Невиправні оптимісти люблять повторювати: “І нашу вулицю не омине свято!” А ось українську вулицю воно таки частенько минає, і все більше на нашу долю випадає чорних днів. Та, либонь, треба дослухатися до висновку улюбленої газети: “Життя продовжується!” (Любов Голота). І не “Усьо будєт Донбас”.
Олександра КОНДРАТОВИЧ,
почесний краєзнавець України,
м. Луцьк
А коли так, то треба братися до праці. Я і мої краяни з відразою слухали пафосний виступ на засіданні Верховної Ради товаришки Дем’янчук, у якому вона з притаманною комуністам пристрастю критикувала і помаранчеву владу, і вояків ОУН-УПА. Що ж, такі інвективи комуністів давно нікого не дивують. А я при цьому згадую своє дитинство.
Зима 1944 року. Мені добігає восьмий рочок. Вечеряємо. Якийсь рух коло хати. Заходять озброєні люди. Вітаються.
— Дядьку, пустіте переночувати, — звертається до батька один із прибульців. — Ми тільки до ранку. А там рушимо своєю дорогою.
— Та ночуйте, хлопці, — відказує батько. — Нам не шкода хати. Тільки де вас покласти?
— А ми на підлозі ляжемо. Принесіть сніп-два соломи — та й по всьому.
Ми знали, що то завітали до нас “українці”. Так у війну на Поліссі називали повстанців, а червоних пойменовували запозиченим у поляків словом “партизанка”. Досить було їм з’явитися в селі, як із краю в край неслось оте страшне слово “партизанка”, і наляканий їхніми грабунками люд намагався хоч якось приховати те останнє, що ще залишилося в хаті чи в коморі. Повстанці ж грабунками не займалися.
— Тож ви голодні, хлопчики, — забідкалася ненька.
— Якби ви зварили нам картоплі, то ми були б вам, тітонько, вельми вдячні.
Брат Михайло дістав кіш бараболі й разом з мамою та ще кількома вояками швидко її начистили й закинули в два великі баняки. У плиті гуготіло полум’я, кипіло вариво. Матуся застелила стіл свіжою скатертиною, а тато на прохання нічних гостей висипав зварену картоплю просто на стіл. Юнаки, перехрестившись, заходилися вечеряти.
— Тітонько, а чи не пригостили б ви нас ще й огірками? — попрохав котрийсь із вояків.
— Нема, синочки. Самі вечеряли, запиваючи розсолом.
— То, може, й нам не пошкодуєте?
Тато вніс відро розсолу. Хлопці дістали похідні кварти і, прицмокуючи від задоволення, швидко взялися їсти.
Полягали спати на соломі, яку застелили ряднами.
Над ранок мене розбудила одягнена матуся: “Вставай, донечко. Наша хата горить”. Миттю вдягла мене, на голову пов’язала єдину перкальову хустину. Ми вийшли надвір. Полум’я від стріхи, здавалося, палало аж на небі. На подвір’я увірвалося кілька озброєних людей з червоними пасами на шапках.
— Де ховаєте бульбашів?
— Де ж їх можна сховати? — відказав батько. — Як прийшли, так і пішли.
Пригинаючись, кидалися то до клуні, то до хлівів, але не відчувши небезпеки, почали виривати снопики з палаючої стріхи на хаті й підпалювати хліви, клуню, сінник — усе, що могло горіти. Мама, ридаючи, благала хоч хоромів не палити, якщо вже сім’я серед зими залишилася без хати. Марно. Нараз запалала вся вулиця Діброва.
Нажаханий цим страхітливим видовищем, сусідський хлопчик — одинадцятирічний Юрко Мацик раптом кинувся від своєї палаючої хати на наше обійстя й помчав на город.
— Стой! — гукнув палій.
Біжить.
— Стой!
Не зупиняється. Біжить.
Автоматна черга — і Юрко вже за клунею розпластався на снігу коло молодої грушечки-щепки, яка влітку вперше вродила кілька плодів. Але наступної весни не розвилась. “Певно, за Юрком пішла”, — не раз повторювала потім мама.
— Та він же дитина! — вигукнула, ридаючи, ненька.
— А мнє какая разніца?! Сказано стоять, — значіт, стой, сволочь! Мнє чєловєка убіть — всьо равно что муху. Так в ту єщо попасть надо… Ги-ги.
Ця моторошна сцена ще довго мені снилась, і не покидав дитячої пам’яті образ непорушного задерев’янілого на снігу Юрка. Тітка Варка, мати дванадцятьох дітей, відриваючись від палаючої хати, прибігала на наш город, ридаючи, падала на синове тільце і знову бігла назад до своїх діток і згарища.
Не пам’ятаю, як поховали Юрка. Можливо, труну з його тільцем поставили в церкві. Та й столяри були зайняті згрібанням головешок та пошуком пристановища для себе й худоби, яку червоні милостиво дозволили вигнати з палаючих хлівів. Пустивши з димом найбільшу вулицю села Кримне Камінь-Каширського району, що на Волині, народні месники (мабуть, називали їх так, бо люто мстили людям) припинили екзекуцію. Уціліли Подмовський куток та куток Шахни. Їх лише, за звичкою, добряче пограбували.
Вислідивши вояків УПА, червоні почали обстрілювати село з мінометів, запальними кулями. Аби не піддавати мешканців Кримного небезпеці, повстанці відступили. Вочевидь, це розлютило нападників, і вони з ненавистю почали палити село. Як розповідали очевидці, робили це вміло й цілеспрямовано: якщо на одному подвір’ї спочатку підпалили хату, а далі палаючі снопки несли до хоромів, то на наступному починали з останніх, аби було ближче і давало змогу швидше довершити чорну справу.
Того трагічного світанку бандити перерізали автоматною чергою Андріяна Букала, який, зачувши на подвір’ї підозрілий шум, вийшов із хати й запитав: “Хто там?” Рани йому ніяк не гоїлися, гноїлися, і його старенька мати тітка Явдошка не перенесла цих випробувань — померла.
Молоді хлопці з нашої вулиці, боячись за своє життя, вирішили втікати від нападників. Осколок міни розпоров живіт Василя Чижука. Друзі занесли його до хати священика. Дружина господаря, як могла, зробила перев’язку. Але рана виявилася занадто тяжкою, і юнак помер у муках. Згадую про цей випадок ще й тому, що Василь був першим у нашому селі, хто вступив у комсомол. Минуть роки, і в районній газеті з’явиться стаття, в якій ітиметься про те, як бандерівці на попівському подвір’ї під ялинами немилосердно катували першого кримненського комсомольця, що навіть дерева не витримували і просили покари для зловмисників. Я розповіла авторці правдиву історію загибелі свого односельця. Реакції — жодної. А через деякий час кадебісти провели в селі велелюдне зібрання “Бандерівці — люті вороги українського народу”. Ось так просто: біле стає чорним, а чорне — білим.
Батько, мама і я знайшли притулок у покинутій єврейській хатині. Брат Михайло подався на хутір до батькового небожа Ксеня.
Наступного дня матуся готувала їжу. Тато, продерши нору в скопці (так і досі називають у нас ямки із закопаною картоплею), приніс мішечок бульб та зажурено схилив голову на покладені на столі руки. Мама в кожусі та в чоботях намагалася розпалити в печі. Я сиділа край невеликого віконця. Раптом кремезна постать затулила його — і майже відразу відчинилися двері. У хатину, пригнувши голову, зайшов молодий здоровань. Уже знайомий червоний пас на шапці змусив здригнутися. Окинувши поглядом порожню хатину, наказав мамі зняти чоботи й кожух і відразу попрямував до мене.
— Скидай хустку! — наказав крижаним голосом і почав стягувати з моєї голівки. Здається, досі відчуваю його кігтисті руки. Мимоволі хапаюся за кінці хустини — моє єдине багатство фабричної роботи. Її матуся дозволяла вдягати лише на свята. Мотнувши туди-сюди дитячою голівкою, зірвав здобич і запхав її собі за пазуху.
— Людино добра, — слізно просить ненька, — позавчора ми дотла згоріли й залишилися тільки в тому, що на нас.
— Мовчи, … ! — брудно вилаявся грабіжник.
Матуся віддала йому кожух і чоботи, залишившись босоніж на обледенілій долівці. З тата зняв вовняний саморобний светр і згрібши все в оберемок, подався з хати. Кажуть, то були “герої” з батьківщини нинішнього нардепа Адама Мартинюка. По війні таких прилаштовували на “теплі” місця, а виговорившись і обтесавшись, вони пішли “в люди”, малюючи перед довірливими жовтенятами й піонерами картини своїх “звитяжних подвигів”.
Добрі люди з уцілілих кутків поділилися з нами одежею. Замість хустки мені дісталася нижня частина плоскінної пілки від жіночої сорочки. Була вона товстою й незручною і ніяк не трималася на голові. Від переляку на пожежі та грабунку на моє личко напав “вогник”, шкірна хвороба, яка перетворила нижню частину обличчя на суцільний струп. На щастя, сільські лікувальниці швидко знайшли порятунок від біди, кілька разів присипавши попелом.
За кілька днів у село прийшли ковпаківці й забрали нашого вцілілого коня. Пам’ятаю, як плакала бідна тварина, поклавши голову на плече своєму годувальникові — батькові.
Однак то було не останнє пограбування. Залишившись без хати, господарських приміщень, босі й голі, ми ще володіли неабияким скарбом — швейною машинкою “Зінґер”, яку постійно переносили з одного схрону в землі до іншого, і так її вдалося зберегти. Довгий час мамі також таланило переховувати і свою найдорожчу коштовність — розкішну як на той час весільну сукню, вельон та туфлі. Уродженка невеликого містечка Мельник по той бік Бугу, дитячі та юні роки вона провела у Бресті. Замолоду багато читала. Вимушений переїзд на Полісся, зовсім інший триб життя, народження десятьох дітей, п’ятеро з яких померли маленькими, — усе це важким тягарем лягло на її серце. І ці речі, свідки її щасливого дівоцтва, хоч подумки під час провітрювання повертали її в юність. Але під час чергового нальоту червоні грабіжники їх забрали. Навіщо? Може, вони допомагали воювати з німцями?..
На жаль, наші випробування не закінчилися. Навесні мешканців Кримного, як і Соснівки, де ми знайшли тимчасовий притулок у сестри, через можливе проходження тут лінії фронту переселили в інші місця. Час був неспокійний. Навколишні ліси постійно прочісували загони червоноармійців та партизани.
Стояла тепла весняна погода. Переселенці бідкалися, що їхні городи й поля залишилися незасіяними й незасадженими. Батько не витримав бездіяльності й вирішив податися до рідного села, аби скопати грядку й посіяти тютюн. Ні мамині вмовляння, ні застереження сусідів його не спинили — виправдовувався: якихось п’ятнадцять кілометрів лісовими дорогами він швидко подолає і ще до ночі повернеться. Та й кому він потрібен — старий беззубий дід у латаному кожусі! Не повернувся ні того, ні наступного дня. Десь за тиждень знайомі з хутора Хмелівки переказали, що вбитого тата знайшли в лісі з відрубаною головою і поховали на місці загибелі.
Через два роки останки було перепоховано за християнським обрядом на сільському цвинтарі. Але обставини батькової загибелі ще довгі роки залишалися для нас таємницею. Аж на початку вісімдесятих наш далекий родич перед смертю, подолавши страх, мовби за спиною в нього стояв енкаведист, розповів про свою останню зустріч із нашим татом.
Він саме пас корів неподалік хутора, аж побачив, як наближається парокінна підвода. На передку сидів візник і знайомий хлопець Анатолій Куницький, що мешкав з батьками на хуторі Зябрище, позаду між двома солдатами сидів наш батько.
— Здорові, дядьку! — привітався пастушок, підбігши ближче до дороги.
— Здоров, малий, — прозвучала спокійна відповідь.
Підвода зникла за поворотом. А коли надійшла пора гнати корів додому, почувся постріл із пістолета. Хлопець подумав, що це недалечко, і навіть припустив, звідки він пролунав. Швидко загнав худобу до хліва й побіг на вирахуване в уяві місце шукати “пульку”, бо в нього такої ще не було. На невеликій придорожній галявині він спочатку помітив свого родича. Він чомусь стояв коло пенька на колінах, натягнувши кожух на голову. Відчувши тривогу, кинувся до нього:
— Дядьку! Дядьку!
Але той не озивався. Хлопець шарпнув за кожух — і отерп: голови не було… Суцільна кривавиця. Ледве знайшов у собі сили, аби озирнутись. Неподалік на вогнищі, що дотлівало, лежала обсмалена голова вбитого.
Ось так, майже через сорок років ми дізналися про татову смерть. Можливо, зустріч із червоними й не закінчилась би фатально, якби ті не були поінформовані про те, що він батько бандерівця Сергія Кондратовича. Немає сумніву, що таку інформацію вони отримали від Анатолія. Цю, вочевидь, не останню послугу новим-старим господарям влада щедро винагородила: його призначили на службу в радянські органи, згодом він очолив районний відділ народної освіти, одружився з учителькою, яку прислали зі східних областей. Вона народила йому двох синів. Але пролита з його вини кров, мабуть, не лише нашого батька, дала про себе знати: 1951 року під час поїздки по району його вбили. Розплата була заслуженою. А якби залишився живим, напевно б, уперто заявляв: “Я не подам руки бандерівцеві!” Брат Сергій на той час уже відійшов у кращі світи. Ми ж про загибель нашого земляка та його зраду й не здогадувалися. Та й повірити не могли, адже Толік не раз бував у нашій хаті, приятелював із братами. А якби й знали?.. Ми звикли прощати всім і все.
Наприкінці 1980-х навідала тяжкохворого колишнього сусіда Панаса, старшого брата загиблого від руки червоних Юрка. Згадали минуле й ту страшну розправу.
— Панасе, за що ж вони вбили тоді малого Юрка? — питаюся вкотре, бо та смерть дитяча й досі болить мені. А матуся тяжко переживала ту Юркову загибель: “Як він міг стріляти в дитину? Убивши нещасного хлопчика, навіть не пішов подивитися на свою жертву. Видно, то було для нього звичайною забавкою”.
— Понімаєш, якби брат не біг, то він би не стріляв, — намагається виправдати братового вбивцю вісімдесятилітній Панас.
— А може, Юрко й не біг би, якби його не налякала стрілянина?
— Може… Але якби не біг…
Оце, либонь, найогидніший вияв рабської психології. Коли ж ми чистою джерелицею промиємо очі й подивимось на світ ясним небоязким поглядом? Маленький принц Сент-Екзюпері вважав почесним обов’язком дбати про чистоту своєї маленької планети. Ми далеко не маленькі, й земля наша також не така, тож маємо свідомо й наполегливо чистити її від бруду, берегти пам’ять про своїх героїв. Маємо вивчати правдиву історію і належно пошановувати кожного, хто виборював нашу незалежність і давати відсіч очорнителям вітчизняної минувшини та супротивникам нашої незалежності.
