ДЕ ПРОХОДИТЬ КОРДОН РОСІЇ?

Фото Олеся Дмитренка

Олесь ГРИБ,
голова Печерського відділення
Всеукраїнського об’єднання
ветеранів (державників)

Якщо врахувати путінський постулат, що кордон Росії проходить там, де звучить російська мова, то він, кордон, проходить саме в Херсоні, а точніше — через державний театр ім. Миколи Куліша, який донедавна мав статус українського. А ще точніше — через Херсонську адміністрацію, її російськомовне серце. Воно в херсонського чиновника навпіл розколото державною російською границею, а над тим серцем возсідає двоголовий мутант — російський орел. І гаракає той орел державною “слов’янською мовою”, вигодуваною на угро-фінському і татаро-слов’янському діалектах.
Нема, нема в Херсоні, в академічному колись українському театрі “визначеного мовного статусу”, аж тремтить від задоволення, повідомляючи про “встановлений історичний факт”, заступник голови Херсонської обласної державної адміністрації А. Граділь.
Усе є у херсонського чиновника: зарплата держслужбовця, українська земля, де виросли дачі перефарбованих з часів комунізму урядовців, сивий козацький Дніпро, що постачає до столу чиновника тараню, лящів і щук. А херсонські помідори, а красені кавуни! Усе є, а “мовного статусу” для ще недавно українського театру ім. М. Куліша нема! Так, ніби й не було ніколи, і не знала херсонська сцена великого українця Щепкіна, його виконання Чупруна у “Москалеві-чарівнику”, не було корифеїв українського театру разом із безсмертною Марією Заньковецькою. Та й Кулішеве “Соло на флейті” й досі, мабуть, звучало б тужливою нотою, якби не Соловки та Сандармох! Але що до того вчорашньому радянському чиновникові, який ще нещодавно зливав усі народи Союзу в єдину совєцько-російську спільноту!
“На сьогодні у репертуарі театру від загальної кількості вистав і музичних вистав-концертів (що не кажіть, а здобуток Херсонської адміністрації! — Авт.) 50 відсотків україномовні”, — так херсонські чиновники відписали офіційний лист у відповідь на протест ветеранів (державників) Києва щодо зневажання державної української мови у державному та ще й академічному Херсонському обласному музично-драматичному театрі, де й слово “український” викинули з назви.
Може, у Херсоні є хоч один глядач, який не розуміє української мови або розуміє лише через перекладача? То для кого 50 відсотків театральних вистав грають актори недержавною мовою? І що за мету ставлять адміністратори — “обрусітєлі” степового українського краю?
Послуговуючись нашою диво-Конституцією, яка забороняє розпалювання міжнаціональної ворожнечі, але не забороняє на підставі відсутності “державної обов’язкової ідеології” прославляти її ворогів, херсонська влада за сприяння Росії культивує російську загарбницьку національну ідею шляхом замовчування всього українського. Усе, що нищило, зневажало колонізовану Україну, нині у величезній пошані у правителів Херсона. Ворогам України споруджено за державні гроші пам’ятники — від Потьомкіна до останнього російського адмірала. Тільки українську історію не допускають владці, щоб українці Херсона так і залишались наймитами в москалів.
Херсонські чиновники повідомляють в Інтернеті: “Наше місто — це перша ластівка, той пробний камінь, що був покладений в основу освоєння новопридбаного імперською Росією великого степового краю”.
Сучасне херсонське чиновництво за допомогою громади “Русичъ”, “Потьомкінського клубу”, спільно з консульством РФ в Одесі на гроші Росії морочить херсонців належністю до північних загарбників. А щоб і діти піддались на це дурисвітство, відряджають їх до Петербурга з відрами дніпровської води, щоб урочисто змішати її з водами державної Неви. Українських дітей обертають на холуїв імперської Росії. Воно й не диво, адже українців, за повідомленням місцевих владоможців, просто не існує: у Херсоні, “невеликому і затишному багатонаціональному місті, 115 національностей, з них 20 відсотків росіян”. І все!
Не лише українців бракує Херсону, а й просто громадян України, бо не терпіли б вони знущання над рідним краєм, його історією. Не диво, що в репертуарі Херсонського невідомо якої національної належності театру з’явився сценічний панегірик на честь генерал-губернатора “южнорусского края” Григорія Потьомкіна, одного з фаворитів німецької цариці. І дивляться нащадки запорожців дивину про царицю та її полюбовника, видлубану з історії поневолення України. Ніхто не спитав талановитого режисера-постановника Сергія Павлюка про його мовні й державні уподобання — начальство з його 50 відсотками української державності вирішує все. Та не був би Сергій Павлюк українцем, якби не додав до цього кисло-солодкого панегірика власний історичний ляпас, зобразивши трьох козаків, що, тримаючи власні відтяті голови, підспівують Грицькові Нечосі (так запорожці нарекли імперського самодура, прийнявши його до свого коша). Цікаво, як члени “Потьомкінського клубу” та об’єднання “Русичъ” сприймають відверте режисерське глузування з твердолобого імперського шовінізму? У Павлюка карету Потьомкіна тягнуть українські козаки, які потім зовсім зникають зі сцени: ну хіба ж не вияв солідарності з великим “російським братом”?
“Херсонський театр активно впливає на розвиток самосвідомості населення, підвищення морально-етичних критеріїв громадян та покращення їх естетичних смаків”, — це теж із писанія херсонських відроджувальників Російської імперії.
Як не покращувати і не виховувати! У Каховці старезний дідок шепелявить мені про царицю Катерину, аж захлинаючись від замилування, доки його спиняю: “Діду, тут же була запорозька вольниця, наша слава, а ви про Катерину товчете, наче про святу та божу!” На що дідок продовжує захлинатися від щастя: “Тут цариця Катерина ходила, а отам їздила”.
…Херсон зустрічає мене мрякою. Шукаю, де готель. Завтра треба знімати кінокамерою про благодать меліорації та її каналів, про які Олесь Гончар зауважив у “Соборі”: наробили такого, що льотчики носи затикають, як пролітають, щоб не смерділо.
Просто перед вокзалом величезний лозунг: “Херсонцы единогласно поддерживают внешнюю и внутреннюю политику коммунистической партии!”
— Синку, котра година?
— Восьма. Так он же вокзальний годинник над вами, діду.
—  Мене, синку, так совєцька власть нагнула, що я й голову підвести не можу.
Мовчки проводжаю поглядом зігнуту статуру старого, що ледве волочить ноги. Що у тебе, українцю, відібрали — землю, млин, ставок? В ім’я безглуздої марксової ідеї — боротьби з приватною власністю…
Херсон — місто складне.
Згадую бабині слова: “Я сама полтавская козачка (так справді було записано у дореволюційному пашпорті — О. Г.), а украинского языка терпеть не могу!”
Пробач мені, бабо Катю, що згадую неприємне: не одну тебе скалічено на дорозі “всєобщєго благодєнствія” від московських царів до більшовицьких божків. Баба Катерина була родом із Херсона.
Херсон — форпост імперії Росії.
Баба давно померла.
Лизоблюди Росії — ще.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment