Перемога народного артиста України Богдана Ступки в номінації “Краща чоловіча роль” за роль Тараса Бульби в однойменному фільмі Володимира Бортка на VIIІ церемонії вручення Національної академії кінематографічних мистецтв та наук Росії “Золотий орел” стала святом для актора. На щастя, ми були серед перших, хто привітав актора й поспілкувався з ним. Говорили про “Золотого орла”, про Чехова, про святкування 90-річного ювілею театру ім. І. Франка, який, до речі, вже почали відзначати у Культурному центрі України в Москві.
Наступного дня після нагородження Богдан Сильвестрович перебував у доброму гуморі, розказував анекдоти, жартував, відповідав на безліч дзвінків із привітаннями. Одне слово, купався у славі, яка вперше прийшла до нього майже сорок років тому, —1970-го, коли на екрани вийшов фільм Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”.
— У Вас було передчуття перемоги?
— Спочатку не було, але коли я запізнювався через ваші московські затори, мені стали телефонувати щодві хвилини. Я зрозумів: мабуть, щось отримуватиму.
Першого “орла” отримав 2004 року за найкращу чоловічу роль другого плану — генерала Сєрова у фільмі Павла Чухрая “Водій для Віри”, другого — цього року. Ніколи не думав, що стану “двоглавим” орлом.
— Роль Тараса Бульби була серед тих, про які мріяв актор Богдан Ступка?
— Ніколи не думав його грати, бо був переконаний, що цей персонаж не в моєму характері. І навіть коли говорив про те, що в Україні після “Вогнем і мечем” треба знімати “Тараса Бульбу”, себе не мав на увазі.
— З яким відчуттям бачите себе на екрані?
— Не люблю себе на екрані. Коли бачу, дивлюсь не на те, яке навантаження несу, а який маю вигляд. Як красна дівчина.
Більшість із нас — нарциси, закохані у себе. Я, на щастя, не нарцис, завжди бачу синці під очима, починаю згадувати, де був напередодні. Що їв, що пив.
— Що сьогодні турбує художнього керівника театру Богдана Ступку?
— Двадцять років будуємо малу сцену. Що поробиш — державне будівництво! Як казав Іван Степанович Плющ, голова Верховної Ради України, бюджетні гроші існують для того, щоб їх красти. Якщо врешті-решт відкриємо малу сцену (а вона майже готова), саме там робитимемо будь-які експерименти. Тож продовжую будувати власний театр.
— Богдане Сильвестровичу, коли Ви перебували у Москві, Президент України підписав Указ про присудження звань працівникам театру ім. І. Франка, якому саме в ці дні виповнилося 90 років. Вас нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, із чим ми Вас і вітаємо. Як ставитеся до звань?
— Я б їх скасував. Крім заздрості й інших негативних виявів у колективі, вони не приносять нічого. Та йдуть глядачі передусім “на актора”, а не на звання. Сьогодні навіть доплати гідної за нього немає. Але ніхто не наважиться на скасування.
— Богдане Сильвестровичу, повертаючись до ювілейних днів Чехова, не можу не спитати, яку роль відіграв у Вашому творчому житті цей письменник?
— Я переконаний, що без Чехова, Ібсена і Франка актор просто не може ствердитися. Драматургія Чехова — це велика акторська школа. Це драматургія настрою, яка не всім піддається, бо вимагає підключення підсвідомості, без якої немає мистецтва.
Із Чеховим я “зустрічався” п’ять разів. На театральній сцені в “Чайці” грав Треплєва, у “Дяді Вані” — Войницького, за якого отримав державну премію Радянського Союзу, у “Трьох сестрах” — Чебутикіна. У фільмі “Нині прославився син людський”, поставленому за повістями Антона Павловича, зіграв Архієрея. І остання кінороль за Чеховим — Лебедєв в “Іванові”, де знімався разом з Остапом.
— Що потрібно мати акторові, аби “здолати” чехівську драматургію?
— По-перше, талант, бо жодна навичка не допоможе. А по-друге, розумні режисери, більшість із яких сьогодні шукають нові форми, забуваючи, що головне — зміст.
— Не пробували себе як режисер?
— Ні. І не збираюсь. 1972 року я знімався в Михайла Ульянова у фільмі “Самый последний день”. Коли приїхав на озвучення, побачив, що режисер сумний. Чого, питаю, такий? Він відповів: “Це моя перша й остання картина. Не хочу поповнювати когорту бездарних кінорежисерів”. І я теж не хочу поповнювати когорту бездарних театральних режисерів, їх і так забагато. Займаюсь іншим і не менш важливим — складаю стратегічний план театру.
— За якими внутрішніми законами живе актор Богдан Ступка?
— Я згоден з Іваном Франком, який писав, що поет — завжди учень. Додам, що не тільки поет, а будь-яка творча людина. Це для мене як “Отче наш”.
— Ви з часом змінюєтеся?
— Змінююсь на краще. Завжди підтримую талановитих людей. І як художній керівник, і як актор. Навіть якщо погано, знайду за що похвалити. Свого часу Борис Романицький, корифей українського театру, коли я працював над “Ричардом ІІІ”, говорив мені так: “На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі, але у вас нема емоцій, темпераменту, логіки”. Тобто нічого немає. Але перша фраза давала надію й бажання щось робити. Запам’ятовувались лише слова, що я створений для цієї ролі! Користуюся цим правилом і донині. Треба вміти підтримувати. Треба уміти робити добро і не чекати, що тобі хтось подякує.
— Ви щаслива людина?
— Буває….
— Живете одним днем, чи все ж таки прораховуєте щось наперед?
— Нічого не прораховую. З арифметикою дружу, а з вищою математикою — ні. Вища математика — це прорахування майбутнього. Я цим не займаюся. Мені цікаво просто ходити, дихати, спілкуватись і грати.
Спілкувалася
Ассоль ОВСЯННИКОВА,
м. Москва
