Василь ВІТЕР: «ІДЕЇ МЕРТВІ БЕЗ ПОЧУТТІВ»

Своє п’ятиріччя роботи над проектом “Гра долі” столична студія “ВІАТЕЛ” ознаменувала десятисерійним фільмом “Богдан Хмельницький”, прем’єра якого відбулася на 5 каналі Українського телебачення. Усього за цим проектом створено 70 документальних стрічок, героями яких стали видатні українці.
Гість нашої газети — режисер фільму, президент студії “ВІАТЕЛ” Василь ВІТЕР, заслужений діяч мистецтв України, доцент кафедри телережисури Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.

— Пане Василю, Ви за фахом актор і режисер, здобули дві вищі освіти, тепер викладаєте.
— 1972 року я закінчив акторський факультет Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, як тоді називався цей ВНЗ. Мені пощастило, що потрапив на курс видатного майстра, професора Михайла Верхацького. Він був учнем і соратником знаменитого Леся Курбаса.
Після навчання працював актором у Житомирському і Волинському театрах, знімався на кіностудії ім. О. Довженка. А потім вдруге вступив до інституту, вирішивши здобути фах режисера. Це був експериментальний набір Віктора Кісіна, перший, до речі, в Радянському Союзі, за спеціальністю режисер кіно і телебачення.
По закінченні мені пощастило знову. У нас в Україні вперше в Союзі вирішили зняти кіно на відеоплівку. Експериментальні зйомки запропонували нам, двом молодим режисерам, мені й Ігорю Кобріну (нині він відомий митець, лауреат Шевченківської премії). Ми зняли два короткометражні художні фільми за новелами Євгена Гуцала. Ігор екранізував новелу “Виїзний товариський суд”, а я — “В лузі на старому дивані”. На жаль, картини було знято російською мовою. Причина проста: всі фільми в Союзі здавали в прокат у Москві й тому вони мали вийти російською. Можете уявити, як було грати в російськомовних фільмах Іванові Миколайчуку.
Цю мовну політику я особливо відчув, коли пішов працювати на студію “Укртелефільм”. Це було творче роздвоєння, бо майже всі мої герої, зокрема в документальних фільмах, говорили українською, а їх потім потрібно було якось переозвучувати або змушувати розмовляти поганою російською. Тому вирішив зібрати довкола себе групу, яка розуміла б мої ідеї, те, що передусім ми повинні знімати фільми для власної нації.         І всі українські фільми, які я потім знімав, — ігрові, фільми-вистави, музичні — у Москві мали великий успіх. Уже потім росіяни їх самі переозвучували. Це двосерійний художній фільм “Далі польоту стріли”, фільми-спектаклі “Диктатура”, “Житейське море”, документальні стрічки “Підземні води”, “Іван Миколайчук. Тризна”, про Ніну Матвієнко “Глибокий колодязь”. Усі вони вийшли українською.
Але повернуся трохи назад. Після екранізації Гуцала захотілося зняти повнометражне ігрове кіно. Вирішив екранізувати повість Павла Загребельного “Кларнети ніжності” — про перше кохання Павла Тичини. Сценарій написав сам. Павло Архипович був дуже зайнятий і довірився мені, зовсім молодому режисерові.
І ось потрібно було обрати натуру для зйомок. Отак я вперше потрапив на Чернігівщину. Адже основні події фільму відбувалися тут, в селищі Добрянка. Дорогою вперше побував у Чернігові. Була весна, зеленіли каштани. Вийшов на давній чернігівський Вал, княжий дитинець, побачив церкви, Десну, місто з теплою атмосферою і відчув величезний приплив сил. Здавалося, потрапив в інший світ. Бо Київ динамічний, фактично ми не бачимо тут ні дерев, ні неба за поїздками в метро, метушнею.
Ми знімали фільм у Чернігові, знайшли тут старовинні вулички, відтворивши дух того часу. А ще знімали в Седневі.
— Розкажіть про роботу над фільмом “Далі польоту стріли” за романом Алли Тютюнник.
— Це був один з останніх ігрових фільмів у Союзі (1990 р.) проти чинної влади. Картина про те, що українську націю фактично знищували в тій державі. Фільм викликав значний резонанс, мене називали антирадянщиком, були критичні рецензії. Та коли ми привезли картину для показу в місця, де її знімали (Південна Україна, Херсонщина), глядачі зустріли її дуже схвально. Адже в ньому йшлося про долю цих людей, про підтоплення земель, коли під водою зникали їхні села.
— Ви все ж з особливим натхненням працюєте в документальному кіно.
— Розповім про один фільм, знятий, до речі, теж на Чернігівщині, —“Спадщина”. Це стрічка про батьківську хату. На північному заході області, неподалік кордону з Білоруссю, у селах ми знайшли чудову дерев’яну архітектуру: будинки, церкви, клуні тощо. Але фільм не про архітектуру, а про те, що в нас відмирають традиції, що в гонитві за сучасними благами відмовляємося від найціннішого — пам’яті нації, національної самоідентифікації. На той час, ще за Союзу, в переддень нашої незалежності, це була дуже гостра суспільна тема.
— Один поет сказав: “Сміливим легко бути, як дозволять”. Поширений нині термін “геноцид” прозвучав у Вашому фільмі ще понад 20 років тому, за часів Союзу.
— Це був 1988-й, до розвалу Союзу — ще кілька років. Ми зняли фільм “Підземні води” за сценарієм Алли Тютюнник. Вона дописала в цей час роман. І коли я прочитав його, сказав :“Алло, цей роман — бомба. Але не знаю, чи його надрукують, тому спробуймо зняти документальний фільм про ці події”. Про долю сіл, затоплених штучними морями, про козацькі села, козацькі роди. Адже затоплення — то була не просто господарська, технічна акція. Воно відбувалося саме на наших козацьких землях, де жили нащадки козаків, були козацькі могили.
Тож фільм був про нищення духу народу. Один із персонажів, доктор біологічних наук професор Коновалов першим застосував термін “геноцид” стосовно того, що коїлося проти українського народу. Бо досі цей термін вживали лише щодо дій проти негрів чи євреїв.
Ми здавали цю майже двогодинну стрічку в Москві, й такої тиші серед членів приймальної комісії я ще не бачив. Потім вони мовчки вийшли із залу, і я побачив їхні білі обличчя. А колеги з Росії, Казахстану, Прибалтики тиснули мені руку і говорили, що у них теж таке коїться, запрошували приїхати і зняти фільм. На це я відповів, що у мене в Україні достатньо роботи, а ви знімайте самі. Комісія винесла вердикт: фільм доопрацювати. Стало зрозуміло, що його покладуть на полицю, а долю режисера “якось вирішуватимуть”. На екран фільм вийшов лише завдяки підтримці відомих демократично налаштованих людей, зокрема видатного російського вченого академіка Яблокова. Після цього фільм прийняли до показу і в Україні, але під великим тиском, з вирізаними епізодами. Під час зйомок нам проколювали шини авто, нападали на знімальну групу.
— Що Ви відчували, працюючи над таким фільмом у таких умовах?
— Попри все, — піднесення, навіть особливий азарт, драйв. Може, ще й тому, що теж народився в селі — Великополовецькому Сквирського району Київщини. У ньому до 1933 року було 6 тисяч жителів. А 1937-го — лише 500 душ. Пам’ятаю, коли був малим, кладовище було без хрестів — величезна ділянка. Ми, діти, гралися там, не розуміючи. Батьки ніколи не говорили мені про голод. Про Голодомор на Київщині й Житомирщині, звідки родом моя мама, розповіли значно пізніше, повторювали: “Василю, це тільки тобі, не кажи більше нікому”.
— Як було створено студію “ВІАТЕЛ”?
— На початку 90-х я зібрав групу митців-однодумців і запропонував створити студію, аби допомагати один одному у творчості. Так виникла наша студія, в якій я став президентом і художнім керівником. Вона згуртувала чимало відомих митців — сценаристів, режисерів, операторів. Однією з перших масштабних робіт стала трилогія документальних фільмів про наші духовні святині — Успенський, Михайлівський Золотоверхий та Володимирський собори Києва.
— Перейдімо до Вашого наймасштабнішого проекту — циклу “Гра долі”.
— Ми давно думали про телевізійний тривалий формат. А народився проект із того, що один із моїх студентів Олег Туранський показав курсову роботу — невеликий фільм про перше кохання Тараса Шевченка. Олег прийшов із Наталкою Сопіт, тоді ще студенткою курсу Тараса Денисенка. Згодом я зрозумів, що Наталка вміє перевтілюватися у героїнь, не грати їх, а саме перевтілюватися. Вона й стала ведучою всіх фільмів проекту. Я запропонував Олегові зняти документальний фільм про Шевченка, який і започаткував наш проект. Був переконаний: нам треба знімати фільми про видатних людей України.
Важливо було переконати глядача на прикладі героїв наших фільмів, що в цьому світі можна творити добро, зберегти себе як особистість, ідентифікувати як націю.
— Що після завершення “Богдана Хмельницького”?
— Хочу зняти 10—12 серій про період після Богдана, аж до Івана Мазепи. Це один із найдраматичніших періодів нашої історії. Ітиметься про Івана Виговського, Івана Богуна, Максима Кривоноса.
— Ви, напевно, давно мрієте про повнометражний художній фільм з української історії, а може, й серіал?
— Кожен фільм циклу “Гра долі” — наче початок повнометражного художнього фільму. Хотів би зняти фільм про князя Ігоря Святославича, героя “Слова…” Ще один творчий задум — стрічка про Пантелеймона Куліша. Хочу зняти 10-серійний ігровий телефільм про видатне покоління геніїв — Шевченка, Куліша, Костомарова. Готовий зняти фільм про Миколу Лисенка і його сучасників — корифеїв українського театру.
— Як втілити в життя ці чудові задуми? Як у нас працюється кіномитцям?
— Коли ми починали цикл “Гра долі”, сподівалися, що в державі побачать, яку робимо важливу справу, й підтримають у роботі над наступними фільмами. Ми помилилися. Усі фільми знімаємо власними силами. Добре, що студія “ВІАТЕЛ” згуртувала багато митців, які працюють над проектом за символічну плату. Їм дорогий сам проект. Чимало молодих працюють задля творчого зростання.
Щоб виходили українські фільми, треба три умови. Перша: хотіти це робити; друга: знати, як це робити і з ким. Колеги, які працюють у кіноіндустрії, готові знімати наше кіно. А третя умова — фінансова. Повинен бути закон про підтримку кіно, закон про меценатство, як у багатьох країнах. Нарешті, кіноіндустрія повинна існувати незалежно від політичної кон’юнктури.
— Кіно могло б сприяти зміцненню національної, державницької ідеї.
— Сама ідея, якщо вона не перекладена на почуття, мертва. А почуття можуть увійти в душу людини тільки через мистецтво.

НеобхІдне пІслЯслово
То що ж нам робити для розвитку мистецтва, в даному разі кіно? Пропозиції щодо законодавчих моментів, фінансових — це до держави, влади. А доки вона це почує, можна робити дещо й зараз.
Водночас із п’ятиріччям циклу “Гра долі” студія відзначила такий самий ювілей співпраці з 5 каналом: на ньому демонстрували всі фільми циклу. Завдяки трансляції через супутник ці фільми бачать і в багатьох країнах, зокрема в Англії, Франції, Швейцарії й навіть Монголії. Але це, на жаль, поодинокий приклад.
Тож перша пропозиція: треба показати глядачеві вже відзняті роботи українських митців. І ті, які згадані в цьому інтерв’ю, і роботи інших режисерів. Хіба ми бачимо їх на українських телеекранах? А впродовж одного дня лише на 14 основних телеканалах, які можна приймати з ефіру на звичайну антену, демонструють майже сто (!) фільмів, серіалів, здебільшого російських.
Друге. Студія “ВІАТЕЛ” зняла 70 документальних фільмів про видатних українців. Вони вкрай потрібні школам, ВНЗ, закладам культури для навчальної й просвітницької роботи. Але чомусь досі відповідні державні структури не знайдуть коштів для тиражування фільмів масовим накладом на дисках, що давно пропонує студія. Для цього, як і для ефірного часу, потрібні не стільки кошти — вони є, як почуття патріотизму, з яким, видно, трохи гірше.
Минулого тижня Верховна Рада ухвалила закон про підтримку вітчизняного кіно.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment