«НУ ЩО, ДАВАЙТЕ ЖИТИ ДРУЖНО?»

Фото Ксенії Гладишевої

Петро АНТОНЕНКО

У середовищі інтелектуальної еліти України, яка вважає, що вловлює загальні суспільні настрої, чи то стомилися від політичних перипетій останніх років, чи то трохи залякані ними, поволі визріває філософія героя одного з мультфільмів: “Хлопці, давайте жити дружно!”
Принаймні таке враження склалося під час обговорення днями в агенції “Укрінформ” двох важливих гуманітарних тем: концепції викладання історії України в навчальних закладах і ризиків пропонованої відомими політсилами двомовності (читай — надання статусу державної російській мові).
Концепцію історичної освіти в школі презентували відомі вчені, доктори історичних наук — заступник голови українського Інституту національної пам’яті Владислав Верстюк та завідувач кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” Наталія Яковенко. Саме вони очолюють робочу групу провідних українських істориків, яка взялася розробити нову концепцію викладання історії. Групу створено Інститутом два роки тому за дорученням Кабінету Міністрів передовсім для якнайповнішого моніторингу українських підручників з історії, а відтак і напрацювання нової концепції їхнього написання.
Проблема в тому, зазначали на прес-конференції історики, що в Україні існує понад 70 підручників з історії. Частина з них — так звані реґіональні підручники, які подають історію всієї нашої держави, так би мовити, з реґіональної дзвіниці, а не об’єктивно. Та й методика викладання історії багато в чому переспівує радянську.
До яких же змін закликають фахівці з історії та педагогіки? Передусім, зазначила Наталія Яковенко, не треба вкотре називати це “переписуванням історії”. Ідеться про особливу науку — історію. Це не підручник з алгебри. (Зазначу в дужках, що за бажання можна й алгебру політизувати й ідеологізувати). Підручник з історії — це підручник життя, суспільної поведінки. І невипадково його, як і концепцію викладання, оновлюють відтоді, як в освіті ввели уніфікацію підручника — а це вже понад 200 років.
Що ж, не переписуватимемо. Та й те, що багато хто називає “переписуванням” української історії, насправді є її написанням чи поверненням нашої замуленої і спотвореної історії. Проти повернення фактажу науковці не виступають. Головне — навіщо це робити і як подати? Ось основні напрями пропонованої концепції викладання історії.
Оскільки Україна не просто йде в Європу, а завжди була її частиною, нам пропонують західну ліберально-демократичну модель історичної науки та її викладання, де пріоритет надано людині. Людина — найвища цінність історії, вона — первісне, держава — вторинне. Держава має служити людині, а не навпаки.
Друга чільна теза нової концепції — акцент на примиренні в суспільстві, а не на розбраті. Цьому слугуватиме метод позитивізму, тобто показ позивного в долях народів.
Виявляється, на пострадянському просторі ліберально-демократичну концепцію вже взяли на озброєння Грузія й Литва. Росія активно впроваджує ідею позитивізму. Правда, Наталія Яковенко пояснила, що означає “позитивізм” у російському трактуванні. Це акцент на величі вітчизняної історії, на досягненнях держави. У жертву цій величі можуть бути принесені інші жертви — людські. Тож під флером возвеличення державних досягнень у Росії йде неприкрита реабілітація тоталітарного режиму: виправдання комуністичного терору, репресій, голодоморів, імперської політики російських царів уже в радянському варіанті.
Останній момент особливо важливий для української історії, адже сотні років статусу колонії тієї чи іншої імперії змушують нас визначитися і з цією нашою історією. Чи не занадто далеко ми тут зайдемо стежкою “позитивізму”? Історики на презентації пропонували нам нагадати собі й світові про великі досягнення української нації, її представників. Безумовно, це потрібно, багато вже сказано на цю тему. І про те, що Московське князівство, а потім царство виникло на руїнах Київської Русі, й про заснування Москви онуком київського і сином чернігівського князя. І про навчання царських дітей українськими вченими, священиками. І про “великих російських” композиторів українців Бортнянського, Березовського, Веделя. Цей ряд дуже довгий.
Питання в іншому. Говорячи про величезну роль українців, поневоленої України у становленні, зміцненні імперій, як зуміти винайти тут “позитив” для долі Української держави? Популярна теза “українцям є чим пишатися в історії”, мабуть, потребує уточнення: є чим пишатися в сенсі зміцнення чужих імперій. І, схоже, нам справді пропонують пишатися тим, що зруйнована Київська Русь сприяла становленню Московського царства, знищена козацька Гетьманська держава — становленню Російської імперії. Нарешті, що створена замість окупованої більшовицькою Росією УНР маріонеткова УРСР сприяла, ба, навіть була однією з фундаторів Радянського Союзу. Втім, термін “окупанти” визнають небажаним у новій концепції викладання української історії. Очевидно, його замінять розлогими тезами про розбрат українців, їхні чвари, що неодноразово й призводило до втрати державності.
Ще один суттєвий момент. Схоже, тією-таки стомленістю від політичних перипетій останніх п’яти чи й 20 років, отих “часів перемін”, за яких так непросто жити, викликана й ідея, яку озвучив на презентації Верстюк. Це так звана деполітизація й деідеологізація історичної науки і викладання історії. Можна ще погодитися з відходом від політизації, з тим, що не варто закарбовувати в шкільних підручниках партійно-політичні “лики”.
Значно складніше з деідеологізацією. Нову концепцію розробляв і презентує не абихто, а саме Інститут національної пам’яті, про деідеологізацію якого важко говорити. Адже сама концепція цієї створеної стараннями Віктора Ющенка установи полягає в очищенні України від тоталітарно-комуністичної скверни. Невипадково чільне місце в роботі цього, ще, на жаль, скромного закладу зайняли теми Голодомору і політичних репресій. Як можна відійти від ідеологізації, коли треба дати оцінку деяким ідеологіям, що панували на нашій землі, — імперській, комуністичній? На це моє запитання Наталія Яковенко відповіла, що можна уникнути ідеологічних оцінок і тут, адже фашизм чи комунізм — то вже питання не ідеології, а загальнолюдської моралі.
Залишу цю тезу для дискусії, просто нагадаю, що в цих ідеологіях панівними були расизм, і безликий “інтернаціоналізм”, тобто космополітизм, зневага до інших держав, які можна просто проковтнути, як і за ідеологією імперською, що її нам теж пропонують “не оцінювати”.
Усе сказане свідчить, що в розроблюваній новій концепції написання і викладання вітчизняної історії чимало дискусійного. І дискусія має продовжитися, до чого закликали обоє істориків. Найближчим часом нову концепцію буде оприлюднено. Ми маємо її серйозно обговорити, якщо вже йдеться про “підручники життя”.
Зрозуміле прагнення авторів концепції (а це відомі історики Києва, Львова, Донецька, Чернігова, інших реґіонів) відійти від примітивних радянських схем історичної науки, від однозначних оцінок складних моментів історії. І все-таки хочеться, щоб ліберально-демократичні цінності, безумовно, важливі не відтіснили на десятий план національні, державницькі в тому розумінні, що нація має право жити у власній державі.
Тож відповідь на запитання “Яким має бути підручник з історії України?” дуже непроста і вимагає колективного пошуку. Так і повинно бути, бо ні втома, ні переляк не є добрим порадником у розв’язанні важливих суспільних проблем.
Певною мірою продовженням теми про суспільні дискусії нашої інтелектуальної еліти став проведений того самого дня в “Укрінформі” “круглий стіл” на тему “Україна за президентства Януковича: ризики впровадження двомовності”. Вочевидь, тема була пов’язана із вмотивованими очікуваннями дій нової влади у мовній сфері, конкретніше — в ризиках надання російській мові статусу другої державної.
Захід проводив Громадський рух “Новий громадянин”, який позиціонує себе начебто рівновіддаленим від різних політичних сил, а проголошує, що лад в державі наведуть самі громадяни, “новий громадянин”.
Участь взяли експерти з мовних і правових питань, науковці. І тут також прохоплювався заклик до якоїсь злагоди, неконфліктності. А особливо вразив пасаж ведучого, який сказав, що за начебто постійного розігрування мовної карти в нашому законодавчому полі нині затишшя щодо мовних питань, мовчазна згода опонентів. Отже, це добре. Конкретніше — в парламенті за останні роки “крутилося” кілька десятків законопроектів стосовно мовних питань, але жодного з них навіть не обговорювали. І це, мовляв, позитив, бо живемо дружно.
На жаль, ідилію деякі промовці порушили. Особливо гострим був виступ завідувача відділу Інституту соціології НАНУ Олександра Вишняка. Він говорив не просто про далеко не домінантне становище державної української мови у сім’ї, побуті, суспільному спілкуванні, а про динаміку. А вона сумна: ще одне-два десятиліття, одне покоління, зазначив учений, і державну мову доведеться дописати в розділ “міноритарних” мов в Україні, які потребують особливого захисту через загрозу зникнення. Тому потрібна реальна, а не декларована підтримка державної української мови.
Але одразу в дискусії вигулькнула теза про “спокій, мир і дружбу”. Бо, мовляв, одна частина суспільства чекає посилення російської мови в державі з тривогою, а інша — з надією. І проголошувати російську другою державною не варто не тому, що це неприпустимо для незалежної держави, а щоб не порушувати спокою. З цієї причини не варто й робити кроки для зміцнення статусу української мови.
Дивне склалося враження. Якщо з ризиками двомовності все більш-менш зрозуміло, то важко второпати, чим загрожує те, щоб нарешті держава чітко забезпечила відповідний статус державної мови. Або щоб нарешті було ухвалено закон про мови на заміну чинному вже 20 років закону ще Української РСР, де, скажімо, російська фігурує як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР, якого вже не існує.
Що ж, такий спокій і тиша декому подобаються. Особливо тим, хто й так впроваджує реальну беззаконну чи реґіональну двомовність. Вона існує й так, зазначив один із промовців. На це народний депутат України Іван Заєць дотепно відповів запитанням: “Цікаво, а скільки російськомовних громадян України володіють державною українською мовою?” Схоже, це вже навіть не двомовність…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment