СПОВІДЬ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ НА СХИЛКУ ВІКУ

В Анкеті читацьких зауважень і побажань газеті “Слово Просвіти” 82-річний лікар-пенсіонер, ветеран війни і праці Микола Іванович Ступка написав: “Читаю “Слово Просвіти” з першого її номера. Вважаю, що всі публікації газети — цінні. Використовую кожне число для ознайомлення з подіями, шукаю відповіді на свої запитання, роблю підшивку за всі роки і маю намір надалі передплачувати і залишатися в числі активних читачів і дописувачів, бути прихильником газети. “Слово Просвіти” — це багатотематична, фахова українська газета.
Вважаю, що “Слово Просвіти” повинно впровадити нову рубрику: “Що ти зробив для України?”, в якій публікувати спогади ветеранів війни і праці про все визначне, корисне, зроблене для Батьківщини”.
Виконуючи побажання читача, започатковуємо цю рубрику і починаємо її з власних спогадів шановного ветерана.

Микола СТУПКА,
пенсіонер, ветеран війни та праці,
колишній головний лікар смт Городниця, Новоград-Волинський р-н, Житомирської області

По суті, ми зовсім не живем, а тільки чекаємо, що ось-ось почнемо жити.
Вольтер
Что ты сделал для фронта?
Із плакатів 1941—45 років
Не питай, що дала тобі Батьківщина, скажи краще, що ти дав їй.
Із виступу колишнього президента США

Після закінчення Київського медичного інституту 1957 року мене з дружиною направили на роботу в Городницьку районну лікарню Житомирської області. Це була одна з найменших лікарень — на 50 ліжок. Корпуси розміщувались у старих дерев’яних мазанках. А посеред двору стояли залишки зруйнованого під час війни інфекційного корпусу. Житлом спочатку ми не були забезпечені, а згодом одержали однокімнатну квартиру — 12 кв. м.
Після ліквідації району 1958-го майже всі лікарі виїхали, через це ми стали за суттю сімейними лікарями. До нашої лікарні було прикріплено 20 сіл, радіус обслуговування — 25 км. На території дільниці — чотири колгоспи, шість лісництв, лісгосп, порцеляновий завод, два лісозаводи, 15 шкіл, 10 фельдшерських пунктів. Населення — 12 тисяч осіб: з них 4,5 тисячі дітей. На відбудову спаленого у війну корпусу протягом 25 років коштів не виділяли ніяких, хоч і був у нас депутат Верховної Ради УРСР трьох скликань — наш лікар.
Дивлячись на це страхіття, ми з дружиною вирішили розпочати відбудову власноруч, бо не хотіли працювати в старих, схожих на сараї будівлях. Тож стали всі поточні ремонти робити власними руками, безплатно, залучаючи до роботи всіх працівників лікарні.
Минав час, сім’я збільшилася за 10 років до шести осіб, і вже неможливо було жити на 12 метрах. Тоді й постало питання про будівництво власного житла, бо ні завод, ні лісгосп, ні колгоспи про більше житло для нас навіть не згадували.
Узяли позику в банку на 5 років і 1967-го переїхали у власний будинок. А після цього, із 1968 до 1978 року, власними силами збудували два великі корпуси лікарні: терапевтичне відділення на 50 ліжок і нову поліклініку на 200 відвідувань щоденно. Загальна площа новобудов — 1000 кв. м. Ми збільшили лікарню вдвічі — до 100 ліжок. Збудували й котельню, зробили водяне опалення, підвальні приміщення: для палива й овочів, а в поліклініці — фойє площею 180 кв. метрів.
Головний лікар Новоград-Волинської центральної лікарні з мене кепкував, що хочу довести те, що ніхто ніколи не доведе. Бо ж справді, як можна було навіть думати про це, не маючи на будівництво жодної копійки, дозволу, без проекту, без фонду на зарплату, без підрядної організації, лімітів на будівельні матеріали, без допомоги підприємств.
А вся річ була в системі суворої планової економіки, яка забороняла в ті роки виділяти кошти та матеріали на невиробничу діяльність підприємств. Проекти будівництва та всі розрахунки зробив сам. На нашому боці була молодість, велика віра в те, що якщо захочеш, якщо потрібно, то можливо зробити все. Вкрай важливим також був особистий приклад щодня, щогодини на всіх ділянках роботи. Нам допомогло ще й те, що ми мали бухгалтерію ще з часів районної лікарні з 1945 до 1978 року, рахунок у банку, річний кошторис, за яким щороку виділяли по 3000 карбованців на так званий капітальний ремонт, хоча жодних капремонтів ніяка лікарня не могла зробити, бо не було зарплатного фонду на цей ремонт. Тоді ми, порушуючи кошторис, поступово щороку вирішили закуповувати будівельні матеріали. Але ж в ті роки (1960—1970) ще тільки починали будувати окремі корпуси в обласних лікарнях, а про районні навіть не йшлося. Тому дістати будівельні матеріали на дільничну лікарню було неможливо без наряду облплану.
Усі роки матеріально-технічна база охорони здоров’я СРСР була найвідсталішою через залишковий принцип фінансування. Саме через це все було потрібно “вибивати”, випрошувати, щоденно наводити багато “мостів” і “столів”, аби щось одержати. Мені щороку оголошували догани у наказах центральної районної лікарні за залишки матеріалів на кінець року.
Роботи розпочали з того, що під виглядом великого капітального ремонту розібрали зруйновані стіни старого корпусу, викопали рови під фундамент, самі заготовляли та вивозили з кар’єру бутовий камінь, зробили фундаменти обох корпусів. А стіни зводили учні профтехучилища як виконання практичних робіт — безплатно. Власними руками зробили котлован у скелі під новою поліклінікою для котельні. Для будівництва запрошували пенсіонерів із наших сіл, і вони нам допомагали. Брали участь у будівництві всі медичні працівники. Власними силами щороку вивозили сотні тонн торфу, брикету, дров для пічного опалення лікарні в перші роки та паливну норму медпрацівникам.
У ті роки ми не мали вихідного в суботу, бо щодня було багато хворих; часто лікарі безплатно чергували вночі у стаціонарі (100 ліжок), а на виклики ходили пішки, бо не було санітарного транспорту. За вислугу років не доплачували, бо нашу лікарню вважали не сільською.
Цікава історія мого першого приїзду в Городницю: мотовозом вузькоколійки поверх вагонів з вугіллям для порцелянового заводу, бо 1957 р. доріг до Городниці не було, єдину дорогу — залізницю — в роки війни розібрали. Шосейну дорогу збудували лише 1958 року.
Довгими зимовими безсонними ночами у пам’яті постають прожиті 83 роки. Це роки примусової колективізації, перших “комун”, роки будівництва Дніпрогесу в селі Кам’янському, робота на будівництві підприємств у Ворошиловграді, де працювали мої батьки. Це — перший клас 1935 року. Це — страшні роки: 1932—33, 1937—38, 1941—45, 1946—47. Це роки війни, тисячі вбитих і поранених, десятки загиблих родичів, тисячі спалених міст і сіл, фабрик і заводів; це звуки вибухів і сирен протиповітряної оборони. Це роки післявоєнної відбудови. Це постійні черги абсолютно за всім: хлібом, цукром, молоком, м’ясом, маслом, милом, взуттям, одягом, бо все було в дефіциті. Це два голодомори, чотири грошові реформи. Це праця у колгоспах у роки війни, коли косили зернові й трави на сіно вручну, вночі звозили снопи й молотили; землю орали кіньми, а волочили коровами. Це тяжка праця на заготівлі дров для паровозів у роки війни взимку в лісах і життя там же у товарних вагонах. Це сотні відремонтованих залізничних вагонів. Це розчистка руїн на Хрещатику, осушування боліт в Ірпінській заплаві, коли вручну копали канави.
Ось уже 52 роки живу в Городниці. Зробили з дружиною нібито все: збудували житло, посадили садок коло хати й лікарні, викопали криницю.
Разом із дружиною народили й виховали двох синів і доньку. Усі вони мають вищу освіту, працюють.
Відпрацював 50 років. Зібрав бібліотеку, склав каталог.
Як лікар вищої категорії, відмінник охорони здоров’я СРСР вважаю, що книжку і газету ніколи не замінять комп’ютери, телевізори, мобілки, від яких велика шкода здоров’ю, особливо дитячому.
За 50 років недоспав тисячі ночей, врятував багато жіночих життів під час пологів. Із моєю допомогою на світ з’явилося майже 10 тисяч немовлят. Покоління в Городниці, якому зараз 25—50 років, — це все наші пацієнти, наші “хрещеники”, які живуть, працюють, народжують самі. Перелито тисячі літрів крові й кровозамінників, і не було жодної материнської смерті. Щороку на нашій дільниці ми залучали по 500—600 донорів.
Багато разів ми з дружиною та медпрацівниками самі ставали донорами. Допомагали колгоспам на заготівлі сіна, вручну косили траву, сушили, вивозили. Працювали на збиранні картоплі, буряків, льону, хмелю, кукурудзи, обробляли площі цих культур. А по неділях, у наш єдиний вихідний, ми їздили на колективні екскурсії в міста України, Білорусі, Молдови, відвідували музеї й парки.
Завдяки нашій роботі зараз у нас працевлаштовано понад сотню медичних працівників. Усі вони мають власні квартири або будинки, у них чудові умови для праці. Сьогодні на мою пенсію працюють чотири особи: син, дочка, невістка і зять, у яких давно померли батьки, а в мене, на превеликий жаль, від невиліковної хвороби померла дружина.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment