Василь ГЕРАСИМ’ЮК
Весна 1975 року. До фіналу століття і тисячоліття ще далеко, але саме 1975-го в Києві була перша безсніжна зима. А потому — моя друга київська весна, наприкінці якої скрізь і всюди чути буде “этот дым победы”, але для мене вона найбільш пам’ятна тим, що я познайомився з Володимиром Забаштанським.
Про поета, який втратив очі й руки, я, зрозуміло, вже знав, але враження від зустрічі з ним — приголомшило: переді мною була людина абсолютного зору, яка на все реагувала повнокровно і повносило. По-юнацьки переконливо подумалось тоді: іншого такого чоловіка на цій землі немає.
На заводі “Арсенал” (цілком в дусі тих часів) літстудійці Києва читали свої вірші. На заводі — своя літстудія, і вона приймала гостей. Я був представником університетської СіР (студії ім. Рильського — на зміну СіЧ — ім. Чумака: на політичній сцені з’явився Маланчук і, звісно, жодної “Січі” не могло бути). Тоді мені найбільше запам’яталися хлопці з літстудії Забаштанського (всі її так і називали) Петро Король, Василь Осадчий, Іван Царинний…
Запам’ятався також виступ їхнього керівника: жодного менторства не було, він приділив увагу кожному з нас, детально аналізував невдалі й вдалі рядки, строфи.
Мені сказав (після імпрези), що хотів би познайомитися ближче, запросив до себе в гості. Відтоді я почав часто бувати у помешканні Володимира Омеляновича на Червоноармійській, і кожна така зустріч-бесіда ставала на вагу золота, бо в літературному процесі тих років для неофіта необхідним був такий “компас”, оскільки в тому потоці лицемірства, подвійних стандартів (одне виголошувалось на сторінках “товстих” журналів — їх було багато і виходили казковими на нинішній день тиражами, і цілком протилежне говорилося в кулуарах) самому розібратися було майже неможливо.
Забаштанський познайомив мене з багатьма шістдесятниками, зокрема із Григором Михайловичем Тютюнником. Вікова різниця між Тютюнником і центральними шістдесятниками (так називали Драча, Вінграновського, Олійника, Шевчука, Гуцала) була якихось п’ять років — така сама, як між останніми і Забаштанським, але Володимир Омелянович ставився до всіх із незмінним пієтетом, а в колі літстудійців висловлювався лише так: Борис Ілліч, Іван Федорович, Микола Степанович, не кажучи вже про Ліну Василівну, Івана Михайловича чи Григора Михайловича. Він міг годинами говорити про своїх літературних попередників, годинами їх цитувати — знав напам’ять багато. Особливо цінними для мене були його розповіді про 60-ті. Навіть ті події, свідками яких він просто не міг бути, і сьогодні видаються мені найповнішими саме в його інтерпретації, хоч пізніше я чув про них від самих учасників. Забаштанському притаманна риса (вкрай потрібна справжньому лірику), яка здатна наблизити і віддалені в часі події, але й слухача зробити співучасником їх, тобто створити таку ілюзію, яка обпікає, як саме життя. Ця риса — інтенсивність переживання.
Ведучи мову про благородну здатність Володимира Омеляновича захоплюватися старшими колегами, побратимами (і літровесниками, і молодшими набагато — теж!), я в жодному разі не назвав би це захоплення ситуативним. Добре знаю, як змінювалась упродовж останніх років століття думка Забаштанського якщо не про самі названі вже особистості (й не названі), то, м’яко кажучи, про окремі вчинки окремо взятих, але я не маю підстав (передовсім етичних) далі ословлювати свої спостереження, бо, думаю, і сам поет не все згодився б виносити на загал, бо сам цей поет, як ніхто, завше намагався не змінювати своєї думки особливо про друзів, бо лише поетам такого низького больового порогу цей процес дається дуже важко, але — знову ж — саме таким поетам дається (відомо ким) очисний стан гіркого прозріння…
Не тільки друзям Володимира Забаштанського запам’яталось, як переймався він долею інших. У наші дні, коли навіть стосунки між близькими людьми визначають інтереси, які за своєю структурою і чіткою ієрархією значно відсувають набік все “людське, надто людське” (Фрідріх Ніцше), майже казковими можуть видатися стосунки між двома поетами із різницею 15 років, коли старший із них, для прикладу, захоче раптом, перебуваючи “поблизу” (за сто з гаком кілометрів) познайомитися (щоб не заочно) з батьками свого молодшого приятеля. І таки поїде туди. А туди — це в гори, тобто півтори сотні кілометрів, а останні 30 км будуть іще й не з легких. Але він все-таки дотримає слова, даного, до речі, мені ще років п’ять перед тим: “Я таки колись побачу твоїх батьків у твоїх Карпатах”.
Я написав “заочно”, а далі “побачу” і мені, мабуть, мороз пройшов би по шкірі, якби я чверть століття не знав Забаштанського і не спілкувався з ним. Серен К’єркегор ще в ХІХ столітті (вже позаминулому) гостро нагадав нам — так, як уміє лише великий філософ, що “для Бога нема нічого неможливого”. І що лише велика віра дозволяє смертному подолати грані неможливого. Слова “Забаштанський побачив” означають саме те, що означають усі записані тут слова — він справді побачив їх. Так, принаймні, здалося моїй матері. Перебуваючи якось у нашому Станіславові, Володимир Омелянович із властивою лише йому переконливістю загітував Миколу Томенка і Дмитра Кременя, і вони втрьох вирушили в дорогу. Отака пригода. Може, незначна для багатьох. А мені (і маю сміливість думати, що й багатьом іншим) скаже дуже багато.
Його друзі мимоволі звикали до того, що він, хто без сторонньої допомоги мало що міг сам зробити (вірші, правда, писав сам, але це деталі), якраз найбільше допомагав їм, друзям, і навіть не друзям, а просто знайомим, і просто далеким знайомим, і навіть просто незнайомим. До того ж, допомагав і в таких справах, що до інших і звернутися було б незручно. А до нього можна. Він усе зрозуміє і потелефонує куди слід. І той, до кого він потелефонує, також зрозуміє, що цей, який телефонує тепер, потелефонує і завтра, і “не злізе” з нього доти, доки не зробить усе, що треба, тобто не виконає “маленьке прохання”. У такому ракурсі багато хто запам’ятав Володимира Забаштанського, і добре, що запам’ятав, бо то дуже добре, коли в країні найдревнішої в космосі культури на високому витку цивілізації майже поголовно говорять одне, думають інше, а роблять — третє, знаходиться людина, яка нагадує не менш “древню істину”, що 2 помножити на 2 дорівнює 4, а не стільки, скільки кому треба. Чи не половина членів НСПУ все-таки хоч трохи засвоїла уроки Володимира Забаштанського. Уроки насамперед людські.
Згадаймо вислів видатного француза: “Я називаю героями не тих, хто перемагав думкою або силою. Я називаю героями тих, хто був великий серцем”. Це, без сумніву, про нього. Хоч мені (хіба лише мені?) добре відомі і його перемоги думкою, і особливо чи не щоденна перемога силою. Перемога людської слабкості й зневіри. Перемога силою великої чоловічої мужності (тавтологія в цьому випадку цілком виправдана). Перемога силою духу.
Казкова непереможність людини, попри фатальну її приреченість — найбільше вражав саме цей високий мотив усіх шістдесятників у незабутньому образі Ернста Гемінґвея, але його надто відомих портретів — сива борода, в’язаний светр — вже не виставляємо над робочими столами. Людину не можна перемогти — допоміг нам визначитись цей великий американець, написавши геніальну повість “Старий і море” і власноруч обірвавши своє життя пострілом із рушниці.
Людину неможливо перемогти. Мені (хіба тільки мені?) дав підстави зробити цей висновок Володимир Забаштанський — український поет, який вистояв. До кінця.
Тільки тепер, коли він від нас пішов, цей висновок кожен, хто живучи з поетом в одній країні в одному часі, кожен, хто запізнавав Забаштанського, робив передусім для себе, так-от, тепер він став заповітом для нас. Заповітом Володимира Забаштанського.
Людину не можна перемогти.
Не говорю про його поезію. Але хіба це не про поезію? Хіба поезія не те — надто людське? До речі, саме нашим літературознавцям варто сьогодні дослідити творчу манеру і семантичні рівні слова Забаштанського — це допомогло б їм у пошуках якщо не світла в кінці тунелю, то хоч би дало незгасний смолоскип у лабіринтах нинішнього вавилонського змішання методів і способів оцінки художніх текстів. Принаймні показало б, чим оплачується ця художність.
Пам’ятаю, як у темні роки застою побутував у колі шістдесятників вислів: писати, як жити і жити, як писати. Всім було тоді зрозуміло, що не всіх це стосується. У дев’яностих роках я вже не чув того вислову, не чую й сьогодні, але добре знаю (знав і тоді), що саме Володимир Забаштанський своїм життям і творчістю адекватно його реалізував, якщо це взагалі можливо.
Мені сьогодні важко назвати ще когось із поетів його покоління, для кого останнє десятиліття ХХ століття було б настільки напруженим і погідним у творчості. Безперечно, всі надто гостро і болісно пережили ті нелегкі роки, але так втілити все це у поезії, як Забаштанський, навряд чи кому ще вдалось чи вдасться. На мій погляд, це був вершинний період його творчості, яка за своєю природою виключає пустопорожнє, хай і витончене словоплетиво, яка дихає вогнем. Об його рядки і строфи обпікалися ті, які мали від природи здатність чути поезію і все ще любити її.
Як поет Володимир Забаштанський, попри особисті обставини, — з розряду видатних. Це віднедавна збагнули навіть його колеги по перу. Оскільки все ще численна аудиторія шанувальників поезії, на мою думку, визнала це набагато раніше. Маю повне право на таке твердження, оскільки впродовж останнього десятиліття мені випало багато разів готувати його поетичні добірки до ефіру, і найбільше слухацьких відгуків надходило саме на ці передачі. Це були не просто слова вдячності — вірші Володимира Забаштанського багатьох підтримали в цей час, багатьом підказали, неспростовно довели, що людину перемогти неможливо. Це найбільша перемога поета Володимира Забаштанського.
Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ
ХАТА
Мороз такий, аж річка горбить спину,
Здувається болячками яснець.
А я — книжки собі під куфайчину
Та підтюпцем до школи навпростець.
А хата вслід мені, мов з-під руки,
З-під стріхи видивляється з-за тину,
Коли збігає стежка за горбки,
Все вище й вище тягне шию диму.
А скипень тисне, сутінки ранкові
Аж синіють у лихомань таку.
Стою по цей бік річки на горбку —
По той бік хата в сонячнім вінкові.
Он дупла, вельми схожі на роти, —
Розпозіхались верби, не доспавши.
Пообвисали, інеєм припавши,
Мов сині вуса, на стовпах дроти.
Світлінь — очей несила відвернути.
Чого ж від неї боляче мені,
Чого так серцю банно? не збагнути,
Та й вікна хати по той бік сумні.
Стою на задубілому грудді
Та все дивлюсь на хату сонцелику…
Невже я, рідна, відчував тоді,
Що не побачу вже тебе довіку?
ВСЕ-ТАКИ ЛЕГШЕ
Звідкіль не дивися і як не бери,
Почав я не те що лукавити з вами,
Почав приглядатися злегка до гри
Словами.
Навідліг не б’ють мене людські жалі.
З’явилась у серці податливість глини,
Чуття захололи, немов у золі
Вуглини.
Не падав, здається, ніде, навпаки,
На що ж я спромігся, дійшовши зеніту,
Тесать у поезії лиш бучаки
З граніту.
Що сталося, душе, іще ж ти жива,
На осінь дочасно взялося хилити?
Ні, зовсім не те, почала міщанва
Хвалити.
Коли я над урвищем у заметіль
Навпомацки йшов по хисткому карнизу,
Як ждали вони, щоб зірвавсь я звідтіль
Донизу.
Коли ж я пройшов, не піддавшись мані,
Що в поводирі понад скелю пускали,
Тоді вони перші найдужче мені
Плескали.
Того й розгубивсь я і збився з ноги,
Невже відступать, загойдалися ваги,
Проте й наступать не було ні снаги,
Ні зваги.
Зборов я вагання, знов твердо стою
І тверджу, згадавши дороги минулі,
Що все-таки легше упасти в бою
Від кулі.
ПОВОЄННЕ ЛІТО
В яру хатина, ніби у корзинці,
Пташок — по стріху, тіней — по шибки.
На світ з подвір’я крізь штахет шпарки
Дивились хлопчики, як два мізинці.
Над яром липа у рябій косинці,
З дупла стріляли реготом шпаки,
Коли у перевернуті шапки
Ловили квіти бджілок у низинці.
Світило — падало до пругу днини,
Хотілось хліба після дивини.
Спиналися на плечі деревини,
Звідтіль дивилися на шлях вони,
Чи з поля не майне крило хустини
Й пілоточка з далекої війни?
