«ЧИНИТЬ ДОБРО, ЛЮДЕЙ ЛЮБИТИ»

7 березня 2010-го — 175 років Василеві СИМИРЕНКУ

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

Слава роду Симиренків на побутовому рівні назавжди увічнена в назві популярного сорту яблук “ренет Симиренка”. Сучасні базарні перекупки (перепрошую, реалізатори) часом навіть аргентинського походження зелені яблука рекламують як “симиренки”, хоч ріднить їх хіба що колір, а ось того характерного, ні з чим не зрівнянного духмяного запаху вони таки не мають.
А уславилися волелюбні, заповзятливі, працьовиті й національно свідомі Симиренки не тільки яблуками. Колись козакували, чумакували, потім не скорилися кріпаччині, а вдалися до підприємництва й торгівлі. Першим відзначився в цій справі Федір Степанович Симиренко (1791—1867). За його участі 1843 року виникла фірма “Брати Яхненки і Симиренко”, яка спорудила перший в Україні та імперії механічний пісково-рафінадний завод у селі Ташлик неподалік Сміли; ще через п’ять років — Городищенський пісково-рафінадний завод поблизу села Мліїв. Там само — механічний завод, де, між іншим, побудували перші металеві пароплави для Дніпра, названі “Ярослав” та “Українець” (!)
Федір Симиренко, ставши одним із перших українських цукропромисловців, двох своїх найкмітливіших синів — Платона і Василя — відрядив учитися до політехнічного інституту в Парижі.
Платон Федорович Симиренко (1820—1863), отримавши диплом інженера-технолога, став одним із технічних керівників фірми і заснував раціональне садівництво на базі своїх садів у Млієві. На тлі кріпаччини й традиційної для Росії відсталості мліївські заклади Яхненків — Симиренків вважали не тільки технічним дивом, а й оазою в тодішньому соціальному й культурному житті України, які на багато років випередили прогрес. При цукрозаводі було споруджено містечко для робітників, де всі сімейні мали по окремому будинку з обійстям, садом і городом, а для одинаків — добре обладнані гуртожитки. Плюс — лікарня на сто ліжок, школа, бібліотека, театр, церква, крамниці. Влітку 1859 року до Млієва завітав Тарас Шевченко; глибоко вражений усім побаченим, розчулився до сліз. А наступного, 1860 року вийшов друком “Кобзар”, де на титулі значилося: “Коштом Платона Симиренка”. Щоправда, це не сподобалося меценатові, хоча зробили це видавці, а не Тарас Григорович.
Особливо відзначився опікуванням українством молодший брат Платона — Василь Федорович Симиренко (1835—1915). 7 березня (за старим стилем) виповнюється 175 років від дня народження цього видатного українського промисловця, інженера-конструктора й технолога цукроварництва, мецената української культури. Для нього патріотизм набрав форм здорового свідомого націоналізму. Тож годі жахатися цього поняття!
Здобувши у Паризькій політехніці вищу професійну освіту, він побудував власну цукроварню в селі Сидорівка біля Корсуня на Черкащині й поставив її на високому технічному рівні, обладнавши виробництво машинами власної конструкції. Завдяки ґрунтовному розумінню справи, працьовитості й блискучим організаторським здібностям за короткий термін зробив цей завод найдовершенішим промисловим закладом, що приносив значні прибутки. Одружившись із дочкою французького аристократа-емігранта Софією Іванівною Альбрандт, залучив і її до українства. Вони кохали одне одного все життя, все робили спільно, маючи невсипущу працьовитість, любов до справи, — високоосвічені, духовно багаті, морально чисті. Вдома й на роботі спілкувалися українською чи французькою мовами. Коштом Софії Іванівни було придбано друкарню для українських видань і запроваджено одне з перших в імперії виробництво пастили “Українська”: яблук, цукру та яєць вистачало і на це. У Сидорівці діяв один із найкращих народних театрів.
Упродовж 40 років Василь Симиренко регулярно передавав десятину своїх прибутків на українські культурницькі цілі. А це були видання: “Киевская Старина”, згодом — “Літературно-науковий вісник”, “Україна”, “Рада”, “Громадська Думка”, “ Ukrainische Rundschau ”, видавництво “Вік” тощо.
Тепер новоспечені українські капіталісти — українського і переважно неукраїнського походження — теж підтримують видавничу галузь, особливо періодику, але ж як мало українського в тих глянсових часописах…
Василь Симиренко підтримував фінансово видатних українських діячів і письменників Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, Іллю Шрага, Олександра Кістяківського, Павла Чубинського. 1912 року подарував 100 тисяч рублів золотом на спорудження у Львові будинку для Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, очолюваного Михайлом Грушевським. Допомагав численним громадським зібранням і закладам, підтримував український хор Миколи Лисенка. Важко перелічити все, що він зробив. Але Василь Федорович Симиренко не любив подяк, хвали, слави й розголосу. А ті, хто мав слушної години підтримку, здогадуючись, від кого, вдячно всміхалися, промовляючи: “Великий Хорс засяяв!” Так називали в дохристиянському світі бога Сонця, джерело благодійства. Вважають, що його кумир (ідол) стояв біля палацу київського князя Володимира Великого — саме неподалік того місця, де згодом оселився Василь Федорович.
1899 року подружжя Симиренків оселилося в спеціально спорудженому для них за проектом київського архітектора В. Ніколаєва двоповерховому особняку на вулиці Трьохсвятительській, 23 (нині вул. Десятинна, 9). Тут Василь Федорович прожив останні п’ятнадцять років, заповівши весь свій статок (близько 10 млн рублів) й особняк Українському науковому товариству на культурницьку україніку. Поховали В. Ф. Симиренка на Аскольдовій могилі. Поховання не збереглося.
А далі була Українська революція 1917—1921 років, становлення радянської влади. З особняком Симиренків пов’язана низка імен українських учених та наукових установ, які правомірно й спадкоємно діяли в цих стінах до середини 30-х років, аж доки до Києва переїхав із Харкова уряд УСРР. Відтоді будинок став “спецособняком”. Остання одчайдушна спроба відновити історичну справедливість, продовжити виконання заповіту В. Ф. Симиренка була вчинена вже в окупованому нацистами Києві, коли тут восени 1941 року розмістилася Спілка українських письменників, очолювана активісткою культурницької референтури Проводу Організації Українських Націоналістів, поетесою Оленою Телігою. Але звідси вона, її чоловік Михайло Теліга, Іван Ірлявський, Іван Рогач та інші українські патріоти пішли у вічність, заарештовані агентами поліції безпеки та СД й розстріляні в лютому 1942 року в зловісному Бабиному Яру.
Із здобуттям Україною незалежності стало можливим віддати належне всім членам славетної родини Симиренків, особливо тим, кого знищила більшовицька влада і чиє ім’я намагалися стерти з народної пам’яті.
Левко Платонович Симиренко (1855—1920), видатний український помолог і садівник, здобув вищу освіту в Новоросійському (Одеському) університеті, брав участь у народницькому русі, за що його заслали на вісім років до Східного Сибіру. У родинному Млієві він створив маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став однією з найбагатших у Європі колекцій плодових культур: 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 15 — бросквини (персиків), 36 — жерделі (абрикосів), 165 — агрусу, 54 — горіха. Це він знайшов у батьковому саду, описав і ввів у науковий і практичний обіг знаменитий сорт яблук “ренет Симиренка”, названий на честь батька. Результати наукових праць Левко Платонович виклав у “Генеральному каталозі (Иллюстрированное описание маточных коллекций Питомника)”, виданому 1901 року. 1912-го видав капітальну працю “Крымское промышленное плодоводство”. У 1961—1963 роках вперше вийшов друком в Україні його тритомник “Помология”, збережений у рукописі дочкою Тетяною Львівною (1887—1973). Але самого вченого спіткала доля багатьох “розумників”, яких так не злюбила більшовицька влада ще на початку свого владарювання: на Святвечір 6 січня 1920 року Левка Платоновича Симиренка застрелив у Млієві місцевий чекіст. У ті часи “загадково” загинули й інші видатні українці: композитори Микола Леонтович та Кирило Стеценко, художники Олександр Мурашко та Олександр Лозовський, вчені Петро Армашевський та Володимир Науменко, перший міністр освіти уряду УНР Іван Стешенко та багато інших. Отак починався більшовицький терор проти української культури…
Справу батька продовжив син — Володимир Левкович Симиренко (1891—1938), теж видатний український помолог і селекціонер плодових культур, випускник сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту, його професор у Києві, Одесі, Умані, Полтаві. Він очолив Мліївську дослідну станцію садівництва, де так само, як батько, займався вирощуванням, описом та популяризацією плодових культур. Через рішуче заперечення “теорії” І. Мічуріна (той працював з однією рослиною, а В. Симиренко — з тисячею!) його репресували та розстріляли. Але машинопис на 1242 сторінках його капітальної наукової праці, підготовленої до друку ще 1932 року, дружина й донька Тетяна врятували під час обшуку. Вимушено залишаючи восени 1943 року Україну, сімнадцятирічна Тетяна пронесла на своїх тендітних плечах через усі лихоліття й поневіряння війни, ді-пі-таборів та еміграції батьків твір, щоб дочекатись незалежності України й видати в Києві батьків двотомник “Часткове сортознавство плодових рослин” у 1995—1996 роках. То був час її моральної перемоги й тріумфу правди: через десятки років панування “мічурінщини” та гальмування садівничої науки праця Володимира Симиренка не втратила наукової цінності й дала поштовх прогресу в цій галузі. Прикро тільки, що в новій Україні поменшало яблук власних сортів та власного вирощування…
Відродження пам’яті про родину Симиренків, повернення їхніх чесних імен пов’язано з подвигом й активною життєвою позицією громадянки Канади Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп (1926—2001) та з підтримкою її ініціатив українською інтелігенцією. З цією метою 1994 року було створено організаційний комітет з відзначення Симиренківських дат, очолений письменником і громадським діячем Дмитром Чередниченком. До складу комітету увійшли Тетяна Симиренко-Торп, письменниця Олена Леонтович, народна артистка України Наталя Свириденко (обидві з Симиренківського коріння); музейники-кияни Валентина Тиндик, Ольга Шевченко та Роксана Скорульська і Валентина Теличко — з Млієва; науковці: з Інституту садівництва Олександр Шестопаль та Іван Роман, із Сімферополя — Петро Вольвач; директор Національного Шевченківського заповідника в Каневі Ігор Ліховий та автор цих рядків.
Першим громадським заходом стало вшанування пам’яті Василя Симиренка з нагоди 160-річчя від дня його народження та 140-річчя Левка Симиренка. З цього приводу в Музеї історії Києва, розташованого в пам’ятці архітектури середини ХVІІІ ст. — Кловському палаці (звідки 2004 року музей виселили за рішенням тодішнього прем’єра В. Януковича), 18 лютого 1995 року відбувся велелюдний вечір. На сцені, прикрашеній Державним прапором та графічними портретами ювілярів роботи київської художниці Ольги Малакової-Білоус, стояв великий плетений з дніпровської лози кошик зі знаменитими яблуками “ренет Симиренка”. Ці чарівні яблука-символи та різноманітну варену й консервовану плодово-ягідну продукцію привезли на вечір науковці з Мліївського інституту садівництва. Вели вечір Дмитро Чередниченко й Олена Леонтович. Промовці розповіли про життєвий і науковий подвиг учених.
А 26 вересня 1995 року на фасаді особняка на вулиці Десятинній, 9, де розташоване Посольство Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, в урочистій обстановці, в присутності Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп, Симиренкових родичів, британських та канадських дипломатів і київської інтелігенції було відкрито бронзову меморіальну дошку з портретом   В. Ф. Симиренка роботи скульптора Віталія Сівка. Співав відомий український хор “Гомін” під орудою Леопольда Ященка.
Відбувалися й інші Симиренківські заходи: вечори, наукові конференції, презентації, були публікації, виступи на радіо й телебаченні.
Кожен приїзд в Україну пані Тетяни Симиренко-Торп ставав святом для її численних київських, мліївських, канівських та черкаських друзів. Двічі вийшов друком спеціальний випуск часопису “Родовід”, “Укрпошта” випустила тематичний конверт “Мліївський інститут садівництва” та поштову марку “Симиренки” (художниця Ольга Малакова-Білоус).
А через рік, 26 вересня 1996 року на фасаді будинку на вулиці Михайла Коцюбинського, 12, де колись містилася київська       7-ма гімназія, в якій навчався Володимир Левкович Симиренко, також було відкрито гранітну меморіальну дошку на його честь.
Україна не забула своїх достойників, згадала із вдячністю за все, ними зроблене.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment