ДОЛЯ ГУЦУЛКИ

У Національному музеї літератури України відкрилася виставка творів самобутньої письменниці, художниці, мислителя Параски Плитки (псевдонім Горицвіт). На виставці представлено понад 200 експонатів: 46 великих книжок (понад 500 сторінок кожна), чимало маленьких в авторському оформленні, а також щоденники, витинанки, художні роботи, світлини тощо. Ми вже чимало знаємо про життя і творчість самобутніх українок Катерини Білокур, Марії Примаченко. Сподіваємося, що завдяки виставкам у центральних музеях Києва зможемо більше дізнатися й про унікальну гуцульську мисткиню, яка, за визнанням мистецтвознавців, стоїть в одному ряду з видатними народними художницями.

Надія КИР’ЯН
Фото з виставки Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ

На відкритті виставки теплі слова про майстриню сказали директори музеїв: літератури — Галина Сорока, шістдесятництва — Микола Плахотнюк, Грушевського — Світлана Панкова; земляки: настоятель криворівненської церкви Різдва Пресвятої Богородиці отець Іван Рибарук, за словами якого, Параска була “черницею в миру”; директор місцевого музею Івана Франка Микола Дзурак; письменники Григорій Штонь, Василь Герасим’юк, Наталка Поклад; режисер театру ім. Леся Курбаса Олег Драч та інші.
Вони розповіли, що Параска Плитка народилася 1 березня 1927 року в селі Бистрець тепер Верховинського району на Івано-Франківщині. Її батько Штефан Плитка був відомим в окрузі ковалем, освіченим, знав кілька мов, мати Анна — талановитою ткалею, вишивальницею. Згодом сім’я перебралася в Криворівню, де Параска Степанівна прожила довгі роки, відійшла у вічність 16 квітня 1998-го і там її поховали. Її унікальні книжки сім років зберігалися під лавою в хаті далеких родичів. Нині в Криворівні створено літературно-меморіальний музей Параски Плитки-Горицвіт.
Параска закінчила лише чотири класи, але змалку любила книжки, малювала, вирізала витинанки. За це близькі називали її “паперовою фабрикою”. Від батька навчилася іноземних мов, зокрема німецької. Коли почалася Друга світова війна, працювала перекладачкою в сільській канцелярії. 1943 року поїхала до Німеччини, де хотіла вступити до університету. Але час не сприяв здійсненню її мрій. Влаштувалася служницею в німецьку родину, терпіла приниження. Повернувшись до Криворівні, долучилася до національно-визвольного руху. Стала зв’язковою УПА під псевдонімом “Ластівка”, носила повстанцям у ліс їжу й теплі речі.
1945 року її заарештували і, як тисячі інших дівчат із Західної України, вислали до сибірських таборів на десять років. Замість теплого одягу арештантам видавали закривавлені шинелі з розстріляних. Обморозила ноги, пересувалася на милицях. Від ампутації врятував грузинський лікар, якого із вдячністю згадувала все життя. У таборах листувалася з іншим ув’язненим, грузинським художником, з яким склалися романтичні стосунки. Його адреса загубилася, а Параска Степанівна, зберігаючи вірність почуттям, на все життя лишилася самотньою.
Повернувшись до Криворівні, вона спочатку активно включилася в громадське життя, брала участь у толоках, працювала художником у лісгоспі, організувала хор, записувала народні пісні, фотографувала, писала, малювала. У маленькій хатині з двох кімнат приймала численних гостей. До неї їхали етнографи, фольклористи, студенти тощо. Побувати в легендарної Параски з Криворівні пощастило й мені.
1966 року я навчалася в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Разом з однокурсниками була на фольклорній практиці на Івано-Франківщині, ми мали завдання записати народні пісні, легенди тощо. Наша група потрапила до Криворівні.
Варто сказати про саме село, у якому навіть у несприятливі для нації часи витав український дух. Разом з первозданною природою це справляло незабутнє враження. У Криворівні любив відпочивати Іван Франко, по кілька років жили Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич. Тут Сергій Параджанов знімав перлину українського кінематографа — “Тіні забутих предків”.
У Параски Степанівни ми гостювали кілька днів. Вона мала багато зошитів з фольклором, пісень вистачило на всіх. Про своє складне життя, табори не розповідала — тоді це була заборонена тема. Уникала таких розмов і пізніше, бо вважала, що розповіді можуть викликати зневіру, ненависть. Жила бідно, навіть городу не обробляла, бо віддала свою землю за те, щоб не зрізали дві її улюблені берізки, які росли неподалік.
Перед нами постала добра гуцулка, поетеса, письменниця, гостинна господиня. Частувала “фірмовою” стравою — чаєм з карпатських трав із сухариками. Грала на гітарі, водила нас у гори, на полонини, де разом фотографувалися в гуцульському вбранні, у віночках з ромашок. То були незабутні дні.
У кожного з нас, колишніх студентів, життя склалося по-різному, далеко не безхмарно. Але ці фото зберіг кожен. “Я ношу світлини у сумочці, — розповідає Наталя Шумило, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Параска Горицвіт відкрила нам чарівний світ. Мене, міську дитину, тоді дуже здивувало, що простий селянський побут її цілком задовольняв. Вона була органічною частиною природи, співала свої пісні, як співають пташки, шелестить трава, шумить листя…
Була в неї двічі — вперше на фольклорній практиці, вдруге років з п’ятнадцять тому з працівниками інституту. Параска Степанівна була вже тяжкохвора, мене не впізнала. Писала твори на релігійну тематику, складала молитви. Колись, ще в таборі, дала обіцянку: якщо видужаю — славитиму Бога, цьому присвятила останні роки життя”.
Ми з нею трохи листувалися. Листувалася вона з багатьма, і ті листи були розрадою в її самотині. У щоденнику є такі записи: “І сьогодні я в чеканні… Мучусь тим. Але мирюсь з тим, що то гірше було би — зовсім нічого не ждати. То вже було би забуто всим миром землі — нічого не ждати! І так моє чекання закінчилося вичеканістю. Бо листів отримала — таки не одного. Наче обновилась моя заждана душа… і домівка. Приємно стало, що ще є люди з людською душею, і з далини. Крізь роки довготривалих небачень надіслали в мою осамотність новорічні побажання…” Відповідала на листи завжди, коли вже навіть не могла сама відіслати. “З того всего, як виказується, тільки два листи треба відписати. Так, я їх відписала… вкинула до скринечки біля дверей — на стіні знадвору… гадаю, може, пощастить не залежуватись довго. Якась добра душа… як буде йти по нижній доріжці, і глипне в бік хати, та й не пробайдужить білого папірця у скриньці… і підбіжить, та й забере — в путь-доріженьку… до людей…”
Книжки, зошити, ікони, які сама писала й роздавала людям, картини — то були її співрозмовники, що скрашували самотність. “Дорогий друг-папірець, — писала вона, — ніколи не скаржиться, що йому гірко і невидержано від написаного. То є друг понад друзі”. Зверталася до своїх білих аркушиків, як до живих: “дорога паперинко…”
Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт складають рукописні й друковані на машинці книжки, серед яких поезія, духовно-філософські твори, зокрема “Молитва — дар Божий”, “Помолімося за мир благости”, “Небесному Престолу від Підніжжя землі”, “Молитви во славу святого Хрещення Руси-України”, “Вінець Боголюбія”, “Варто мислити”, “Поетичний дзвін”, “Казематні поезії”, “З народних повісток”, “Співанке Гуцулсков говірков”, книга-альбом “Доля гуцулки” тощо.
Книжки нагадують старовинні манускрипти, виготовлені в одному примірнику. Сама переплітала їх — виготовляла палітурки з цупкого паперу та полотна на клейстері.
У маленькій гуцульській хатині відкривала великий світ: надзвичайно захопилася далекою Індією, боротьбою індійського народу за гідне життя, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до його дочки Індіри. Створила книжку “Індійські заграви: пригоди гуцулів в Індії”, де описала життя фантастичного лісового братства в Гімалаях.
Галерею її мистецьких портретів складають українські класики, серед них Тарас Шевченко, Іван Франко, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Леся Українка. Із зарубіжних улюблені Шота Руставелі, Важа Пшавела, Махатма та Індіра Ганді.
Параска Плитка-Горицвіт, яку хтось влучно назвав “Сковорода у спідниці”, бо світ також ловив її, але не впіймав, завжди була вірною своїм переконанням, говорила, писала, лише те, що думала. Тому за життя тільки кілька її віршів були надруковані в районній газеті. Її кредо було “Послух Духові” і служіння “Творчій Окрасі”, тобто мистецтву.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment