«ПОЛЮБІТЬ ЇЇ, ЯК РІДНУ МАТІР»

Ніна ГНАТЮК

З Дмитром Васильовичем Нитченком я познайомилася у травні 1991 року на Міжнародному Шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій”, що проходило на Вінниччині. Працювала тоді в редакції літературно-мистецьких передач Українського радіо. І запросила гостя з Австралії до студії.
Від готелю “Південний Буг” до редакції обласного радіо йти було зовсім близько, через міст. Дмитро Васильович, високий, худорлявий, у темному костюмі й м’якому фетровому капелюсі, розповідав про українську громаду, яку засновував на далекому континенті, суботні українські школи, літературний клуб ім. Василя Симоненка, альманах “Новий обрій”, який видавав і надсилав до України. І хоч було йому тоді 85, мав вигляд на років 15—20 молодшого. Його енергії, молодому запалові й бажанню все знати і запам’ятовувати можна було позаздрити.
Обласне радіо у Вінниці розташоване в затишному особняку, що є пам’яткою архітектури. В часи УНР тут був штаб Симона Петлюри. Дізнавшись про це, Дмитро Нитченко все розглядав, про все розпитував, очі його молодо горіли, прагнули ввібрати в себе давно не бачену, не чуту Україну. І хоч вона була ще радянською, хоч на мітингах у Вінниці, Черкасах, Каневі не було змоги розкрити душу, подолати міліцейські кордони, Дмитро Васильович не зважав на це: весна відродження була не лише у цвітінні садів. Вона визрівала і в душах.
На зустрічах з письменниками, що приїхали не лише з усіх областей України, а й Канади, Австралії, Болгарії, інших держав, на повен голос звучав Тарас Шевченко, а з ним поряд і вірші Дмитра Павличка, Івана Драча, Петра Перебийноса, Анатолія Бортняка, Людмили Тараненко, Василя Гея, інших українських поетів. Усі їхні твори були про Україну, рідну мову. Дмитро Нитченко все уважно занотовував, обмінювався адресами, книжками, радів кожній цікавій зустрічі.
Саме тоді я відкрила для себе цю яскраву особистість. Адже був він не лише душею української громади, видавцем, мовознавцем, організатором і очільником Шкільної ради, а й самобутнім поетом, що і в поважні літа по-юнацькому захоплювався, романтично закохувався, горів надіями.
Дмитро Нитченко був світлосяйним променем, що прорвався крізь хмари забуття, чужини, щоб нести рідній землі правду. Правду про Велику вітчизняну війну — був серед її солдатів, потрапив у полон, не з чужих уст знав про “гарматне м’ясо” — необмундированих, неозброєних українських хлопців і дядьків, яких мобілізували сорок четвертого і кидали під фашистські танки. А ще — про жорстокість загороджувальних загонів, які йшли позаду наступаючих і вбивали всіх, хто міг під свистом куль і снарядів зробити крок назад, впасти, щоб врятуватися. Таких добивали свої. Та чи справді вони були своїми?
Потрапивши не з власної волі в полон, пізнавши життя під час окупації, він наприкінці Другої світової війни вирішив не залишатися в Союзі, а пробиратися за кордон. Рятуючись від радянських таборів, потрапив аж до Австралії. Там разом з коханою дружиною Марією звив родинне гніздо, побудував хату, посадив сад, обробляв город. Понад 20 років працював на складі, був електриком, заробив робітничу пенсію.
Як згадує його онук Юрко Ткач, за українську мову Д. Нитченко боровся і за  океаном. Одного разу випадково забрів на студентське зібрання — там була молодіжна вечірка після конференції. Почувши, що хлопці й дівчата з української громади розмовляють англійською, він не стримався і почав кричати на повен голос:
— Що ви за цвіт України? Ви — яничари.
Працюючи на виробництві,       Д. Нитченко невпинно писав і публікував під псевдонімом Дмитро Чуб вірші, нариси, мовознавчі дослідження, спогади. У книжці “В лісах під Вязьмою” — гірка правда про війну, полон. Дослідження “Живий Шевченко” витримало кілька видань. А книжка “Двісті листів Бориса Антоненка-Давидовича” безцінна для дослідників літературного процесу тієї доби. Цікаві його мемуари.
Дмитро Васильович жив Україною і для України, мріяв знову побачити рідну землю. Та роки брали своє. Навіть в останні місяці, вже на 95-му році життя, він, напівсліпий, писав листи в Україну, жваво цікавився, як там рідна земля, що нового вийшло з-під пера письменників понад Бугом і Дніпром. І слав, слав, слав книжки, гроші в Україну.
Мені довелося спілкуватися зі ще одним меценатом з Австралії Михайлом Гояном, виступати з ним на Вінниччині, побували у Барському, Жмеринському районах, зустрічалися з бібліотекарями, вчителями, творчою молоддю. З розмови із паном Михайлом я ще раз усвідомила, яку велику роль відіграв Дмитро Васильович у згуртуванні української громади в Австралії, заснуванні українського шкільництва, книговидання, радіо, преси.
Дякую долі, що подарувала мені щастя бути поруч з Дмитром Нитченком не один день під час його відвідин Вінниці й Києва.
Маю чимало листів і книжок від Дмитра Васильовича. А серед відзнак за літературну працю і пропаганду художнього слова чи не найдорожча для мене премія імені Дмитра Нитченка.
Довге і славне життя прожив Дмитро Нитченко. Життя його продовжується у дітях, онуках, в українській справі, у серці кожного, хто його знає, пам’ятає, любить.
Він не вважав себе поетом, хоч віршами мислив упродовж усього життя. У його “Заповіті” є такі рядки, адресовані не лише донькам Галині Кошарській і Лесі Ткач, а й нам, духовним нащадкам:
І скажу усім у ту хвилину:
Люди добрі й доні дорогі!
Бороніть ви нашу Україну
І прокляттям славте ворогів,
Що душили люд наш працьовитий,
Що несли нам голод і Сибір,
Що хотіли мову нашу вбити —
Душу нашу вирвати в злобі.
Україну у ці дні горбаті
(А вона ж в біді була не раз) —
Полюбіть її, як рідну матір,
Полюбіть, як наш любив Тарас!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment