ОКСАНА МЕШКО. ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ ГРУПИ

Олесь СЕРГІЄНКО,
культуролог-політолог, почесний професор МКА, шістдесятник і політв’язень СРСР

Закінчення. Поч. див. у ч. 9 за 2010 рік

“В. Скрипка: “Оксано Яківно, а коли ж вони (КДБ) за Вас узялися?
— Я їм ніколи не подобалась. Ще з тих пір, коли влаштовувала ті вечори (української культури. — О. С.). Але ще більше я їм не сподобалася, коли докладала зусиль до перегляду “справи” сина. (Бездоказовість “справи” і твердість сина були надійною основою правозахисних зусиль О. Мешко — О. С.). Річ у в тім, що я звернулась до кількох адвокатів — ленінградського, московського та двох київських. Хотіла, щоб вони ознайомилися зі справою сина. А їм справи не давали. Адвокати турбували їх, вимагали “справу” до перегляду. Я їм страшенно надокучила. Пустили чутку, що мене мали заарештувати тоді, коли й усіх. А не заарештували, бо “незручно”, що мати й син. Думаю, це неправда. Вони ближче зі мною познайомились вже після того.
В. Скрипка: А не допекло їм започаткування УГГ і Ваша участь у ній?
Допекли. Та ще до заснування Української Гельсінкської групи, після моїх клопотань за сина та відвідин у цій справі депутатів Стельмаха, Патона, Кабалевського, а також Івана Дзюби, вони стали навідуватися до мене частіше — то з трусом, то скласти якийсь протокол дізнання. Я побачила, що я власне під домашнім арештом! Не можу нікуди вийти! Мене хапають, саджають у машину, везуть на особистий трус, трус мого помешкання. А тут ще й хвороба: запалення легенів. Вони щоденно приїжджають. Я їм не відчиняю дверей — вони приїздять з лікарем. Відчиняю лікарю — а вони входять самі. І все це без жодної санкції. Я звернулась до прокуратури, що розцінюю це як домашній арешт. Прийшов до мене прокурор Тулін. В його присутності зняли з мене зізнання, якого їм самим не хотіла давати. Прокурор сказав мені: “Ви вільні”. А їм сказав при мені: “Припиніть це все”. Але я вже була така розлючена, так настроєна на бойовий лад: змагатися, змагатися, не зважаючи ні на що, ні перед чим не зупиняючись”. (Оксана Мешко. “Не відступлюся”, розділ “Свідчу”. С. 286—287).
Ось свідчення дослідника правозахисного руху, члена УГГ, заарештованого за контакт із О. Мешко Василя Овсієнка: “Після арештів членів-засновників УГГ Мешко стала фактично її керівником, а згодом заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під адміністративним наглядом. Іноді вона вибиралася з дому через вікно, коли треба було нести матеріали. Бувало автобус, у якому їхала Мешко зупиняли, її знімали з рейсу і відсилали у зворотному напрямку. Вона майже сама вела затяжну війну з цілим сонмищем кадебістів, стукачів, оперативників, потім психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів. Один кадебіст сказав: “Коли б п’ять таких бабусь на Україну, — все КДБ дістало б інфаркт!” (“Свідчу”. С. 3). У дисидентських колах її з повагою називали “баба Оксана” або “козацька матір” (“Міжнародний біографічний словник дисидентів”. Т. І, “Мешко Оксана Яківна”, Василь Овсієнко).
Хронологія несанкціонованих затримань, викрадень, обшуків, арештів близького оточення, письмових попереджень, замахів на життя (до арешту відомо два, після повернення із заслання — третій у формі зняття 81-річної хворої Оксани Мешко з рейсу літака, що мало призвести до її смерті “в дорозі”) — ця хронологія вражає. З усіх пасток вона вислизала, шиючи гебістів у дурні. Буквально щоденні стреси і випробування непосильні навіть для молодих і здорових людей. Ось лише один епізод.
Почувши стукіт у двері, вбрана для сну в теплі кальсони, сама вдома, Оксана Мешко спитала, хто стукає. У відповідь — “КГБ. Откройте”. Попросила зачекати, доки вбереться в денний одяг. Банда чекати не стала: розтрощила вікна, вдерлась у хату і стала тицяти під ніс прокурорську санкцію на обшук. Мати зневажливим жестом мовчки відхилила папірець, пройшла на кухню, накапала собі валеріанки, випила і стала підігрівати для сніданку грудочку каші. Далі сіла снідати. Ошелешені й обурені гебісти розгублено мовчали. Тоді старший, гупнувши перед носом Мешко кулачиськом по столу, аж підскочила тарілочка, істерично зарепетував: “Ты долго еще будеш трапезничать!?” На це Оксана Мешко, підвівши на нього очі, спокійно поцікавилась: “Як Ваше прізвище?” У відповідь мовчанка. Тоді додала: “Я зроблю так, що більше ти в цих органах працювати не будеш”.
У лекціях жителям Аяна, куди Оксану Мешко мали намір заслати на моє місце, ще до арешту її характеризували так: “Мать нашего политссыльного — злейший враг народа, на вид старушка, но с организмом 40-летней женщины”. Це цькування було визнанням безсилля перед 76-річною характерницею. Мій аянський начальник, пенсіонер, на прощання сказав: “Я всегда Вас уважал. Но Вашу мать я уважаю еще больше”. А провідний науковий спеціаліст психіатричної лабораторії, яка обстежувала силоміць вміщену 1980 року до Павлівської лікарні Оксану Мешко, після перевірки всіх психічних реакцій підсумувала: “Нам би всім так!”
У світлі сказаного важко збагнути, як Оксані Мешко вдавалося під таким тиском через нескінченний ряд перешкод забезпечувати регулярний вихід і трансляцію через закордонні радіостанції меморандумів, інформбюлетнів, заяв і ламентацій, зібраних видавництвом “Смолоскип” в об’ємні томи матеріалів УГГ, спрямованих на захист людей, які терпіли наругу і сваволю тоталітарної влади. Влади, що не звикла рахуватись ні з ким і ні з чим — ні з правами людини, ні з власними законами, ні з міжнародними угодами. Тим більш, миритися з непослухом та зухвалим викриттям її злочинів. За це й нині журналістів убивають. А що вже казати про ті часи! Звідси й замахи на її життя, що не вдалися тільки через блискавичну реакцію, рішучість і винахідливість наміченої жертви, яка не відступала, йдучи по лезу. Не спинили її й ті замахи. На відміну від інших Гельсінкських груп, керована твердою рукою Мешко, УГГ єдина не капітулювала перед гебістським терором. Але якою ціною! 24 члени із 41 заарештовані (інші вже були за ґратами), п’ятеро загинули від рук КДБ. УГГ від репресій зазнала втричі більших втрат, аніж вся решта груп в СРСР, разом узятих. Зате їй єдиній вдалося обернути гебістську операцію “Блок” проти її організаторів і поставити питання національного визволення України з колоніальної неволі, з-під геноцидної політики колонізаторів на порядок денний світової політики. Саме за це група й заплатила ціну свободи і життя своїх членів.
УГГ була першою українською громадською організацією, яка діючи на міжнародно-правових засадах ОБСЄ, стала фактично зародком майбутньої Української держави. Небагато людей тоді (навіть і нині) усвідомлювали всю вагу і значення УГГ, як усвідомлювала їх Оксана Мешко. Ця діяльність стала справою її життя. Обурливі новини про брутальні порушення людських прав співвітчизників, того чи іншого в’язня чи правозахисника пливли валом, і реагувати на все це потрібно було негайно. І найчастіше за браком помічників і часу (вимоги оперативності) все це доводилось робити самій. (“Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас забрав!” — писав Василь Стус). Як літня жінка, яку в страху перед можливими репресіями “патріоти” часто боялися пускати на поріг, змогла стати враз і юридично обізнаним правозахисником, і публіцистом, і організатором та конспіратором, щоб доводити розпочату справу захисту кожної конкретної людини до кінця — до переправлення підготовлених матеріалів за кордон, а в разі перехоплення “правоохоронцями” КДБ, повторювати все спочатку?! Де Оксана Мешко брала сили й енергію ще й для листування з безліччю людей, щоб тримати руку на пульсі цих процесів? Через таку здатність сестри називали її в юності “семидільницею”. “Сину, — часто казала мати, — немає слова “не можу”. Є слово “мушу”!
Так само розумів справу УГГ і Василь Стус. Він ще з заслання, з селища Матросове Магаданської області в листах домагався, щоб його вважали членом УГГ. Повернувся до Києва у серпні 1979 року. “У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… Але голови гнути я не збирався, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (В. Стус, “З таборового зошита”, 1983).
Тепер ті, хто сам тоді не наважився вписатися і підставити плече конаючій УГГ, падаючій під тягарем непосильної ноші 75-літній “козацькій матері”, сьогодні, з великої “мудрості”, після її смерті докоряють їй тим, що згодилась на членство Василя Стуса. Краще хай вони вмовкнуть. І хай їм буде соромно: бо не Оксана Мешко, яка робила неможливе, а вони своєю ледачою боягузливістю штовхнули Василя Стуса з його загостреним почуттям відповідальності на той фатальний для нього крок. Перекладаючи провину за загибель Василя Стуса на Оксану Мешко, яку, як і Василя Стуса і загалом справу УГГ, треба було оберігати, як зіницю ока, боягузливі “патріоти” заспокоюють своє нечисте сумління.
У вирішальній історичній ролі УГГ, яка закладала підвалини національного й державного відродження України, кореняться і сьогоднішні спроби знецінення цієї організації (мовляв, “рух підписантів”) і нападок на Оксану Мешко. Автори цих нападок і спроб знецінення УГГ, як і їхні мотиви — відомі. Це московські й українські “космополітичні” кола, які попри могутню міжнародну підтримку, самі на подібну звитягу і жертовність не спромоглися. Та якщо вони з уже згаданої причини міжнародної підтримки без такої жертовності могли обійтися, то справа українського визволення була б без неї мертва. Їхніх в’язнів “пачками” обмінювали на пійманих на гарячому радянських дипломатів-шпигунів, тоді як українців категорично не випускали за кордон, гуртами репресували й убивали. В Україні такими “розумниками” стали відомі Пасхавер та Глузман. Не приховуючи своєї неприхильності до українського патріотичного руху, зневажаючи все українське, а відтак — і Василя Стуса, й Оксану Мешко, в статті “Тоталітарне дисидентство” “добросердий” Глузман перекладає вину за загибель Василя Стуса з КДБ на Оксану Мешко. Прикриваючись посиланням на Валерія Шевчука, що розбалакує про цінність таланту і не навчився цінувати громадянської мужності ні Стусової, ні Оксани Мешко, без яких, як відомо, націю чекає загибель.
Вочевидь, це була реакція на посмертне нагородження Оксани Мешко 2006 року до 30-ліття Української Гельсінкської групи орденом “За Мужність” І ступеня.
Та торжество справедливості неминуче. Слава Україні! Слава Героям!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment