Двадцятиліття сподівань на прихід до управління державою чесної й порядної інтелігенції — щось на кшталт Чехії чи Польщі — завершилося. Прийняття на початку 90-х ліберальної політекономічної парадигми серед інших верств населення численною інтелігенцією як бажаної й необхідної не супроводжувалось її самоусвідомленням як агента ринку нових соціальних й економічних відносин. Її діячі хотіли збереження за собою культурницьких, подекуди політичних позицій. Активна економічна діяльність мало кого цікавила як справа брудна і на той час небезпечна. Початок і середина 1990-х були часом її крайнього матеріального зубожіння. Проте надія на світле майбутнє не полишала тих із її представників, хто ще залишався в Україні, віра в державу соціальної справедливості плекалась щоразу з новою силою.
У двотисячних ми спостерігали становлення класового суспільства, коли річний бюджет цілих культурницьких установ дорівнював ціні двох-трьох представницьких автомобілів нових володарів комунальної власності, а мільйонна армія державних службовців зносила будь-що, аби утриматися за зарплату розміром з вечерю в столичному ресторані. Та віра в диво під назвою “Українська Держава” майже не полишала фахівців пера і патріотичної думки. 2010 рік у Західній Україні вже встигли охрестити “новим 1939-м”, але і він, здається, виявиться безсилим супроти віри в трансцендентне. А “Недоля рабів німих” і “Плачі біля “української стіни” — це лише чудові імена симптомів тієї самої хвороби.
“Слово Просвіти” запрошує читачів до дискусії щодо критичної позиції інтелігенції сьогодні.
Вадим ПЕПА,
лауреат Літературно-мистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького,
м. Київ
Зверху до низу — раби всі ті, хто минулого століття упокорювався огидним реаліям, і хто готовий упокорюватися ними в XXI ст. Та в нас же й заведенція — охрещувати новонароджених “рабами Божими”. Так само й при благословенні на шлюб і при спровадженні до “вічного лона Авраамового”.
Так звана перебудова поманила торжеством демократії. Змигнула надія, що український етнос дихне озоном волі, перестане нидіти на своїй справіку рідній землі в такому самому приниженні, як аборигени Південно-Африканської Республіки. Та не ощасливила доля державотворцями крицевого подвижницького духу, як Нельсон Мандела. Не розірвано раз і назавжди пута чужого насильства. Незалежність України опиняється в обмеженнях, що накидаються зовні, як і після 1918 року, коли вулицями Києва заволоділи душогуби Муравйова, закривавленими багнетами вирізали хрест на самоврядуванні одного з найбільших європейських народів.
Хто тільки не сприймає близько до серця опоетизовану Т. Шевченком мрію про світле майбутнє “з новим і праведним законом”! Але жорстока юдоль земна протиставляє інше. Диктує своє — агресію, загарбання, уярмлення, утиски, визиски. А в підсумку — вигублення слабших. І не лише особин, а й племен, народів і навіть цивілізацій, як сталося на обох континентах Америки. Кому нині з національно свідомих не зрозуміло, що український етнос — перед загрозою втрати свого святого права на самостійне утвердження в народів вольнім колі?
Прозріймо. Нинішні подвійні стандарти всеохопної глобалізації не менш небезпечні, ніж навали гунів, татарів, монголів і т. ін. Українська мова на межі витіснення із засобів інформації, а ширше — комунікації. Було ж і нам від супостатів, що язики виривали, спроваджуючи етапами в Сибір. Кому ж зі скалічених судилося вижити? І що чекає на дітей і внуків наших, якщо їхні душі не будуть просвітлені мудрістю Великого Кобзаря, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко? А до того йдеться. Кому тільки не ліньки топтатися по українській класичній літературі! У сонмищ ненависників сверблять руки викинути з підручників, залишити поза навчальним процесом імена українських мислителів, науковців, подвижників. Хіба ж не правда, що навіть геббельсівська пропаганда не накидалася на українські духовні цінності з такою відвертою лютою злостивістю, як тепер расистського виплоду україножери, а по суті — слов’янофоби, яких повсякчас можна побачити на екранах телевізорів? Наче розверзлася могила горезвісного Валуєва, а з неї вискочила, щоб об’явитися в Україні, дрібнота якогось сатанинського поріддя, гавкотить оскаженіло на кожне українське слово. “Собачий”, “телячий язык”. І це — в ХХІ столітті! Від держчиновників високого рангу. Безборонно. Мільйонно повторюване. Проголошуване на весь світ. Витирайтеся, раболіпні.
З розпадом Радянського Союзу Ізраїль заполонили російськомовні євреї. І негайно з’явилася постанова про заборону спілкуватися в школах російською. В ізраїльських школах, звичайно ж. Не українських. Перше покарання для незгодних — виключать на два тижні. Про суворіші заходи немає відомостей, бо вони не вживалися. Нововведення прибульці прийняли без заперечень. Як належне. Без велелюдних галасувань. Без пікетів, демонстрацій. Без обурливих декларацій і непогамовних звернень до вищої влади. Та й з-поза меж Ізраїлю ніхто не пискнув про утиски прав людини. Жириновський і той як води в рот набрав.
Та опустімось на грішну землю. Хоч вуха затикай! Яка буря здійнялась! Самум. Торнадо. Тайфун. Кінець світу! І яка ж причина? А постанова уряду: спілкуватися учителям з учнями і вести навчальний процес в українських школах українською мовою. Один з ультрапатріотів Верховної Ради заволав із найвищої трибуни: йому, бачте, українські фашисти забороняють наодинці із собою говорити не українською мовою. Конституційний суд без зволікань скасував постанову. Заохотив певні прошарки суспільства до несамовитих протестних акцій під російськими прапорами.
У Сімферополі єдина українська школа — новозбудована, престижна. Побачимо, що з нею буде з нового навчального року. Від українського залишаться ріжки та ніжки. І вивіску замінять.
У Криму не знайти на розкладках жодного періодичного видання українською мовою. А наче вже причислений рабами до лику святих заїжджий Шустер виводить на екран телевізора високих посадовців Автономії з протестами щодо повальної насильницької українізації. А гнучкошиєнки, догідливо переключаючись на мову співрозмовника, бо ж для раба кожний, хто погрожує, вищий і достойний поклоніння, зі шкури пнуться, доводячи власну толерантність і виправдовуючись, не знати за що. Правильніше, чортзна за що.
Повчитися б у держави Ізраїль. Ухвалювати б такі, як там, закони задля самозбереження. А щоб ні від кого не було ні заперечень, ні оскаржень до Євросуду чи ООН, у кожному разі додавати примітку: так, як в Ізраїлі.
Слов’янофоби захлинаються в невпинних зверненнях до міжнародної спільноти на протиправні дії в Україні фашистів, нашистів, націонал-фашистів, націоналістів. Чому нашу землю не спостигають землетруси, не берусь сказати. Невже не перевертаються в могилах мільйони жертв фашизму і мільйони борців із фашизмом? Тих обмундированих і необмундированих, які впали на фронтах, прийняли смерть заради життя наступних поколінь.
І як же нащадки віддячують рятівникам? Згадати б комуністам та й комсомольським активістам, з яких сформована Верховна Рада, славне радянське минуле. Отоді фашистів гріли і в хвіст і в гриву. Родини Грушевських, Крушельницьких, Старицьких, найближчі родичі Лесі Українки, Остап Вишня, Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш… Де там усіх перелічити! Фашисти на фашистах. Як для них усіх знаходилися заґратовані камери по сандармохах, колимах, мордовіях, навіть важко уявити.
Спасибі чекістам. Узяли розгін. Не спинити. Довести б до того, щоб жодному українцеві нікуди було подітися. Кожному б тавро вліпити: фашист, націоналіст. Раб стерпить. Гни його в три погибелі, доки дух спустить.
Кому-кому, а комуністам би нагадати. Як же гучно проголошували Гельсінкську угоду про непорушність кордонів у благословенній Європі! Але ж знав міжнародний імперіалізм справжню ціну написаному на папері. Як не виволочити волом, то випалити напалмом. Заповзявся кроїти на власний розсуд Югославію. І з якою ж диявольською вигадливістю заходився демонізувати Хорватію: усташі, фашисти, посібники гітлерівців.
Добре оплачувані космополітичні пропагандисти професійно підійшли до справи. Де й узялися свідки жахливих усташівських злочинів! Нібито французький льотчик, він же письменник Сент-Екзюпері, врятувався, вистрибнувши з ураженого німецьким асом літака і приземлився там, де хорвати. А прислужники фашистів як тільки не знущалися з полоненого, яким тільки тортурам його не піддавали!
І все це, звичайно ж, на всіх тодішніх телеекранах, на численних радіохвилях, у публікаціях без ліку, а понад те — без крихти правди. Додемонізували хорватів, дотисли, вчинили з ними те, що замірялися, а вже потому й залишки літака, яким правив Сент-Екзюпері, було знайдено в морі далеко від берега, й відповідний бойовий рапорт німця, котрий збив француза, виявлено. Тільки ж ніхто вже ні пари з вуст ні про яких усташів. Де там хорватів перепрошувати! Вони вже міжнародним імперіалізмом приведені до послуху. Знають своє місце.
Наче так і треба. “Так і треба, бо немає Господа на небі!” — напрошуються слова Т. Шевченка. Уліплено тавро хорватам. Нехай очищаються від нього, як знають. Зажерливим глобалізаторам не до того. Вони іншим зайняті. І тих і тих ще треба демонізувати.
Хтось, може, читав на початку 80-х років минулого століття книжку В. Коротича “Кубатура яйця”. Окрім іншого, автор викривав “підступність буржуазної пропаганди”, яка успішно нав’язувала обивателям несосвітенне, внаслідок чого запаморочені в тій і тій капіталістичній країні допікали гостеві провокаційними запитаннями: чому Україна у війні проти фашистів була на боці останніх? Одурманеним виставлявся і тепер знов виставлений на осуд І. Дем’янюк. Винуватець усіх бід Другої світової війни. Утрапив у полон і нібито прислужував як наглядач у фашистському концтаборі. Його обвинувачують у причетності до вбивства 29 тисяч євреїв. Чому не шести мільйонів? Недогляд слідства?
Справа тягнеться не роками, а десятиліттями. Провадиться з гучним розголосом на весь світ, а з пам’яті людства стирається те, що в боротьбі проти коричневої чуми полягло якщо не десять, то не набагато менше мільйонів громадян України. Замір цього очевидний: кинути чорну тінь на країну, дискредитувати весь її народ. Закордонний обиватель не з’ясовує, хто якої політичної орієнтації, а тим паче національного розмежування. Сприймає державу загалом як уособлення вселенського зла.
І ось парадокс. Україна в діткливій ситуації заплющує очі, затуляє вуха і не розкриває рота. Наче те її зовсім не стосується. Є Міністерство закордонних справ. Редакції багатьох часописів мають відділи, покликані інформувати про події за кордоном. Але до процесу в Німеччині усім байдуже. Жодних повідомлень, аналізів, з’ясувань. Ніякої власної позиції.
А про що ж ідеться? Ізраїль, як завжди, утримує в недоторканності свій високий імідж на міжнародній арені. Німеччина переслідує власне: перекласти нацистські провини за злочини в таборах смерті на тих, проти кого воювала. А особливо ж із ними розділити жахітливий гріх Голокосту, відмитися хоч якоюсь мірою від вселенського осуду учиненого гітлерівцями винищення євреїв, що їх звозили на муки пекельні з усієї Європи. Подібним чином виправдовувався й спійманий ізраїльською розвідкою та скараний на смерть нацистський злочинець Ейхман. Мовляв, загнані в табори самі себе винищували. Озброєні німецькі команди забезпечували зовнішню охорону. А поселені в бараках самі порядкували під орудою капо, які — з їхньої ж маси. Такий ось вишкір “демократії” під прицілом не лише автоматів із вишок з вартовими, а й самої смерті.
За нинішньої глобалізації жодна держава не шкодує зусиль і коштів на пропагандистські цілі заради власних інтересів. Та складається враження, що є виняток. Є держава, яка досі не прозріла, беззахисна на міжнародній арені. Зовсім не на те витрачає капітал державної скарбниці, як і золотий запас. А на дискредитацію себе самої. На самоприниження й самознищення. На розхитування опор самоврядування. Що це за держава, здогадайтеся самі. Хіба що полегшу пошуки відповіді підказкою. Як почалося зі сфальсифікованих чекістами судових процесів після 1918 р., так і триває. Щодень незліченно проголошується з теле- й кіноекранів, на радіохвилях, тиражується друкованим словом одне й те саме: нацисти, фашисти, націонал-фашисти, націоналісти…
Чоловік повертався на автомашині з Чехії через Польщу до місця проживання на Київщині. Поспішав із дружиною, яка ось-ось мала народити. Не зупинився вчасно на вимогу польського поліцейського, і той, вихопивши пістолет, застрелив беззахисного. Не спитав якої той національності: українець, росіянин, білорус, єврей чи хто там ще. Йому достатньо було глянути на українські номери, щоб повестися зухвало, нахабно, неконтрольовано. А щодо можливого розслідування та суду, то як у воду дивився. Не опинився в тюрмі. Відбувся не те що мізерним, а сміховинним штрафом. А чого б ні? Якщо в самій Україні на громадян обвалюються каламутні потоки найбрудніших огульних обвинувачень, принижень, то хто ж за кордоном до таких ставитиметься як до рівних.
По всьому спливає запитання: а що б спостигло того поліцейського, якби він прикінчив громадянина Ізраїлю або США? Наші ж можновладці й законодавці багатіють думкою, що, на відміну від решти громадян України, їх не сприймають за кордоном як другосортних.
Та який там закордон! Серед білого дня в Одесі агресивно налаштована команда, оплачувана шовіністами, вбила українського студента лише за те, що був національно свідомим. І що ж місцеві правоохоронні органи? А всього-навсього демонструють свою “демократичність”. Віддають честь вседозволеності, по-їхньому — “беспределу”. За командою струнко дослуховуються до паплюжень убитого як фашиста, націонал-фашиста, націоналіста. Знову те саме. Нікуди подітися від прореченого Т. Шевченком: “Чи буде суд! Чи буде кара! // Царям, царятам на землі? // Чи буде правда меж людьми?”
Якби ж Всевишній, до якого звертаємося з молитвами, просвітив “рабів Божих”. Щоб знайшовся з-поміж української й російської так званих інтелектуальних еліт хоч би один прозірливіший, якому відкрилося б, що україножери — викінчені слов’янофоби. Підточують, знесилюють обидва народи. Зіштовхують лобами, підступно розпалюють суперечності (язик не повертається сказати ворожнечу) чи не на користь третьої сили. Для якої пригноблені з повелителем над головою вигідніші, ніж рівноправні доброзичливці, здатні пліч-о-пліч стояти супроти будь-якої зловорожості.
Коли починав працювати журналістом, запам’яталося назавжди мовлене О. Гончарем: найважче говорити правду. Наважуюся. Пробую. Усе життя плекав у мріях святий образ незалежної Української Держави — самодостатньої, самоврядної, самостійної у внутрішніх і міжнародних порядкуваннях. Та як не полишала ніколи, так і не полишає тривога за майбутнє. Стискається серце від болю, що саме існування народу під загрозою. А що кожному під силу зробити, то це за жодних обставин не зраджувати себе самого і матір рідну, ні за які іудині срібняки не спокушатися на продажність, перед жодною небезпекою не відступатися від високих ідеалів.
