Непретензійні ціхи після чергового виборчого карколомства
Володимир КАЧКАН,
академік, заслужений діяч науки і техніки, лауреат міжнародних і всеукраїнських премій,
депутат обласної ради,
м. Івано-Франківськ
Коли читаєш не струхлявілі на думку Франкові соціально заряджені, філософськи виповнені студії, як “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до галицької української молодежі”, передслово до “Галицьких образків”, відчуваєш гаряче вболівання за перспективу української громади, наче бачиш його у конвульсіях боління, бо так багато довкола дріб’язкового егоїзму і “патентованого патріотизму”, безхарактерності й безпринципності, дводушності й пихатості, надмірного сентименту й фахової незграбності, загіпнотизованого інвективізму і роздвоєності та безвір’я. Усі оці предковічні “хвороби” обсіли, мов докучливі оси, становий хребет українства, не дають випрямляти власну історичну ходу, йти вперед, навіть на самопожертву в ім’я непідробної любові до себе і нації.
Ще 1897 р. редактор чернівецької газети “Буковина” Осип Маковей, аналізуючи стан тодішнього українства, його нездатність слухати і почути правду, застереження мудрих людей, зокрема, мислителів, вчених, хоч би якими прикрими видавалися вони на той історичний момент, — бив тривогу. Його застереження актуальні й нині.
До речі, безпомилково і точно діагностували українську віковічну запущену “хворобу” Микола Ковалевський і В’ячеслав Липинський, Іван та Юрій Липи, Євген Маланюк та Іван Дзюба, Євген Сверстюк і нинішній філософ, політолог і культуролог Олег Гринів. Це вони били і б’ють на сполох супроти задавнених “болячок” — як інтриганство, надмірний егоцентризм, бунтівливість проти хоч якої, але власної влади, безідейність, рефлексійний патріотизм чи “фіолетове рабство”.
Головними “дохторами” оцієї тривкої пошесті мали б стати провідні культурні верстви, визначні фахівці письменницької, музичної, театральної, малярської, архітектурної, педагогічної, просвітянської, церковної сфер життєтворчості.
Але, як у пісні “Де ти, де ти, зелен-розмаю…”, годі налаштувати діяльних виявників різнотворчості на безоплатну громадську працю, змусити братися за “замащену” політику та виполювати глибоко пророслу апатію багатьох.
Думки “витязя молодої української поезії” (Олесь Гончар) Василя Симоненка — ідеолога українського патріотизму (два диски з його голосом та поезіями нещодавно пішли до народу) на часі. Але хто ж із нинішнього політикуму про це знає, а хто бодай щось із цього прочитав?
Високоінтелектуальні речі так і залишаються поза шлейфом бездумних загальників, які “приканцелярні хтосі” вкладають у вуста інтелектуальній мізерії, що знахабніло виповзає за трибуни на ювілейних урочистостях великих українців і вдає, що вона — не просто горсть народу, а її волоття. Насправді ж у натужних муках першопрочитання підіпханих холуйчиками їй текстів не може дати собі ради. А сотні, що сидять у превелебних залах, слухають оте бекання нинішньо-вчорашніх “ораторів” і теж вдають, що збагачуються.
І хоч як дивно, підживлюють оці хвороби-біди не стільки “воріженьки дальні”, як доморощені перевертні-мамлюки, хрунівчуки, продукатори й утверджувачі міфологем на кшталт: “Аби не гірше”, “Якось-то воно буде”.
Скільки вже зборів, мітингів, урочистостей набачились ми бодай за останні десятиліття; скільки витрублено на вітер високопафосних промов, заяв, звернень та закликів! І навіть момент всенародного здвигу взимку 2004 року, як це узагальнила О. Пахльовська, так і не став “процесом глибинних перетворень”.
То питаємо самі себе: хто ж тоді ми, чиїх батьків?
Зате у нас плодяться, як у старезних покинутих отоманах, блощиці, лідерчуки, оці клоуни від політики, що не здатні ані за яких обставин зорганізувати спільноту на достойну справу; у них слово — на правому плечі, а чин — на лівому.
Столітні проби так і не перетворили оцих “жолудкових ідейників” (О. Маковей) на самоаналітиків, а відтак — у напрямних і чолових на дорогах всеукраїнського поступу.
Чи ж не парадоксально: воювали українці на бранному полі, де відкрито стримів червоноязикий ворог-зайда, — там діяв меч; а нині, здавалось би, в обіймах соціального миру, братолюбства та добродійства, а виатомлюється бездуховним смогом національно-посутнє, ядерно-змістове, натомість полишається оголено-пирієвий “нібизасів”, що зоставляє після себе ідейно й морально нездорове суспільство.
Тож іще скільки нам треба років, десяти- чи століть на повне націєвидужання, і яких ліків і де надбати проти оцієї віковічної “запитяної” слабості?
Соратник та однодумець Каменяра Михайло Павлик, Прометей прикарпатського поетичного слова Тарас Мельничук, витязь історичної романістики Роман Федорів, шляхетний гуманіст Володимир Полєк, дивовижна жінка етнолог-самоук Параска Плитка… Де, хто і коли торгне запорошені забуттям дзвони пам’яті, розголосу та непідробної популяризації цих та й численних інших Імен?
Хто і коли витеребить із заполітизовано-запроданських голів угодовську словесну січку, яка денно й вечірньо набивається, як правило, брехливими глашатаями-політиканами у голови бідолах — читачів і телеглядачів, добре “визицирує” їх під принцип: повчати освічену людність, обирати стезю її життєдіяльності, вибачте, тобі зась.
Спогадаймо, що несли у маси вчора-позавчора (знаємо, приміром, ким і з кого було скомплектовано групку “дзвонарів” і з якого коша) деякі пропагатори, що починали передвиборний хід селами з брудоливства на можливого і підставового на перемогу в перегонах кандидата на президентське крісло, і, навпаки, нічим не аргументоване вихвалювання — фетишування деяких нинішніх верховодів-драбиновилазників з-під вічнонаївної української довіри.
І це наївне щоденне міфотворення про рятівника нації творилося цинічними якайлами, які пеклися, переконаний, не про високі матерії державності, національної ідеї, патріотизму, а передусім творили піар щодо власних імен, посад, статисфакцій на майбутнє.
На жаль, не вистачило знання конкретної ситуації та стану справ у районах, селищах, селах, аби влити туди живий струмінь знань сучасного суспільно-політичного та культурно-мистецького процесу. Йшла безпардонна самореклама й самовихваляння.
Не одна державна сотенька тисяч гривень канула у безісторичне болотоквакання небезпечних гейбиідеологів від патріотизму. Що, підставово запитає читач, полишили ці “гінці від народу”, а насправді ж від прихватизованих партій та мовби громадських об’єднань, у серцях і душах тисяч уже вкотре одурених, знапастованих кривослів’ям тими, що висунулися наперед моменту.
Зводиться риторичне: скільки ще і доки триватиме насильницьке валашіння значної частини нації, не кажучи вже огульно про населення? Доки віритимемо чи імітуватимемо, що віримо оцим неначе українським патріотичним розгалуженням, у яких ані істинного чолового державницького штибу, ані націєтворчої дієвої програми — самі гасла? Натомість — взаємозвинувачення, взаємопоборювання та взаємонищительство — ось альфа й омега численних партійок й угруповань, які, вочевидь, ніколи не переступлять поріжки амбіційності та вождівської претензійності на першенство. Отак і далі існуватимуть, шукаючи поживи на живому і здоровому тілі українства.
Дивишся і дивуєшся: скільки всякої дрібноти, непотребу й просто суспільного сміття прифарбувалося, прифастриґувалося до когось або чогось! Безвусі хлопаки з купленими юрдипломчиками, новітні ренегати з майданів і площ повчають тверде й освічене осердя нації, як будувати і любити Україну.
Задумаймось: хто дав право брати брудними й немічними руками меч духовний, а хто, образно мовлячи, дасть по руках тим “державникам”, у яких, крім гасел на кінці язика, немає анічогісінького ні в тямі, а тим більш — у душі.
Згадаймо, що творилось на виборчих гонах: у численних словоблудних змагах-пересилюваннях, на жаль, не важилися програми та їхні цілі, не ядрувалися проблеми і методи та способи їх розв’язання, а превалювали брехні, зливобруди, цементування бодай якогось поступу, а ще більше — виполювання й викорчовування націоорієнтирів українства.
Суєтня, нерозбірливість, потикання в діаметральні кути так званого політикуму в тривалій нашій історичній тяглості, відкрите й завуальоване запроданство — усе це той поживний фермент, на якому розпросторюється загальна невдоволеність, розчарування, збайдужіння, за якими наростає колотнеча між своїми.
Направду, якась аналогійність до тих далеких сторінок, що фіксували стан: верхи не можуть ефективно кермувати, а перевтомлені низи не хочуть так далі існувати. І саме це історично задавлене перепуття й виносить, як повеневий гін різне хабуззя, на поверхню, на високі щаблі державницької драбини отих кучністів, єгремових, мертветчуків, воловатих, вулкових, шуфличів, херманів, гробманів, інченків, сінченків, ажарових, гностенків, сваричів, ворозенків, шепрівських, затупінських, цецетових та іже з ними, що успішно воссідають у міністерсько-парламентських кріслах, понабували статусу мільйонерів або й мульти, а для народу — словеса й словеса.
Ні, таки вкотре звихнулися українці, таки поглухли, ніби не чули й не чують Франкового “Мойсея”:
Народе мій,
замучений, розбитий,
Мов паралітик
той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!..
(1905).
…До владних структур направду прошмигнули злодійчуки-коритники, з освітньо-розумовим рівнем на кшталт: “…мнєсо — оддільно, а мухи — оддільно”. Це різної масті погубії й хрілики, кортенки і залоги та й інше суспільне дрантя. Вся оця низькоформатна рать заполонила державницько-управлінські структури як по горизонталі, так і за вертикаллю.
Відсутність компромісу, дипломатизму, поступливості, врешті, терпимості — навіч. Фольклорний принцип кількох цапків на одній кладці спрацьовує завше, як тільки на щаблях суспільної драбини з’являються не особистості, а людці.
І хоч як сумно, мусимо не просто констатувати, а й визнавати: географічно існує Україна, та змістово-посутньо їх було, є і ще довго буде дві. Одна — з органічним сприйняттям тієї історії, традицій, культури, мовленнєвої практики та світоглядних орієнтирів — промосковська; і друга з діаметрально протилежними знаковими якостями, творець і орієнтатор на європейські цінності.
Такі реалії, така правда. Хоч як гірко, але мусимо це осмислювати, якщо думаємо про безпечне завтра наших наступників.
…Справжній ворог товче нас зусібіч, роздирає наше осердя, твердячи, між іншим, що Харків — то “крупнейший центр русскоязычной культуры”; ми, славні галичани, — це “галицаи”, а наша генна кров — мова — то “сконструированная “мова”, “служебная конструкция, в начале ХХ века специально разработанная на базе галицийского диалекта” (Литературная газета. — М., 2010. — № 1).
* * *
Ідуть та йдуть навстріч.
— Йой, а що то тепер буде?
— Ще будуть вибори до місцевих органів влади та до Верховної Ради. Лагодьте, як передвеликодні яйця, власні душі у кошики — і на гиндель, на продаж.
Духовні злидні, збагачуйтесь!..
