НАЙОЧЕВИДНІША ОЗНАКА НАЦІЇ

21 ЛЮТОГО — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ РІДНОЇ МОВИ

Тарас КИЯК,
Київський національний
університет ім. Тараса Шевченка

Відомий демограф початку століття Артур Вірт переконував у тому, що синдроми занепаду нації — зменшення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим і занепад національної мови. Ніби про нинішню ситуацію в Україні сказано. Усі фактори мають окреме походження, але сумний фінал спільний. Тому треба негайно вживати превентивних заходів на всіх рівнях. Для України особливо показове явище поступової втрати позитивів української мови, штучно формованого її відставання від потреб суспільства, нереалізованості декларацій про державну її підтримку, “музейності” статті 10 Конституції України.
Мовна політика — концентрований вираз стану економіки, суспільства, їхніх проблем та перспектив, і вона має бути тим активнішою, чим гірші ті стани, бо мова — не лише інструмент пізнання чи комунікації, а й впливу. Тож слушно зазначав Максим Рильський: “Мова — не тільки знаряддя думки, а й один із чинників її”.
Як і політика загалом, мовна політика виступає мистецтвом компромісів, проте і вона має бути єдиною в державі. Тому фіксування чи реалізація якихось реґіональних особливостей, як і принципи федералізму, були б принаймні невчасними, надто в нинішніх умовах “паперового” статусу державності української мови.
Більш того, реґіони повинні сприяти один одному в реальному втіленні засад ст. 10 Конституції, аби в Україні не повторилася ситуація після Першої світової війни, коли українська мова йшла кількома шляхами розвитку на шкоду загальнонаціональній справі. Інакше як пояснити поведінку, наприклад учасників загальних зборів українського технічного товариства у Львові 29 березня 1931 року щодо неприпустимості участі в І Конґресі українських інженерів, фахівців із підрадянської України? А по той бік більшовицької завіси з’являлися хороші словники фахової лексики, формувалася добротна українська термінолексика, і ці процеси вимагали підтримки, бо вже через два роки словники “репресували”, а їхніх авторів почали знищувати, чому сприяла і міжнародна ізоляція.
Зрозуміло, що реґіональні особливості неминуче пропускатимуть крізь призму статті 10 Конституції, але над ними повинен постійно витати ореол державності української мови. Трохи наївне, але до болю обґрунтоване запитання: чому ж цей ореол не витає? Цікаво, що відповідь дає швейцарський журналіст у Києві Йоахім Вайдеман, пишучи, що Конституція залишила відкритим питання про те, на якому рівні може прийматися і з ким має погоджуватися рішення про окремі права меншин. Слушно. Народні депутати в поспіху конституційної ночі забули закласти принаймні бар’єри для мовного свавілля на місцях.
Мусимо, проте, визнати деяку пікантність ситуації в Україні. Європейська Хартія про реґіональні мови та мови національних меншин декларує їм великі права, бо державні мови в країнах, що підписалися, вже забезпечили собі переваги на всіх рівнях ужитку. Ми ж іще повинні пройти шлях відродження й утвердження конституційно декларованої української мови. І балачки про двомовність чи реґіональну рівноправність — лише політичні спекуляції. Чуємо у виступах багатьох народних депутатів: “Украина всегда была двуязычной”. Так і хочеться запитати: “Коли і де Україна була “двуязычной”? Чи не за умов царської Росії, коли українську мову загнали в чужинські й хутірні резервації? А чи, може, по-українськи розмовляли в Галичині з тими, хто не допускав української мови на високі державні щаблі? Бажання відкрито говорити по-вкраїнськи одразу зникало після нагайки румунського поліцая на Буковині та після репресій угорської влади в Хусті на Закарпатті. А можливо, дехто хотів би навічно узаконити дію Емського й Валуєвського указів? Може, це фактор двомовності, коли в 30-ті роки більшість шкіл в Україні силоміць ставали українсько-російськими, щоб згодом стати знов одномовними (звісно, вже російськими). До речі, всі (!) школи національних меншин 1938 року було переведено на російську мову навчання. Навіть за часів “перестройки” не забували підкреслити гегемонізм російської мови в країні, про що свідчить, наприклад, Постанова Пленуму ЦК КПРС 1989 року про єдину офіційну загальнодержавну (російську) мову в СРСР, що підтвердила Верховна Рада СРСР, прийнявши Закон “Про мови народів СРСР”.
Двомовність для українців все-таки існувала в стилі відомого коміка Тарапуньки, в мові якого українськими були лише слова, спільні для російської й української, решта — кальковані. Нині Тарапунька має “двомовного” послідовника — Вєрку Сердючку. Але, серйозно кажучи, ми плутаємо двомовність на рівні ідіолекту, загалом бажане явище, свідчення й інструмент інтелектуального рівня людини, та двомовність на державному рівні. До того ж, для індивіда одна мова рідна, інша може бути офіційною; одна побутова, інша — мова культури; одна мова власної країни, інша — іноземна; одна розмовна, інша — писемна. Отже, багатомовність — категорія відносна, бо в різних умовах по-різному реалізується модальність мови, різна семантична компетенція мовця, як і різна соціальна інтеграція двомовного індивіда. Хоч би як було, але на рівні формування складних вербальних образів чи на підсвідомому рівні котрусь із мов особа реалізує порівняно краще.
Стосовно мовної політики в Україні склалася ситуація, коли двомовності домагаються ті, хто володіє і користується на всіх рівнях лише російською. Адже моральне право говорити про двомовність має лише особа, яка знає, поважає й у відповідних ситуаціях послуговується мовою титульної нації. До речі, це вимога першої статті Гаазького протоколу про мови в Європі, який було взято за основу неоднозначної Хартії про реґіональні мови та мови національних меншин.
Віддаючи власний мовний простір на поталу чужомовним зразкам, ми втрачаємо не лише цей простір, не лише частку власної культури, а й дещицю національного єства. Аби не бути голослівним, згадаю вислів українського мовознавця О. Потебні: “За подібної ломки неуникненно на місці форм свідомості, які витісняються, запановує гидота запустіння, і займає це місце доти, доки витіснювана мова не стане своєю і разом з тим не пристосується до нового народу”.
А що каже світова практика соціальної диглосії? Як узгоджуються ті кілька тисяч мов і діалектів, що надскладним візерунком переплелися на земній суші? Проаналізувавши на законодавчому й фактичному рівні ситуацію в більшості типових країн, що входять до ООН, доходжу загального висновку: в будь-якій країні офіційно декларована дво- чи багатомовність насправді в строгому розумінні цієї категорії не реалізується, бо на окремих найвагоміших рівнях завше домінує одна (!) мова, яка поступово перетворюється на єдину державну. Цікава закономірність: що вищий умовний рівень цивілізованості держави, то гомогенніша мовна ситуація в країні. Мабуть, це пояснюється передусім довгим і тернистим шляхом історичних пошуків, зокрема і мовних, даної нації. Недаремно 1928 року Міжнародне бюро з проблем освіти скликало в Люксембурзі конференцію з питань освіти, де абсолютна більшість учасників висловилась проти двомовності.
Другий висновок, який, зрештою, лінгвісти певною мірою вже робили: можна виокремити дві схеми, що нині характеризують мовну ситуацію у світі, — а) африканська й азійська; б) європейська. Для першої схеми здебільшого характерне паралельне вживання інших мов (від однієї до багатьох сотень, як у Нігерії, наприклад, — близько 400 мов). Друга схема характеризується явищем домінування однієї мови автохтонної більшості.
Нині в багатьох країнах державні органи дедалі активніше формують мовну політику на основі мови титульної нації.
Наприклад, в Алжирі, де ще певні позиції продовжує зберігати французька мова, офіційною і національною вже вважають арабську. В Ірані державною мовою нині є лише перська (майже 50 % носіїв); є тут і реґіональні мови (азербайджанська, курдська, арабська). Державною мовою Пакистану стала мова урду (хоч вона рідна лише для 11 % населення), документацію паралельно ще ведуть англійською, визнають права провінційних мов (синдхі, пенджабі). Це, зрештою, типова ситуація в країні з кількома великими етносами та багатьма малими.
На статус мови у державі нерідко впливає сфера функціонування. Прикладом можуть слугувати Філіппіни, де за конституцією 1973 року, офіційними мовами стали англійська та піліпіно (на основі тагальської), невдалою виявилася спроба підняти до цього рівня іспанську.
Деякі країни намагаються жорсткіше регламентувати мовний процес. Так, у Малайзії, згідно з конституцією 1957 року, державною мовою стала малайська (нею розмовляють 43 % населення проти 37 %, які послуговуються китайською). Зате на перехідний 10-річний період зберігалася як офіційна мова англійська. Поширені китайська й тамільська мови не отримали жодного загального статусу. Тому з 1967 року тут єдиною державною мовою є малайська, хоч у засобах масової інформації використовують усі чотири. Зауважимо, що на практиці ще є відносна двомовність — англійська й малайська мови. Здається, це трохи нагадує ситуацію в нинішній Україні.
Про мовну ситуацію в країнах Америки нема особливої потреби говорити, бо в Латинській Америці домінує іспанська мова (в Бразилії — португальська). В Північній Америці — англійська (крім іспанськомовної Мексики). Щоправда, і в цій частині планети поступово повертаються до шанування мов предків. Так, у Перу з 1975 року поряд з іспанською як другу офіційну вважають мову племені кечуа (майже 3 млн індіанців), яку паралельно вивчають у школах. Такий простий уніфікований розподіл зумовлений племінною розпорошеністю туземців і нищівною політикою конкістадорів та їхніх послідовників. Для України це не може бути прикладом.
Деякі апологети двомовності в Україні аргументують свою позицію ще й тим, що в Канаді конституційно зафіксовано дві державні мови: англійська й французька. Хочу таким опонентам нагадати, що лише в серпні 1977 року уряд, сформований Квебекською партією, ухвалив Хартію французької мови. Тільки з цього часу ця мова стала фактично єдиною офіційною мовою Квебеку, потіснивши англійську, в той час, як в інших провінціях Канади спостерігається протилежна картина.
Отже, ще один висновок: явище мовного федералізму не обов’язково відповідає принципам федералізації країни. Це можна підтвердити на прикладі Бельгії, де диглосія реалізується територіально (територіальне відмежування французької мови від фламандської).
Отже, хоч би яким шляхом розвивалася мовна політика країни, на певному етапі розпочинається домінування однієї мови над іншими. Головне, щоб ця мова не витісняла інші, а вбираючи найкращі зразки й багатство паралельних мов, зберігала їх для взаємного вдосконалення. Адже не тільки злочином, а й просто елементарною державною помилкою було цілеспрямоване нівелювання національних мов у комуністичній імперії, в результаті чого з лінгвістичного атласу Євразії назавше щезли десятки мов.
Таку долю готувала для фінської мови ще царська Росія. До речі, деякі політикани в Україні самовпевнено вказують на Фінляндію як приклад для відтворення, бо там запроваджено дві державні мови: фінська й шведська. Яка ж там ситуація насправді? Як відомо, до 1808 року Фінляндія входила до складу Швеції, єдиною державною мовою тут була шведська. Потім Фінляндію завоювала Росія, й шведську позбавили статусу офіційної державної мови. Не набула цього статусу й фінська мова, що цілком зрозуміло в умовах імперської Росії. Нині у фінській конституції зафіксовано державність і фінської, й шведської мов. Але умовою для вживання останньої є її реальне функціонування у двомовних областях (як правило, на заході Фінляндії). Двомовною вважають область, де проживає не менше 10 % населення, що репрезентують носіїв іншої мови, до того ж, через кожні десять років Державна Рада переглядає структуру й чисельність населення. І лише коли отримані дані відповідають запровадженим нормам, то в цій двомовній області мають право на паралельне функціонування обидві мови. Але й тут мати право і скористатися цим правом — явища не ідентичні, що й підтверджує реальна мовна практика. Подібна ситуація в Ірландії, де другою офіційною мовою вважають англійську, хоч очевидну перевагу і фактично, і чисельно (понад 3 млн ірландців і лише 15 тисяч англійців) має ірландська.
А може, приклад Швейцарії надає право твердити про можливість реальної багатомовності? Не більше, ніж Фінляндії, бо в 16 німецькомовних, восьми французькомовних та двох італійськомовних кантонах чітко переважає відповідна мова, хоч державними тут визнають усі три мови. Певні права має і ретороманська мова, поширена в двох кантонах. Хто бував у Швейцарії, мав нагоду переконатися, що найпоширеніша в цій країні німецька (65 % населення постійно послуговуються саме цією мовою).
Близьке до багатомовного явище в Італії, де є три провінції, в котрих італійська співіснує з іншими мовами — сардинська в Сардинії, французька в долині Аост, німецька у Верхньому Адиджі. Лише популярність двох останніх у Європі надала їм право вважатися співофіційними мовами в цих реґіонах. Але державна мова Італії все-таки, за суттю, одна.
Цікавим може бути для нас приклад Іспанії, де окремі автономні області мають, крім офіційної іспанської, власну розмовну мову вагомої частини населення (каталонська, галісійська, баскська, кастільська). З 1985 року каталонська стала в Каталонії навіть головною мовою навчання. У сфері освіти треба відзначити блискуче розв’язання питання відмови від двох різних шкільних систем для дітей, які мають різну рідну мову. Освіта співіснує у відповідних реґіонах двома мовами. Головною мовою Іспанії є одна мова.
Можна зрозуміти, як зауважує професор КНУ ім. Тараса Шевченка О. Чередниченко, чому майже 90 відсотків населення таких країн як Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія і Фінляндія, поряд з рідною мовою вільно володіють й спілкуються англійською, але жоден громадянин цих країн не порушує питання про надання англійській мові офіційного статусу.
Мабуть, досить шукати аналогій чи виправдань. Висновок — на поверхні: на візитівці нашої країни для світової спільноти має бути написано: “Державна мова — українська”. Якщо ми — країна. А може, когось Україна не влаштовує?
Це вже інший бік проблеми, і її слід розв’язувати іншими засобами, які перебувають за межами науки. Створюється враження, що певні сили в Україні прагнуть використати мовне питання для нагнітання пристрастей у суспільстві задля досягнення вузькоегоїстичної, політиканської мети, відволікання уваги державних органів і громадськості від розв’язання невідкладних завдань державотворення, економіки, культури, науки, соціального захисту.
Невдячна справа — робити передбачення, але, принаймні, знаходити й пропонувати оптимальний варіант варто. Тим більш, якщо його підказує практика й історичний досвід інших країн. Загалом простежуються два загальні етапи мовної політики в Україні: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної дає змогу використати інші мови в місцях компактного проживання національних меншин (це може тривати 15—20 років, тобто період одного покоління); 2) згодом окреме розв’язання мовної ситуації в реґіонах, де рішення приймають з урахуванням етнічної картини, можливо, й через референдум, потім воно закріплюється конституційно. Але такий референдум можна проводити тільки на реґіональному рівні — інакше що скажуть чверть мільйона румунів на Буковині за мізерної кількості росіян у цьому краї або майже 200 тисяч угорців Закарпаття? Або навіщо двомовність в українськомовних реґіонах (наприклад, Тернопілля, Прикарпаття)? У цьому полягає цивілізованість, європейськість, демократизм і загальнонаціональність мовної політики задля рівноправ’я.
Зрештою, статистика й динаміка мовної політики в Україні чітко зафіксовані в ст. 10 нашої Конституції. Це оптимальний варіант. Бо на тлі державності української мови гарантується вільне використання і захист мов національних меншин. Українська нація, як рідко яка інша, на собі відчула, що означає національна дискримінація. Ми розуміємо, що багатство полягає в різноманітності. Ми знаємо, що людина досягає найбільшого злету в атмосфері рідної мови. “Деда єна” — “Мова моєї мами” — так назвали свій буквар грузини. Недаремно ж писав наш психолог і педагог К. Ушинський: “Коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому її національному характеру, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б рідна мова, ніколи не проникне в її дух і тіло, ніколи не пустить такого глибокого коріння, яке обіцяло б багатий пишний розвиток”. Отже, це в інтересах самої України, її тисячолітньої мови, яка володіє всіма вартостями найвідоміших мов світу. Для українців вона найкраща.
Як автор реалізованого проекту статті 10 Конституції, закладаючи постулати цієї статті, орієнтовані на європейську традицію та світовий досвід, я намагався окреслити й визначити головні болючі точки з питань мовної політики України. Хочу зауважити, що нині на всіх рівнях, в усіх сферах життя громадяни України, а передусім політики, намагаються висловити власне бачення мовної політики, не усвідомлюючи, наскільки тонкі й складні її механізми. У нас немає не лише досвіду реалізації мовної політики, а й фахівців цієї сфери. Це зумовлено егоцентристською політикою Москви, коли мовна політика марґінальних реґіонів не мала перспектив.
Нині в Україні обізнані в царині мовної політики лише лічені вчені-лінгвісти. Усі інші ведуть мову з позицій популізму або політичних провокацій.
Не можу забути враження від заяви “Общества наследников победы”, опублікованої 7 липня 2005 р. в газеті “Крымская правда”, суть якої зводиться до тези про те, що слід негайно припинити українізацію термінології, особливо в технічних галузях, бо саме через таку українізацію українські ракети збили два пасажирські літаки, і коли далі так триватиме, — звучить у заяві, — то українські ракети збиватимуть літаки в усьому світі. Нахабство і примітивізм не знають меж. Але автори заяви добре усвідомлювали, в яку болючу точку вдарити.
Відомий сучасний фахівець з мовної політики в Європі професор М. Райнер твердить, що мовна політика базується на трьох китах: 1) освіта; 2) засоби масової комунікації; 3) фахові мови, насамперед терміносистеми. Отже, коли в царині освіти мовна політика ще сяк-так реалізується і животіє, то зі сфери ЗМІ українська мова повністю витісняється, а офіційне запровадження українських терміносистем для відповідних фахових мов на європейському рівні ще й не розпочиналося, держава його не стимулює. Звідси величезний брак українськомовних підручників із технічних дисциплін. На часі відкриття окремої наукової спеціальності “Фахові мови. Термінознавство”, без якої відповідні дисертації не відповідатимуть вимогам часу.
Звісно, мова — найочевидніша ідентифікаційна ознака нації. Проте ще ніде, принаймні, в Європі не вдалося реалізувати гасло “одна нація — одна мова” (хіба що в ізольованій Ісландії). Зрештою, як і милий конституційний намір про запровадження в державі дво- чи полімовності.
Реальність залишає домінантний простір лише для однієї мови. Ще відомий соціолінгвіст Ч. Ферґюссон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їхнього вживання у різних сферах життя. Наприклад, мова А вживається на професійному рівні, мова В — в побуті. Тоді мова В поступово втрачає престижність, мова А, яка домінує, витісняє В, і від В відмовляються носії. Додам: першою типологічною відмінністю між мовою й діалектом є повне домінування мови у сфері фахової комунікації, науки й техніки.
Насамкінець не можу не закликати носіїв українського слова не впадати в летаргічний космополітичний сон, бо можемо не прокинутися. Нація не народжується в стогоні, культура не з’являється на уламках історії. Мова — базова категорія нації. Нам треба бути непохитними патріотами, отже, повноцінними громадянами. Патріотами вкраїнської мови, бо “мова — дім мого буття” (Гайдеґґер).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “НАЙОЧЕВИДНІША ОЗНАКА НАЦІЇ

  1. ВЖЕ СОРОМ ЧИТАТИ ВСИ ОЦИ МИРКУВАННЯ ПРО НЕОБХИДНИСТЬ ИСНУВАННЯ В ДЕРЖАВИ ОДНИЕИ ДЕРЖАВНОИ МОВИ. ОДНЕ Й ТЕЖ ТОЛОЧЧИТЕ И ТОРОЧИТЕ. НЕМАЕ В РОСССИИ НИЯКИХ ШАНСИВ НА ИСНУВАННЯ УКРАИНСЬКОИ МОВИ. НЕМАЕ ПАРИТЕТУ В ПРАВАХ. ВИ ХОЧ РАЗ СТАВИЛИ ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ УКРАИНЦИВ В РОСИИ НА СВОЮ МОВУ, ШКОЛИ, ПРЕСУ. НИ! БО ПО ВСИЙ УКРАИНИ Е УМОВИ ДЛЯ МОВИ ТИХ, ХТО НИЩИТЬ ВСЕ УКРАИНСЬКЕ В РОССИИ.
    НИКОЛИ ВАС ГУНДЯЯВИ И ПУТИНИ НЕ ПОВАЖАТИМУТЬ.

Leave a Comment