Український транспорт — феноменальна річ. Навряд чи ще десь їздять такі автобуси, трамваї, тролейбуси, електрички, виходячи з яких думаєш, ніби покидаєш театр або атракціони. Навіщо нам Діснейленд, якщо можна проїхатись у метро в годину “пік”? Навіщо витрачати гроші на квитки в театр, якщо не гіршу виставу можна безплатно побачити в переповненому автобусі?! Проте автобуси, метро чи пароплави — ніщо порівняно з електричкою Київ—Коростень. Саме тут можна побачити середньостатистичного українського громадянина без маски, відстежити схеми соціальних процесів, саме тут найгучніше лунає “голос народу”…
Анастасія БАБІЙ
Треба зауважити, що шанси “вторгнення” до електрички невеликі, хіба що ви прийшли за півгодини до її відходу. Отже, той, кому поталанило “влізти” у вагон, повинен знати, що основна кількість пасажирів — продавці стихійних ринків Києва, вони ж — пенсіонери(ки) з Коростеня. Більше їх тут не за кількістю, а за об’ємом і вагою багажу на особу (від двох до дев’яти клунків, торбів), всі ж інші пасажири є заручниками цього “панівного класу”. Періодично виникають “стихійні повстання”, проте жодне ще не увінчалося успіхом. Згадати треба також продавців “найнеобхідніших речей” (швейних міні-машинок, угорського бальзаму, спецій, пиріжків тощо), мандрівних співаків і нужденних циган. Зважаючи на всі ці фактори, поводитися треба тихо й обережно.
Боротьба у вагоні точиться за кількість зайвих квадратних сантиметрів (не між людиною і людиною, а між людиною й торбою). Звичайно, така ситуація провокує не зовсім адекватну реакцію пасажирів. Про елементарну чемність говорити зайве. Лайка — звичне явище, проте вдалося помітити парадоксальну річ: конфлікт зазвичай провокують не “базарні працівниці”, а так звана “вагонна інтелігенція”. Що цікаво, “цвіт нації” нічим не поступається коростенським пані у мистецтві лайки, якщо не перевершує їх. Висновок напрошується сам собою: рівень культури української громади катастрофічно низький. Звичайно, коростенська електричка — не храм культури, проте саме в побуті можна побачити істинну вихованість людей. І якщо на перший погляд цілком порядна особа може перевершити базарну бабу в лайці, то чого б це скаржитись на відсутність вибачень за відтоптані ноги? Одне слово, як кажуть у метро, “Будьмо взаємно ввічливі!”
А мова, якою спілкуються пасажири! Гримуча суміш російської, української, сучасного сленгу й коростенського діалекту (як і в будь-якому виді транспорту, тут панує улюблений суржик). Часом трапляються люди, які спілкуються українською, але їх небагато. Із постійних персонажів можна виокремити двох продавців: один пропонує угорський заспокійливий бальзам державною мовою, жіночка голосно, на весь вагон рекламує: “Хороші гребінці…”, але наявність в її асортименті “хороших пилєвибівалок” змушують сумніватися в її українській… Усі інші — як на підбір, то: “Женщіна, показуйте білєта”, то “Шо цей вадітєль так мєдлєно їде?”, чи “Шо то я провтикнув, а яка там остановка?”
Стає зрозуміло: українська мова не є засобом спілкування у побуті. Сьогодні жінка залишається “женщіной”, квиток — “білєтом”, а зупинка — “остановкой”. Як не крути, а це залежить від нас самих, це ми так розмовляємо…
Можна звинувачувати Президента, міністра транспорту, врешті-решт “Укрзалізницю”, проте вони відіграють у цій виставі другорядну роль. В англійському метро теж є година “пік”, але навряд чи ви там побачите таке, як у нашому метрополітені, та ще й за невеликої кількості пасажирів. Культури спілкування бракує і в порожньому, і в переповненому вагоні, й у магазині, й на вулицях міст. Списувати все на боротьбу за вільне місце чи роздратованість через дискомфорт не можна.
Яке майбутнє ми будуємо для себе? Це тільки на перший погляд здається, що у натовпі ніхто не помічає рівня чемності кожного. Неповага до себе й навколишніх робить невихованість рисою української ментальності. А з такою репутацією двері європейської спільноти для нас зачинені. Тож наше майбутнє залежить від нас самих.
