Днями виповнилося 70 років одній з найяскравіших і найталановитіших художниць України Любові Панченко. З цього приводу в Музеї Михайла Грушевського, де була виставка її робіт, відбувся ювілейний вечір.
Виставку влаштовано в рамках заходів “Літорость порубаного саду” (мистецтво шістдесятників) із ініціативи Українського інституту національної пам’яті, Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. В. Стуса та Музею шістдесятництва. Усі ці організації допомогли художниці в оформленні робіт.
Пані Люба в українському вбранні, виготовленому власними руками, скромно, але з гідністю приймала привітання.
Вітали ювілярку директори Музею Грушевського Світлана Панкова та Музею історії міста Києва Катерина Романова, дисиденти-шістдесятники, відомі художники, артисти, шанувальники мистецтва, студенти, земляки — представники міськради та громади Бучі, народний ансамбль із села Здвижівка Бородянського району.
Вів вечір директор Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк. Цей музей (філіал Музею історії Києва), за словами Катерини Романової, цього року ініціював і провів найбільше в їхній системі виставкових заходів.
Микола Плахотнюк повідомив, що колектив Національного музею літератури України, де також нещодавно виставляли роботи Любові Панченко, подав клопотання про присвоєння мисткині звання заслуженого художника України.
Любов Панченко належить до когорти славних митців-шістдесятників, які відроджували українську культуру в часи хрущовської відлиги. Тоді про себе заявили Віктор Зарецький, Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Зубченко, Борис Довгань та інші. Закінчивши Київське училище прикладного мистецтва та факультет графіки Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, Любов Панченко працювала у різних жанрах: конструюванні одягу, узорів для вишивання, живописі, графіці, декоративному розписі. Має великий доробок. Автор оригінальних панно — аплікацій клаптиками пальтової тканини на пресованому картоні, зокрема серії “Шевченкіана”.
Любов Панченко — лауреат премії імені Василя Стуса, почесний громадянин міста Бучі Київської області, член Союзу Українок. Однак, як зазначали всі промовці, заслуговує значно більших нагород і поцінування в суспільстві. Попри високу професійну майстерність, вона не є членом Національної спілки художників України. Пояснює це так: “Ті, хто туди входили, працювали під чужу дудку, а я — під свою. Мені все життя нав’язували політику, а я була далека від неї. Але завжди і скрізь розмовляла українською мовою”.
Вітаючи колегу, заслужений художник України Микола Стратілат сказав: “Немає сумніву, що мистецтво Любові Панченко переживе нас”.
Василь Перевальський, народний художник України, поділився спогадами, як у 1960-ті творча молодь їздила до Люби колядувати, що в ті часи переслідувалося. З довжелезною чорною, як смола, косою, у стилізованому вкраїнському вбранні, зі стрічкою з бісеру над чолом, вона була красунею. Усі були в неї закохані. Так вона причарувала й Олексія Олійника, першокласного художника-графіка, з яким звили гніздечко в Лісовій Бучі, де вона живе й донині. Олексій Петрович був захоплений її роботами.
У Любиній хаті вирувало громадське життя: колядували, співали, збирали гроші для допомоги дисидентам тощо. Бували там Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко. На прохання В’ячеслава Максимовича, Люба вишила йому сорочку, яка нині в музеї В’ячеслава Чорновола.
Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка художник Валерій Франчук високо оцінив доробок Любові Панченко, сказавши, що таке мистецтво треба підняти на належний рівень, влада нарешті мусить це зрозуміти.
Олесь Сергієнко, дисидент-шістдесятник, відомий політичний діяч, також захоплений роботами ювілярки: “Любина творчість — справжнє диво. Навіть дух цієї виставки в радянські часи переслідували. Громадське життя, яке вирувало всупереч заборонам, надихало художницю на створення цієї краси”.
Привітали землячку представники бучанської міської влади та громади, пообіцяли, що втілять у життя пропозицію промовців про створення мистецької галереї Любові Панченко в Лісовій Бучі. Досі не зробили цього лише через брак коштів. Адже нині мистецькі твори Любові Панченко зберігаються в непристосованих умовах, тож їм загрожує пошкодження, особливо можуть постраждати панно з тканини, які вже почала “гризти” міль.
“Не маємо права лишати ці шедеври напризволяще, — сказала Валентина Чорновіл. — Їх повинні дослідити мистецтвознавці й сказати вагоме слово”.
Доктор філологічних наук, академік АН Вищої школи України, заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Олександр Пономарів, колишній член Клубу творчої молоді “Сучасник”, що об’єднував прогресивних митців 1960-х, також прокоментував подію: “Дуже вдячний, що Микола Плахотнюк запросив мене сюди. Я ніби повернувся в атмосферу 1960-х років, коли в Києві був Клуб творчої молоді, коли всупереч радянському тоталітаризму відроджувалися традиції, народна творчість. У цьому клубі ми набували гарту. Клубом керували Віктор Зарецький, його дружина Алла Горська, пізніше — Лесь Танюк. Ми разом ходили в музей Івана Гончара, який тоді багатьох навертав до українства. Як хтось влучно сказав, до Івана Гончара ішло “населення”, а поверталися звідти свідомі українці.
Люба Панченко — з тих митців, які можуть прославити Україну. Те, що досі немає її мистецької галереї, й те, що досі вона не має жодного звання — ганьба для незалежної України. Адже в нас звання і народних, і заслужених має невідомо хто. Найбільший парадокс, що Пилип Кіркоров — народний артист України. Навіть у Росії він тільки заслужений. І це йому не Кучма присвоїв, а Президент Ющенко.
Думаю, що насамперед влада Лісової Бучі повинна подбати про приміщення для галереї, бо це не тільки сприятиме поліпшенню умов життя і творчості Люби Панченко, а й може прославити це молоде місто, яке недавно набуло такого статусу. Адже вона — одна з найвидатніших майстрів мистецтва України”.
Приєднаймося до найкращих слів, побажань пані Любі, вона їх заслужила.
Надія КИР’ЯН
