CВІТЛА ЕНЕРГІЯ ЙОГО ІМЕНІ

21 лютого минає 105 років від дня народження Дмитра Нитченка

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Дмитро Нитченко листувався з багатьма людьми в Україні. Той, хто перебував з ним в епістолярному контакті й гадав, що він єдиний або ж один із небагатьох, вельми помилявся. У Нитченка тут була ціла армія адресатів. Починаючи від класиків — і не класиків — літератури й закінчуючи журналістами, бібліотекарями, педагогами, земляками, до яких мав невигасний сантимент. Він писав їм усім. І не задля етикету, а щоразу з конкретного приводу: в чомусь консультував, щось пропонував, про щось важливе повідомляв.
У відповідь на мої листовні запитання про події й персоналії літературного процесу поза Україною, про МУР та “Слово” (об’єднання українських письменників еміграції) я одержував докладні розповіді. Конверти, набиті невеликими аркушами й старанно підписані, однак у почерку вже проступав літній вік адресанта — літери мовби гнулися під ваготою років і не хотіли стояти рівним рядом. А ще мені (як потім з’ясувалося, не тільки мені) стали надходити від нього бандеролі з книжками. Це було на самісінький кінець вісімдесятих, у “перестройку”. Тоді вся ця лектура була на вагу золота. Бо ж окрім імен таких письменників, як, скажімо, Євген Маланюк, Юрій Клен, Тодось Осьмачка, Іван Кошелівець, Ігор Качуровський, Ігор Костецький, ми майже нічого не знали. Початок мого знайомства з українською літературою, твореною після Другої світової війни поза Україною, стався саме завдяки Нитченкові.
Коли Нитченко прилетів разом із донькою Лесею в Україну (це було відразу по проголошенні незалежності), я зустрічався з ним у готелі “Дніпро”, де зіткнувся з іще двома “прочанами” до нього — Володимиром Базилевським і Валерієм Шевчуком. Вони забирали книжки, які Нитченко привіз. Виявилося, що в них із ним такий самий епістолярний роман. Потім з’ясувалося: бібліотечки від Нитченка в Україні тоді одержали десятки людей. Він відгукувався на будь-чиє прохання, слав бандеролі. Не один розповідав, що Нитченко передавав йому гроші, вітаміни, ліки.
Уже коли його не стало, донька Леся зініціювала видання чотирьох томів листування Нитченка. Батькові листи становлять там хіба що двадцяту частину (хоч написав він їх до тих адресатів дуже багато). Там зібрано епістоли Анатоля Гака, Василя Гайдарівського, Докії Гуменної, Анатоля Калиновського, Ігоря Качуровського, Олекси Веретенченка, Олекси Ізарського, Олекси Кобця (Варавви), Ізидори Косач-Борисової, Григорія Костюка, Петра Одарченка, Михайла Ореста, Леоніда Полтави, Уласа Самчука та Юрія Стефаника (Клинового). Із них довідуємося, що Нитченко був і “книготорговим агентом” — видані в Європі й Північній Америці твори цих письменників він продавав в Австралії, й автори мали відчутну фінансову підтримку. Що він сам видавав декого з них, неоднораз опиняючись перед загрозою банкрутства. Що він жертвував кошти на всі важливі українські проекти — видання книжок, фестивалі, призові фонди культурних заходів і прес-фонди часописів, церкву і ще багато чого регулярно, впродовж півстоліття.
Після здобуття нашої незалежності в Нитченка з’явилися свої стипендіати в Україні. Хто його не знав, міг подумати, що це — дуже заможний чоловік, а тому й може дозволяти собі філантропійні жести. Однак насправді жив Нитченко дуже скромно, жодних прибутків, окрім пенсії, не мав. Зате мав огром громадської роботи: упорядковував і редагував літературний альманах “Новий обрій”, керував літературним клубом імені Василя Симоненка, викладав на курсах українознавства, писав рецензії чи не на всі помітні твори українських авторів поза Україною, власні книжки. З’явився другий том його мемуарів “Під сонцем Австралії”, в якому він хронологічно продовжив розповідь про події та людей, знаних із книжки “Від Зінькова до Мельборну”. Його публікації склали збірки “Люди великого серця” й “У дзеркалі життя та літератури”.  З-під його пера вийшли твори для дітей та юнацтва: “На гадючому острові”, “Це трапилося в Австралії”, “Стежками пригод”, “З новогвінейських вражень”.
Уявімо: самотній чоловік похилого віку в оточеній яблунями хаті, де важко було повернутися, бо його з усіх боків обступали полиці з книжками, на околиці великого австралійського міста, був своєрідним українським островом, твердинею українського слова. Його любі доньки Леся й Галина жили окремо. Дехто з наших авторів намагався навіть на цьому педалювати: мовляв, полишили батька напризволяще!
Одначе це несправедливо. По-перше, таким було бажання Дмитра Васильовича, який прагнув усамітнення. По-друге, в традиціях західного світу батьки й діти мешкають окремо. Доньки регулярно навідували батька, постачали в його хату харчі, він рідко лишався без Лесиного борщу.
Юрій Ткач написав зворушливі спогади “Отаким був мій дідусь”, де зазначає найприкметніші моменти Нитченкового життя: “…скільки його пам’ятаю, він усе був по вуха в книжках і рукописах”. Навіть у глибокій старості (йому вже повернуло за дев’яносто), за Юрієвими розповідями, Дмитро Васильович щоденно, від дев’ятої ранку, сідав за робочий стіл й з невеличкими перервами працював аж до одинадцятої вечора. Відволікався хіба що на перекуску, для поїздки на пошту, для роботи в саду й на городі або ж на прийняття гостей. Овдовівши, поволі звик до ролі самітника.
Онук зафіксував у спогадах характерну подробицю з останніх літ Нитченка: “Дідусь не дуже вписувався в австралійський пейзаж. Жив він у робітничому районі Мельбурна і думав, що інтелігенція Австралії ставилася до літератури так, як і жителі його передмістя, тобто з тотальною апатією. Пробував книжки свої, перекладені на англійську мову, продавати у місцевих книжкових магазинах, але безуспішно”. Трохи більше йому щастило з поширенням книжок українською мовою в українському середовищі. Один із тутешніх письменників налягав: Нитченко, мовляв, дуже доробився на виданні й продажу книжок, виставляючи його мало не українським Рокфеллером. Як він доробився, видно ось із таких рядків у його листі до Ігоря Качуровського за 16 серпня 1998 року: “З мене такий видавець, що все шкребу з пенсії, потрішки назбираю, тоді друкую. А те, що колись наскладав 17 тисяч, пішло на видання спогадів та видань Антоненка-Давидовича… Так роблю й тепер”.
Інколи йому поверталися затрачені на видання книжки кошти, але частіше його підстерігали збитки. Покривав дефіцит із власних грошей. Отакий був він бізнесмен.
У чиїхось спогадах я прочитав: “…із своїх небагатих збережень звелів донькам — відомій журналістці і письменниці Лесі Ткач (Богуславець) та українознавцеві Галі Кошарській — заснувати премію його імені…” Але скромному Нитченкові й до голови не могло прийти ініціювати премію власного імені. Премія з’явилася вже після його смерті. У Лізі українських меценатів виношували ідею відзначати людей, які опікуються українським друкованим словом. Вирішено, що на дипломі лауреата буде світлий образ саме Дмитра Нитченка, чоловіка, який був в Австралії цілою українською інституцією. Поговорили з доньками й онуком, пропонуючи їм фінансово кооперуватися. Вони пристали на нашу пропозицію. Відтоді премію імені Дмитра Нитченка одержали десятки видавців, журналістів, бібліотечних працівників, учителів і письменників. Щоразу під час її вручення наголошуємо: це нагорода не за літературні шедеври, а за діяння в ім’я нашого слова.
Коли Нитченка поховали, Леся Дмитрівна передала до Ліги кошти від продажу його хати. Воля доньок — стипендії найуспішнішим студентам Києво-Могилянської академії. Ці стипендії виплачували їм упродовж тривалого часу. А ще до Ліги йшли книжки з бібліотеки письменника. Ми мали на власний розсуд розпорядитися ними. Вони поповнили бібліотеки кількох університетів України, а також були передані до Національного музею літератури.
У листі Анатоля Калиновського до Дмитра Нитченка за 12 квітня 1982 року є такі слова: “Від всіх нас залишиться рядочок могил і вічная пам’ять на тиждень. На тому й заспокоїмося…”
Та є ще пам’ять про людину — вдячна, утривалена в часі. Добродіяння чоловіка не дають його забути. Нитченко — саме з таких. Його ім’я дихає до нас світлою енергією.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment