ЗА БЕРЕГАМИ — ГОРИ, СЛАВОЮ ПОКРИТІ

Береги — центр сільської ради Млинівського району. Гори — хутір, який входив до складу цієї сільради. Наприкінці минулого століття з Гір виїхала остання мешканка, і від хутора не лишилося сліду. Та  пам’ять про Гори наповнилася новими сторінками. У цьому заслуга невтомного дослідника минувшини Феодосія Кісільчука, який протягом двох десятиліть збирав матеріали про Гори й  оформив їх у книжку.

Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.

Феодосій Кісільчук — уродженець Гір, і саме поклик роду спонукав його до написання книжки:  “Якось, побувавши в обласному архіві, я виявив, що жодних документів про Гори немає. Ніби й не було хутора із двома сотнями жителів.
А мав він славну історію. Чимало матеріалу вдалося зібрати, працюючи головою Берегівської сільської ради. Спілкування з односельцями, поїздки до архівних, музейних установ — усе це сприяло накопиченню знань. Особливо допомогли спогади старожилів. Ці спогади сягали майже родовідних витоків хутора, адже його засновано на початку ХХ століття. Тоді держава заохочувала розширення хутірної системи, і люди оселилися за селом Береги, назвавши  хутір  Горами”.
Під час Другої світової війни хутір Гори став місцем кровопролитного бою, про який пізніше, у радянський час, замовчували. Чому? Бо на прорив, точніше, на загибель, було кинуто штрафбат.
Ось як згадував про цей бій його учасник, Герой Радянського Союзу Микола Бойко: “Розвідники доповіли у штаб, що висота на хуторі Гори укріплена “до зубів” і “голими руками” її не взяти. Проте начальник штабу не зважав на це, затявся. Мовляв, мусимо взяти висоту за будь-яку ціну. Зрештою, так і трапилося. Ціна виявилася надто дорогою — у боях за Млинів, Смордву, Гори, Хорупань втрачено вбитими 670 осіб. Серед них — півтори сотні зі штрафного батальйону, який із гвинтівками (з п’ятьмя-десятьма патронами, а то й зовсім без патронів) кинули в атаку на укріплені кулеметами й гарматами окопи біля хутора Гори.
Як гинули штрафники, правдиво показано у фільмі “Штрафбат”. “Коли я дивилася це кіно, — розповідала жителька села Береги Ольга Романюк, — то не могла стримати сліз, бо  бачила це 1944 року. Земля була вкрита трупом. Вцілілих мешканців хутора зосталося чоловік п’ять-шість.
Ми не зносили вбитих солдатів до одної могили, закопували там, де вони лежали. Найбільшою могилою виявилася та, в якій спочило відразу дванадцять чоловік. На цих хлопців ми натрапили у невеликій траншеї. Вони, вочевидь, під час атаки вскочили у неї й присіли, щоб перечекати. Ми тоді поховали чоловік зо сто п’ятдесят.
Після смерті вони, мабуть, проросли пшеницею. Бо у перший повоєнний рік на тому полі посіяли пшеницю. Вона виросла, але кольором різнилася. Там, де були могили, посів аж пашів темно-зеленим”.
Кожне із сіл тримається на людях. Тож і Феодосій Кісільчук у книжці розповів про односельців. Наприклад,  Миколу Гончарука називали філософом.
— Попри назву, — роз’яснює краєзнавець, — частина Гір розташувалася в низині, й тут ще за царя була осушувальна система із гончарних труб. Потім цю систему зруйнували, і на полях з’явилися луги, які навесні затоплювала вода. Якось на цих полях новий голова колгоспу вирішив посіяти пшеницю. А перед тим завітав до Гончарука та й запитує: “Дядьку Миколо, як  думаєте, гарна пшениця тут буде?” А той, не задумуючись, відповідає: “Не знаю, чи пшениця, а ось карасі точно гарні будуть”. Іншим разом голова захотів похвалитися тим, що на колгоспних фермах солом’яні стріхи замінили шифером. Каже: “Ну, що, дядьку Миколо, гарні стали ферми”. А той у відповідь: “Гарні то гарні, але не знаю, чи корови навесні будуть шифер їсти”. Річ у тім, що під весну бракувало соломи на січку, то зривали солом’яні сніпки з покрівлі й пускали їх на корм.
Не можу оминути й Олексія Гарбузюка, який у 1940-х виїхав до Аргентини і став відомим на весь світ проповідником.
Хутір Гори міг народити ще більше видатних людей, міг перерости у велике село, але боротьба радянської влади з хутірською системою у другій половині минулого століття спонукала до того, що молодь не затримувалась у поселенні, а старші люди або відходили у вічність, або переселялися у села й міста. Нині про Гори  залишилася сама пам’ять…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment