, а й уся ноосфера селянського світу: “Він стрів мене у яворах, // На груди лапами обперся, // Щасливо в очі зазирав, //Лизав лице, // об ноги терся”. Це про вітер — усього лише про атмосферне явище, якщо підходити до явища беземоційно. Безсердечні не пам’ятають, як “Цвіли кленки, // Бузок їм заздрив: // Малий, він ще не вмів цвісти”. І не скажуть: “Дивись: // на квітці конюшини // Вже джміль джмелиху // обійма”. Проте чи не з мовчазної згоди саме безсердечних і відбуваються всі страхіття на цьому світі? Чи не завдяки їм “Столітній гай // розтерзаний // лежить…”, а серед неймовірної краси “гори добрив, мов намети // Ординські”?
Знаю, бачила: в селі живуть люди, які плекають сади, саджають щовесни чорнобривці, айстри, майорики, троянди й обов’язково нічну фіалку (“Настояна на матіолі тиша // Приспала смаглі глеки на тину”), щоб і в присмерку мати серцю розраду… Саме для таких людей пише Дмитро Іванов, саме вони — його вдячні читачі….
Колись, подейкують, люди мали крила. Діти й досі у снах і мріях літають. Поети, й подорослішавши, не лише володіють магією левітації, а й іншим дозволяють над буденністю піднятися.

P.S. Щиро раджу: не читайте того, що пишуть про Дмитра Іванова. Краще візьміть до рук його поетичну збірочку, щоб учитися й бачити: “І цілувалися дерева, // Й націлуватись не могли… А там, // ген-ген, якраз над яром, // Де хміль по терену повивсь, // Калина трепетна і явір // Уперше // близько так зійшлись, // Взялись за руки і… мовчали // Під шепелявий лісу спів, // В яру, сховавшись за корчами, // Туман від ревнощів синів. // Він дослухався тиші ревно, // Він все мовчання їхнє чув, // Він знав: // любов його — // даремна, // Але // поки любив — // то був”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment