ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ В ПОЛТАВІ

Анатолій ЧЕРНОВ,
голова Спілки екскурсоводів Полтавщини

Перший пам’ятник Т. Шевченкові (погруддя) було споруджено 1898 року. В Харківському обласному архіві знайдено альбом з газетними вирізками та світлинами, який належав українській поетесі Христині Алчевській. Серед світлин — фото пам’ятника Т. Шевченкові. Виявляється, що пам’ятник було побудовано без дозволу Харківської влади на кошти батька поетеси, промисловця і фінансиста Олексія Алчевського. Нелегальний пам’ятник простояв у колишньому Мироносицькому садку три роки. 1901 року збанкрутілий Алчевський продав садибу і землю, де стояв пам’ятник, купцеві Шабельському, який його демонтував. Це був мармуровий бюст, який тридцять років зберігала родина Алчевських і на початку 30-х років передала в Харківський музей. Зараз бюст перебуває в Києві.
Серед перших пам’ятників Тарасу Шевченкові — погруддя, встановлене 1904 року в місті Седневі на Чернігівщині. Автор пам’ятника — полтавський художник Михайло Гаврилко, який у той час навчався в Краківській академії мистецтв. 1908 року на Шевченківському вечорі в Полтаві сцену театру прикрашало погруддя Тараса Шевченка, яке створив       М. Гаврилко.
Образ Т. Шевченка — провідна тема творчості митця. У вересні 1909 року М. Гаврилко брав участь у конкурсі на найкращий проект пам’ятника Шевченкові у Києві. На конкурс було представлено 60 проектів. Але журі всі проекти відкинуло. Найзначнішим був проект М. Гаврилка. Мистецтвознавець А. Німенко писав, що головну увагу в проекті, “з якого так яскраво бив молодечий запал, щире кохання, скульптор зосередив на постаті Шевченка. У кобеняці і довгих козацьких шароварах, з похиленою головою і руками на грудях, він стояв на постаменті, навколо якого були розташовані герої шевченкових творів. Вони, за словами очевидців, виражали протест проти всього, що гнобить і давить”.
1930 року скульптор М. Манізер, взявши ідею М. Гаврилка і відкинувши з його проекту українські історичні постаті й поставивши на їхнє місце “совєцьких ентузіастів”, представив “власний” проект пам’ятника Т. Шевченкові. Така версія полтавського мистецтвознавця В. Ханка. А мистецтвознавець Штепа стверджує, що в конкурсі на найкращий проект пам’ятника Шевченкові в Харкові 1930 року перемогу одержав проект “утікача” М. Бринського (скульптор, який утік від більшовицького терору за кордон). “Це, — пише Штепа, — не дозволило будувати за його проектом. Тоді Манізер викинув з проекту Бринського українські історичні постаті, а на їхнє місце поставив свої “совєцькі”. Зрозуміло, безправний утікач не зміг заперечити Манізеру”. Пам’ятник було відкрито в Харкові 1934 року.
1918-го голова Полтавського губернського земства Михайло Токаревський проводив українізацію губернії, створював Народні будинки — осередки політичного, громадського і культурного життя на місцях. Піклувався про створення Миргородського художньо-промислового інституту. Михайло Гаврилко приваблював Токаревського ідеєю встановлення пам’ятників Шевченкові на Полтавщині. Полтавська Спілка споживчих товариств (ПССТ) також підтримала ідею увічнити пам’ять Шевченка на теренах губернії. У селах стали з’являтися пам’ятники — більше символи, присвячені Шевченкові. Дмитро Соловей згадує: “У 1918 році їхав велосипедом у Шишаки і кілометрів за тридцять від Полтави, в селі Богінщина, на річці Говтва побачив на горбу дивну споруду, схожу на хрест. Що це таке, запитав у місцевих. Відповіли: пам’ятник Шевченкові… Вдивляюсь — і дійсно розрізняю, що на високому дерев’яному стовпі поєднано дві літери Т і Ш”.
До реалізації ідеї дійшли 1920 року, коли ПССТ запросила М. Гаврилка зробити бюст Шевченка і виготовити форму для масового виробництва залізобетонних погрудь. Навесні 1920 року Михайло Гаврилко створив останню роботу — бюст Т. Шевченка для Полтавського театру. У жовтні 1920-го М. Гаврилка заарештували і розстріляли.
Початок 1920-х. Ламання суспільного життя, переписування історії. Втілювали в життя ленінський план монументальної пропаганди. Т. Шевченка зробили майже марксистом, “провідником епохи пролетаріату”, “українським буревісником”. Полтавські власті захотіли мати пам’ятник “нашому революціонеру”. Автором пам’ятника обрали Івана Кавалерідзе.
1924 року І. Кавалерідзе очолив у Харкові майстерню, де працювали обдаровані безпритульні діти. Замовлення на будівництво пам’ятника в Полтаві було першим у майстерні. Полтавська влада обумовила, що пам’ятник повинен бути заввишки 9—10 метрів, матеріал — бетон, і девіз: “І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Пам’ятник слід було спорудити до восьмої річниці революції — до жовтня 1925 року.
За зразок було взято пам’ятник 1919 року, створений цим скульптором в Ромнах. 21 лютого 1921 року в урочистій обстановці в Полтаві було закладено пам’ятник         Т. Шевченкові. І народилась могутня хвиля українського духу, де Шевченко — швидше філософ, мислитель, совість свого народу.
Пам’ятник було завершено в березні 1925 року. Але в цей час полтавські власті змінили своє ставлення до пам’ятника. Модний на початку 20-х років архітектурний стиль конструктивізм, кубізм почав поступово відходити. У середині 20-х років панує соціалістичний реалізм і в літературі, і в мистецтві. Відкриття пам’ятника відкладали. Підштовхнуло владу те, що 1925 року Іван Кавалерідзе в Сумах зробив точну копію цього пам’ятника. Пам’ятник відкрили.
Відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в Полтаві відбулося 12 березня 1926 року. З цієї нагоди відбувся мітинг. Коли спало покривало, полинула мелодія композитора Г. Гладкого і кількатисячний хор заспівав “Заповіт”. Глядачам відкрилася сувора могуть гранованих об’ємів, трактованих у кубістичній манері.
Під час Другої світової війни пам’ятник Т. Шевченкові дивом уцілів. Ярослав Курдидик, поет і воїн, який 1942 року перебував у Полтаві, згадував: “Я повертався з Полтавського музею, коли зирк: недалеко від пам’ятника зупинилось військове авто, а з нього вийшли німецькі вояки і пішли в напрямку пам’ятника, почали його оглядати і вилазити на нього.
— Що ви хочете робити з цим пам’ятником? — запитую, звертаючись до молодого лейтенанта.
— Я маю наказ розсадити оцього проклятого Леніна.
— Так це ж не Ленін, — пояснюю старшині, — а найбільший український поет Шевченко”.
Тільки після втручання німецького командування клопотання Я. Курдидика про збереження пам’ятника було задоволене.
Вдруге пам’ятник був під загрозою вже після війни, 1947 року. В цей час до Полтави завітав перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Знайомлячись із містом, він звернув увагу на пошкоджений пам’ятник Т. Шевченкові. Колишній головний архітектор Полтави Л. Вайнгорт згадував: “Хрущов просить мене пояснити, в якому архітектурному стилі споруджено пам’ятник. Відповідаю: в стилі конструктивізму, із залізобетону. Микита Сергійович зауважує, що це є стиль футуристичний. Звертає увагу на пошкодження пам’ятника і потім говорить: “Цей пам’ятник незрозумілий народу, його не слід реставрувати, а залишити як пам’ять фашистського вандалізму. Батько українського народу заслужив на те, щоб у Полтаві стояв новий пам’ятник із бронзи, такий, як у Києві”.
Хрущов доручив Вайнгорту підібрати краще місце для пам’ятника. “До нового пам’ятника справа не дійшла, — пише далі Вайнгорт, — але місцеве начальство тривалий час не дозволяло провести реконструкцію пам’ятника. Майже десять років після візиту Хрущова пам’ятник стояв порушений: верхня частина була розбита. Замість руки виглядала арматура, пошкоджена була і голова монумента”.
У 1960-ті в СРСР розгорнулася боротьба з “формалізмом у мистецтві”. Нависла загроза і над пам’ятником Шевченкові в Полтаві. Пам’ятник у Сумах демонтували. Пам’ятник у Полтаві потребував термінового ремонту, коштів на це не виділяли. Щоб зберегти пам’ятник, 90-річний Іван Петрович Кавалерідзе запропонував замінити бетонний пам’ятник на бронзовий, навіть надав із власних коштів 100 тисяч карбованців. Але пам’ятник відстояли, частину коштів вклали в реставрацію — “одягли” Кобзаря у кварцовий розчин, решту повернули скульпторові.
1978 року в останньому інтерв’ю І. Кавалерідзе на запитання, які свої твори вважає одкровенням, назвав пам’ятники Ользі в Києві та Шевченкові в Полтаві.
Останній ремонт пам’ятника було зроблено 2008 року.
Полтава, площа Конституції, будинок Краєзнавчого музею, а напроти нього — пам’ятник Тарасові Шевченку. Саме тут 1989 року вперше в Полтаві відзначали 110 роковини з дня народження Симона Петлюри. І це не випадково. Симон Петлюра виріс в українській духовній атмосфері, в батьківському будинку разом з іконою чільне місце займав портрет Т. Шевченка. Петлюра досліджував життя і творчість поета, першим порушив питання про статус Канева (могила Кобзаря), наполягав, щоб саме держава опікувалася святинею українського народу.
Після проголошення незалежності України тут, біля пам’ятника Тарасу Шевченкові, відбуваються урочистості, духовні онуки і правнуки Шевченка сходяться сюди, щоб проголосити вільне слово і нагадати заповіти Великого Кобзаря.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment