ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ВІССАРІОН БЄЛІНСЬКИЙ

Павло МАЗУР,
учитель, просвітянин,
м. Маріуполь

11 червня 2011 року виповниться 200-річчя від дня народження російського літературного критика й громадського діяча В. Г. Бєлінського.
Гадаю, що наші північно-східні сусіди гідно відзначать цю дату. Та й нам, в Україні, варто було б замислитися над тим, що то була за людина — “неистовый Виссарион”?
Мене ще в школі привчили до того, що Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко — щирі друзі й однодумці, що “неистовый Виссарион” не раз захищав від ретроградів українського поета, відстоював його право писати українською мовою, вітав вихід у світ “Кобзаря”.
Пам’ятаю, що 1948 року, коли на офіційному рівні відзначали 100-ліття від дня кончини Бєлінського, я, тоді ще учень 10 класу, виголосив у школі повідомлення про дружбу геніїв двох народів. Я щиро вірив у те, що розповідав, слухачам сподобався мій виступ.
Знадобилися десятиліття, щоб із неймовірним болем вдалося мені здерти зі своїх очей полуду, наблизитися до істини… І допоміг мені в цьому, хоч як це дивно, сам Бєлінський.
…1847 рік був трагічним у житті Тараса Шевченка: тоді за доносом провокатора було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство, куди поет за покликом душі вступив у квітні 1846-го. Усіх членів товариства ув’язнили, а потім заслали у віддалені губернії Росії.
Найтяжче було покарано Шевченка. Після ув’язнення в петербурзькому казематі його заслали на десять років солдатом в Окремий Оренбурзький корпус. Затверджуючи вирок, Микола I власноруч написав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати”. Цей присуд був рівнозначний смертному вироку: не міг простити цар поетові його поему “Сон”.
На цю сумну подію відгукнувся й Бєлінський. У грудні 1847 року він написав лист Павлові Анненкову — російському критикові й мемуаристові. Ось кілька фраґментів з цього листа. “Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий глузд повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину, надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той хахлацький радикал написав два (?) пасквілі, один на Государя імператора, другий на Государиню імператрицю… Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом… Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав, але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислали на Кавказ (!?) солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особисту ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху…”
Чи не знайома Вам, читачу, теза: “Я не читав, але переконаний”. За такою формулою, і в новітній час Олеся Гончара розпинали!
Але то ще не все — у листі Бєлінського “дісталось” і товаришеві поета по Кирило-Мефодіївському товариству Пантелеймону Олександровичу Кулішеві. Його, як і Шевченка, заарештували і покарали.
“Одна свиня з хахлацьких лібералів, — продовжував Бєлінський, — якийсь Кулеш (що за свиняче прізвище!) в журналі “Звездочка”, що його видає Ішімова для дітей, надрукував історію “Малоросії”, де сказав, що “Малоросія” мусить або відірватися від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її не читаючи, засадили у в’язницю. Ось що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників зі свинячим салом!..” (Який стиль, яка лексика! І все це з уст того, кого в Росії називали основоположником революційно-демократичної естетики!)
Отже, маємо справу не лише зі сплеском печерних емоцій, а з певною світоглядною концепцією, що виходить за рамки приватних стосунків двох осіб. А це вже справа серйозна. Ось такі, виходить, були в тогочасній Росії “революційні демократи”!
Лист цей спочатку мене приголомшив. Не вірилось! Як? Щоб Бєлінський саме так висловився, саме так мислив?! Спочатку навіть не вірилося, що такий лист міг бути. Але досить було погортати відповідний том творів Бєлінського (Полное собрание сочинений, Т. 9, Москва—Ленінград, 1958), щоб переконатися в тому, що так і було.
Тут почалося моє просвітлення — переоцінка діяльності й літературної спадщини “неистового Виссариона”. А тим часом у моєму записнику за цим епізодом з’явилися інші. І почала вимальовуватися неприваблива особистість російського шовініста й монархіста, який за потреби не погребує й неправдою.
Ф. М. Достоєвський був категоричним у своєму присуді: “Белинский есть самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни”. П. А. В’яземський доповнив: “Следовать за Белинским может только отпетый дурак”.
Не дискутуватимемо з цими авторитетними людьми, їм, росіянам, як мовиться, видніше. Але прислухатися до цих висловів, задуматися над їх змістом варто, особливо в контексті цих нотаток.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment