ЧИ «УСЬО БУДЄТ ДОНБАС»?

Любов ГОЛОТА

Ви чули, якою мовою давав свою першу прес-конференцію В. Янукович після оголошення результатів екзит-полів?
Вас не напружують “мовні” інтерв’ю членів його команди і ламана російська в устах Ганни Герман?
Ви смиренно слухаєте зловтішні виступи Колесніченка, Корнілова і Ко про “гнану й голодну” російську мову?
Тоді ми йдемо до Вас, аби нагадати, що ми обирали президента незалежної держави Україна, в Основному Законі якої значиться, що саме українська є державною мовою. Так, у своїй програмі кандидат від Партії реґіонів В. Янукович заявляє “дві мови — одна держава”, але його демонстративна російськомовність свідчить, що його політика — теперішня і майбутня — спрямована проти української мови, історії, культури, проти більшої половини українського народу, що самоідентифікує себе українцями в українськомовній Україні. Агресивна  нетерплячка Колесніченка, Корнілова, російських емісарів типу Маркова свідчить, що не економіка і її проблеми хвилюють команду Януковича, а та україноцентрична ідеологія, яка, хоч і з величезними провалами, але вибудовувалася в Україні протягом останніх п’яти років.
Оскільки економічні успіхи “вже завтра” — справа проблематична навіть у тих областях, які принесли В. Януковичу відрив у три відсотки від Ю. Тимошенко, то вже сьогодні реґіонали пригнали до Києва кілька десятків автобусів з людьми — переважно молоддю, аби “защитить демократический выбор” просто біля ЦВК, де на сцені вже кілька днів бушують чечетови, шуфричі та інші витії Партії реґіонів. Щоранку спостерігаючи чорно-синю колону під російськомовними лозунгами і блакитними прапорами, обставлений біотуалетами пам’ятник Лесі Українці, вдихаючи сперте повітря на станції метро “Печерська”, де гріються захисники демократії по-реґіональному, від яких заносить спиртним, відчуваю пекучу жалість до цих юнаків і дівчат — промерзлих, напівголодних, невиспаних… Отакий він, генофонд Донбасу — краю сильних і мужніх людей, краю, що, не діждавшись креативних економічних і соціальних рішень, дедалі більше вражає розростанням економічних кланів і відсутністю будь-яких місцевих реформ. Слід віддати належне реґіоналам: вони зуміли переконати своїх земляків у тому, що реформам заважає Київ, що їх можна впроваджувати, лише завоювавши не тільки столицю, а й усю Україну. Люди з неопалюваних квартир, із депресивних містечок Донеччини й Луганщини йдуть до Києва, аби достукатися до влади (хоча “опозиціонери” Януковича залишалися при владі — від облради до ЖЕКу), яку вони привели… Люди, які ще кілька років тому реагували на слово “демократія” зі страхом і злістю, сьогодні захищають демократію, розуміючи під нею не курс країни й народу, а особистість — “простого донецького парня” такого люблячого й усміхненого.
Ось картинка сьогодення. Кияни терпляче оминають групки посланців Донбаського краю, дехто вдає, що не розуміє звернених до них запитальних поглядів. Світлоока жінка з відкритим обличчям зупиняється навпроти двох парубійків:
— Вам допомогти?
— Да! Хотим проехать на площадь Незалежности, где был Майдан…
Жінка доброзичливо пояснює. Українською. Другий парубійко досить скептично кидає:
— Ну, ты все понял?
— Я понимаю. Я был на Майдане. Мне все понятно…
Тож хай їдуть захищати демократію в Києві хлопці з Луганська і Донецька. Я вірю, що зі столиці вони поїдуть іншими — їхній патріотизм з часом сягне ширших обріїв, ніж уболівання за команду “Шахтар”. Імена Олекси Тихого, Василя Стуса, Івана й Надійки Світличних, Миколи Руденка колись обпечуть їхні сьогодні ще невидющі серця. Бо не все обнулюється — щось таки лишається в душі того, хто вимовляє слово демократія, відчуваючи себе часткою цілого народу, великої України…
Колишній президент України Леонід Кучма, коментуючи другий тур виборів, сказав: “Все обнулилося. Я задоволений, що все повертається”. Повертається його команда, його люди, його група олігархів, яка й нині воювала проти Юлії Тимошенко, як і п’ять років тому. Та чи перемогла? Чи кандидат у президенти Віктор Янукович зможе об’єднати країну, не отримавши й 50 % голосів виборців? Чи зможе утриматися від протистоянь із БЮТ, коли розрив на кілька відсотків буде спростовано в судах щодо оскарження результатів президентських виборів?
Безперечно, Віктор Федорович здобув реґіональну перемогу — чи не саме це й проявилося у його російськомовних спічах, — монологах лідера ідеї “двох языков” і — навіть — не половини країни…
12 млн 476 тис. виборців — за Віктора Януковича.
11 млн 589 тис. виборців — за Юлію Тимошенко.
1,12 млн виборців — проти всіх.
Це більше ніж половина населення нашої держави. Усіх їх можна означити відсотками — 69,07, згідно з явкою на виборчі дільниці 7 лютого 2010 року. Але можна — й треба — уявити гігантський людський ланцюг, що оперізує карту України — від Чорного моря до засніжених Карпат, від Луганщини до Новгород-Сіверщини. І тоді це вже буде народ, який тримає кордони своєї країни, здіймаючи не прапори різних політичних сил, а єдиний, Державний прапор. Це буде політична нація, яка обирає курс власної державності. І це вже країна, у якій ніхто не зважиться побивати титульну, державну мову. До речі, перш за все — шануючи власну ідентичність.
На жаль, на превеликий жаль, можливий переможець позбавлений лицарської великодушності й уникає ідеї лідера нації, хоча, безперечно, є лідером власного реґіону. Тому гасло 2004 року, яким щедро були пописані стіни й паркани столиці, сьогодні мене засмучує, а не лякає. “Усьо будєт Донбас” — це марґінес. Роздвоєність України. Це метання між Росією та Європою. Це мовні війни. Це розправа з опозицією й національною ідеологією. Це обнулення, яке засвідчене атакуванням національної ідеї — державності української мови…
Помаранчевий Майдан помер?  Але ми, українці, живі. Хай живе українська Україна!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment