НЕБЛУДНИЙ СИН ВЕЛИКОЇ ВОЛИНІ

20 лютого — 105 років із дня народження Уласа Самчука

Олена ШУЛЬГА

“Цариця сіл волинських” — так назвав Дермань всесвітньо відомий уродженець цього села Улас Самчук. Проживши в ньому сім своїх перших років, письменник прославив його у віках.

Улас народився 20 лютого 1905 року в селянській сім’ї Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків. Мати була неписьменна, знала лише три літери: “А — кроківка, Ж — жук, і О — обід”, як пізніше напише син у трилогії “Волинь”. Тутешня уродженка знала безліч пісень і переказів. Вона й розповідала дітям, яких у родині було п’ятеро, легенди про те, як у Дермань прийшов хан Батий, як заснув під липою князь Федір Острозький, як створював свою Граматику в Свято-Троїцькому монастирі Мелетій Смотрицький. Язичницьке капище на Хом-горі, городище Запілля, куток Запорожжя, де жили Самчуки, урочище Скит, Батиєва криниця — усе це Улас Самчук опише згодом у романах і повістях. Разом із матір’ю Улас ходив на свята до Свято-Троїцького монастиря молитися, і тут огортав його побожний трепет. Тож світогляд Уласа формувався в гармонії з дивовижним довкіллям Дерманя, що віддзеркалилося в його творчості. Дермань з його садками, яругами, урочищами залишив незглибимий слід у пам’яті письменника. “Куди тече та річка” — таку назву має перша книга трилогії “Волинь”. “Та” річка — це Устя, яка бере початок у Дермані з п’яти невеликих потічків. Саме це питання ставив допитливий хлопчина Володько, головний герой “Волині”. Куди вона тече, нині знають і школярі, а ось звідки — це має побачити кожен, бо описати словами ту красу несила.
На кутку Запорожжя був млин. Дядьки, дожидаючись своєї черги молоти борошно, дерти крупу чи вичавлювати сік із яблук розказували один одному билиці й небилиці, а Улас, заховавшись у куточку, слухав. Це була його бібліотека і театр, тут він дізнавався про далекі краї, набував високої селянської духовності.
1913 року родина переїхала в Тилявку на Кременеччині, бо в Дермані бракувало орної землі, а батько хотів залишити дітям у спадок господарство. Улас почав ходити до школи, але вона в Тилявці була однокласною, її відвідувало мало учнів, та й навчання було символічним. До гімназії випускників Тилявецької школи не приймали. Улас прагнув знань, мріяв про справжню школу — як у Дермані, куди ходив старший брат Василь. Там жили родичі, тож Улас вирушив у Дерманську чотирикласну вищопочаткову школу. Потрапив до неї переростком — мав 12 років. Дев’ятирічні хлопці-однокласники називали його дядьком, але він не ображався. Невдовзі він став найкращим учнем. Закінчивши школу, вступив до Кременецької гімназії.
Змінювалася влада, Волинню прокотилася війна, революція — усе залишало слід у свідомості незвичайного юнака.
Потім були пошуки освіти. Спроба 1924 року вирушити до Києва завершилася невдачею. Хлопця завернули прикордонники, ув’язнили. Згодом він, дезертирувавши з війська, подався на Захід. Із 1927 року навчався в університеті німецького міста Бреслау. Мати студента-німця Германа Блюме графиня Германіна фон Лінгейсгайм надала притулок “обідраному українцеві” й навчила його німецької мови. Він із вдячністю згадував цю дивовижну жінку до кінця свого життя.
Трагедію підрадянської України, хроніку знищення роду й народу шляхом руйнації сім’ї під впливом комуністичних ідеологем Улас Самчук відтворив у повісті “Марія” (1934), яку нині вивчають за програмою загальноосвітньої школи. Це був перший твір про Голодомор, на який Захід цнотливо заплющував очі, вдаючи, що нічого не відбувається, коли в Україні помирали мільйони.
1929 року переїхав до Праги, де вирувало українське літературне життя, навчався в Українському Вільному Університеті. Але жодного навчального закладу йому так і не пощастило закінчити.
Потім була війна, повернення в Україну. Улас разом з Оленою Телігою нелегально перейшов кордон і зупинився в Рівному. На той час це була майже столиця — тут розташовувалася німецька адміністрація. Улас Самчук організував й очолив газету “Волинь”, адже в українців була надія створити власну незалежну державу. Його палку публіцистику читали й перечитували, наклад газети сягав 40 тисяч примірників. Спочатку німці не дуже переймалися українським відродженням, але згодом почалися репресії. Уласа ув’язнили — уже в німецьку тюрму. Тут на допомогу прийшов університетський товариш Герман Блюме. Проте Самчук встиг здійснити юнацьку мрію й побувати на Великій Україні — Київ, Харків. Але як він розчарувався побаченим! Про це його книжка спогадів “На білому коні” та “На коні вороному” (1956).
Повоєнне життя не було легким. Улас Олексійович остерігався радянської влади настільки, що наступ червоної армії змусив його виїхати за кордон. Та й остерігатися було чого. Погляди, висловлені у творах, могли б спричинити до далекої подорожі до Сибіру, а то й до смертної кари — розповіді письменників, яким вдалося вирватися з підрадянської України й опинитися за кордоном, були надто свіжими в пам’яті. Тож після війни Улас Самчук кілька років жив у таборі для переміщених осіб, життя і побут цього табору описано в книжці “Планета Ді Пі”.
У всій Самчуковій творчості присутній Дермань. “Волинь”, “Марія”, “Чого не гоїть огонь”, “Юність Василя Шеремети”, “Ост”, “Кулак” — скрізь знаходимо описи цього волинського села, хоч дію переміщено в інші місця.
Дермань був для Уласа духовним стрижнем, письменник завжди переймався тим, як живуть його земляки, адже тут залишилося багато родичів, друзів, наставників, однокласників. “Дермань для мене, — писав Улас Олексійович, — центр центрів на плянеті, і не тільки тому, що десь там і колись там я народився”. Наприкінці життя, далеко від батьківщини, його мучила ностальгія. Він не міг приїхати. Коли почалася горбачовська перебудова, Самчук просив дозволу відвідати рідні місця. Відповіді з підрадянської України не було. Коли Уласа Самчука номінували на Нобелівську премію (1980), Щербицький і Валентина Шевченко відмовилися від нього, стверджуючи, що серед українських письменників Самчука немає…
Що Улас Самчук є на Волинській землі, на повен голос заявили його краяни. У Рівному споруджено пам’ятник письменникові, де з високого постаменту він поглядає на те, яким стало життя рідного краю. З ініціативи просвітян організовано його музей, який відкрито до 100-річчя із дня народження. Є музеї Уласа Самчука в Дермані (відкрито до 95-річчя) й у Тилявці Тернопільської області. Меморіальні речі після смерті письменника з ініціативи академіка Миколи Жулинського (окуляри, друкарська машинка, письмове приладдя тощо) передали з Торонто — міста, де він жив і де його душа знайшла вічний спочинок, — розпорядники спадщини Уласа Самчука подружжя Оксана та Ярослав Соколики. До 90-річчя ювілейна виставка відбулася в Національному музеї літератури в Києві. Архіви митця передано до Національного інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ для вивчення.
Серед ініціаторів ушанування пам’яті земляка — учитель історії Дерманської гімназії, директор музею Уласа Самчука Федір Єфімчук. Цей чоловік, мабуть, може розказати все про життя Самчуків у Дермані. Спогади знайомих Уласа Олексійовича записувала член правління Рівненського обласного об’єднання “Просвіти” Наталія Савчук.
У незалежній Україні твори Уласа Самчука знаходять дорогу до читача, щороку в середині лютого просвітяни вшановують пам’ять письменника. Ось і 17 лютого цього року рівненське видавництво “Волинські обереги” презентувало роман “Кулак” із передмовою кандидата педагогічних наук, доцента кафедри теорії та історії світової літератури Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету Оксани Приходько. Книжку видано з ініціативи члена правління міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Михайла Борейка за сприяння управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому (начальник А. Ткачук) відповідно до “Програми розвитку книговидавничої справи та сприяння збільшенню випуску місцевих авторів у м. Рівному на 2006—2010 рр.” та Товариства Української Мови у США (керівники Віра Боднарук, Богдан Боднарук).
На жаль, наклад — лише 250 примірників, роман не зможе дійти до широкого кола читачів, але його передадуть в обласні бібліотеки, облоб’єднання “Просвіти”. Це видання не для продажу — книжки даруватимуть. Видавці сподіваються, що знайдуться меценати, які профінансують видання масовим накладом, щоб роман, якого не видавали з 1937 року, могли прочитати всі охочі.
Авторка передмови Оксана Приходько, виступаючи на презентації, дорівняла Уласа Самчука до найбільших європейських письменників. Водночас він залишається глибоко національним, близьким до народу.
Голова Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Світлана Ніколіна сказала, що Улас Самчук відкрив Україну для світу, він першим заговорив про українське село, його духовність і трагедію в той час, коли письменникам підрадянської України говорити було невільно.
Голова обласної організації СПУ Лідія Рибенко поділилася спогадами, адже її дід навчався в Дерманській вищопочатковій школі разом із майбутнім письменником, а бабуня Глафіра танцювала в просвітянському гуртку, який Улас Самчук організував у Дермані на початку 1920-х, навчаючись у Кременецькій гімназії. Дід, сказала пані Лідія, згадував Уласа, але непрямо, завуальовано — ця тема була в тодішній Україні забороненою.
Член правління Рівненського обласного об’єднання Наталія Савчук розказала, що з ініціативи просвітянина Михайла Борейка дитячий краєзнавчий гурток досліджував і описував, куди “тече та річка” (за трилогією “Волинь”). Учні Здолбунівської школи № 3 під керівництвом учительки географії Тетяни Сай описали маршрут і зняли фільм, який переміг на конкурсі туристів-краєзнавців. Дослідили шлях Усті до Рівного. Тепер передають естафету іншим шкільним краєзнавчим гурткам.
На презентації були студенти вищих навчальних закладів міста, учні середніх шкіл, письменники й видавці, бібліотекарі.
19 лютого в Рівненському музеї Уласа Самчука відбувся вечір “Свіча пам’яті”. Із цієї нагоди на запрошення директора музею Інни Нагорної та письменника Євгена Шморгуна до Рівного завітала донька дружини Уласа Самчука Ірина Андріанівна Прахова з чоловіком. Нині вони мешкають у Києві. Ірина Андріанівна пишається, що її мама була поруч із геніальним письменником упродовж 50 років.
Зібранню презентували книжки із серії “Бібліотека літературного музею Уласа Самчука в Рівному”: “Волинський рік” Леоніда Мосендза, “Перевезена через скитання” Інни Нагорної — про картину з колекції Самчука, яку з Канади передало подружжя Соколиків, “Волинські скарби — лікарські рослини” Михайла Носаля, “В тяжку родився ти годину” Олекси Сацюка.
На вечорі виступили Світлана Ніколіна, заступник міського голови Рівного Галина Кульчинська, заступник начальника управління культури і туризму ОДА Світлана Хом’як. Поет Микола Пшеничний прочитав власний вірш про Україну. Дослідник життя і творчості Уласа Самчука кандидат історичних наук Андрій Жив’юк привітав земляків із тим, що один із ранніх творів письменника роман “Кулак” нарешті побачив світ на рідній землі. Його було вперше опубліковано у Львові в журналі “Літературно-науковий вісник”, який редагував Дмитро Донцов, 1931 року, а 1937-го у Чернівцях, що входили до складу Румунії, видано окремою книжкою. Після того роману не публікували.
На імпрезу завітав директор Рівненського професійного ліцею сфери побуту Ярослав Семенюк зі студентами. Його батько Костянтин Потапович очолював осередок “Просвіти” у селі Шпанові неподалік Рівного, разом дружиною вчителював у місцевій школі, і його відвідував Улас Самчук восени 1941 року. Ярослав Костянтинович сказав, що куратор групи, яку він привів, родом із Дерманя. Тож студенти цікавляться творчістю земляка своєї шанованої наставниці й хочуть більше дізнатися про нього.
Не змогли прибути до Рівного Оксана та Ярослав Соколики, вони прислали з Канади телеграму, в якій висловили свою підтримку землякам, щире захоплення їхньою працею на ниві духовності й найкращі побажання.
Уклонитися пам’яті видатного сина народу до Дерманя й Рівного щороку приїжджають тисячі людей з усього світу. Дивовижне село на Волині приворожило серця багатьох. “Волинь, — писав Улас Самчук, — українізувала чужих прибульців лише силою духовної вищости свого села”. Воістину, високою була та духовність, якщо народжувала письменників такої сили, як Улас Самчук. Прочитати й осягнути вповні спадщину письменника нам ще належить. Зроблено лише перші кроки до літописця українського простору.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment