Віктор Семеняк народився в Коломиї, на Покутті у мальовничому містечку Гвіздець. Навчався в загальноосвітній та художній школах. Згодом — у Коломийському медичному училищі. Далі була військова служба в лавах радянської армії в Москві, де закохався в мистецький Арбат, навчання в Одеському медичному інституті й Чернівецькому університеті. Проте живопис все одно став професійним пріоритетом. Відчуваючи брак теоретичних знань, закінчив приватну художню студію Титуленка, де здобув ґрунтовну академічну освіту та привчився до мистецтва пленерів.
Іван ОЛІЙНИК
— Вікторе, Ви знаний не лише як художник, а й як організатор майстер-класів. Один із них відбувся на XIII Міжнародному фестивалі “Спас на Хортиці” в межах проекту “Видноколи Хортиці”. Його продовження відбулося в галереї “Печерська” Києва. Розкажіть про Вашу участь у цих заходах.
— Тоді я вперше потрапив на Хортицю. Для мене це була знакова подія. Відбулася виставка моїх робіт просто неба. Вони були присвячені періоду козацтва. Також був проведений майстер-клас на величезному полотні для усіх учасників фестивалю. Кожен робив по кілька мазочків. Наймолодшому учасникові було два роки. Серед інших в акції брали участь Левко Лук’яненко з онуком. Так ми отримали символічний портрет Хортиці. Це величезне полотно залишилось у запорізькому музеї під козацьким 700-річним дубом. Написання спільної картини тривало від початку фестивалю до його останнього акорду. Я до 5-ої ранку не відходив від полотна. Діти на маленьких полотнах писали окремі картини, фраґменти Хортиці.
Саме відтоді почалося формування “спасівської” картинної галереї, першу виставку в якій організатори пообіцяли саме мені. Проект під назвою “Духовні скарби Хортиці” переріс на експозицію в галереї “Печерська”. Було представлено роботи, виконані в контексті духовної скарбниці козацтва, наприклад серія “Мамаїв”, мій власний погляд на Мамая-характерника, носія духовних скарбів (Мамай-знахар, Мамай-лірник, Мамай-художник). Адже саме під час козаччини відбувалося зародження графічної мініатюри. Є версія, що й мова формувалася в районі Запоріжжя, куди з усієї української землі сходилися люди. Та й архітектура козацької доби була визначною.
Усе це віддзеркалилося в колористиці й символіці виставки, на якій я провів ще один майстер-клас. Намагалися залучити масового глядача, здебільшого дилетантів, щоб вони отримали задоволення і змогли почати творити. Я майже не втручався у процес, і гості написали чудову барвисту новорічну абстракцію. Полюбляю і навчально-пізнавальні майстер-класи, допомагаючи людям творчо розкритися через барви. Для декого це арт-терапія, для когось — реалізація, хтось створює домашню колекцію, а хтось хоче навчитися живопису і зробити мистецьку кар’єру. Також існують пізнавально-показові майстер-класи, де передаю практичні знання, намагаючись не обмежувати творчий пошук учасників. Теоретичні знання можна отримати з книжок, але найголовніше передається із рук в руки. Сповідую такий принцип: коли навчаю, то сам учуся.
— Кажуть, Ви можете і ведмедика навчити малювати. А чи є такі, кого не можна навчити?
— Не можна навчити лише того, в кого є установка “не навчитись”, — хто цього не хоче. Усі пишуть очима. У кожного є життєвий досвід. Кожен бачив багато картин. Подумки ви вже написали картину, але процес переведення її на полотно залежить від вас.
Картину пишуть душа і мозок, а пензель — лише інструмент.
— За останній рік у Вас було багато виставок у різних реґіонах України. Розкажіть про них і особливо про виставку в Чернівцях, проведену спільно з Вашою ученицею.
— Торік відбулася виставка в художньому музеї Івано-Франківська. Свого часу в
300-літньому костелі, у флігелі якого була моя художня школа, зберігалися занедбані роботи Пінзеля. Деякі з них я побачив у сусідньому залі цього музею. А багато років тому вчителька просила нас ходити до костелу і робити замальовки уламків творів мистецтва, які там були. Лише згодом я дізнався, що це були твори “українського Мікеланджело”. Реставрувати костел почали лише в 90-х роках, коли приїхали вчені зі Львова на чолі з академіком Возницьким і забрали безцінну спадщину Пінзеля до музеїв.
Спільна з моєю ученицею Євгенією Кузьменко виставка відбулася в найбільшій виставковій залі Чернівців. Настав час, коли учні запрошують мене до спільних проектів. Мої виставки відбулися в Рівному, Нововолинську, інших містах. Найбільше люблю працю з людьми, яка дає поштовх до творчості. Тривалий час співпрацюю з київською галереєю на вулиці Лютеранській — саме там навчаю основ живопису людей різного віку.
— Які Ваші творчі плани?
— Збираюсь розширювати майстер-класи, залучаючи акторів, скульпторів, дизайнерів та інших митців. Часто співпрацюю з дизайнерами з одягу, особливо з Мариною Асаулюк. Вона робила тематичний проект, присвячений Дню Києва, і я їй допомагав. Продовжуємо співпрацю, розробляємо сценічні костюми, унікальні речі з елементами етнодекору для “зірок” шоу-бізнесу.
Одну з моїх резонансних робіт “Соняшники” купили для Насті Каменських, малюнок використали під час оформлення її сукні для телевізійного проекту “Давні пісні в сучасній обробці”.
— У кого з відомих людей є в колекціях Ваші картини?
— Картини перебувають у багатьох приватних колекціях в Україні та за її межами. “Хатинка в селі Прохорівка” є у Віктора Ющенка. Майже всі картини, які експонували на Хортиці, продали. Це свідчить про популярність історичної тематики. Триптих “Козацька Покрова” придбав за день до відкриття виставки в галереї “Печерська” американець українського походження. Він дуже просив, щоб я для його нащадків пояснив значення символів на картині. Він сказав, що цей триптих — абетка історії для його дітей та онуків.
