УРОКИ НА ЗАВТРА

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
генеральний директор Національного культурного центру України в Москві,
доктор історичних наук

Як пише видатний шевченкознавець Юрій Барабаш, “для Шевченка “Московщина” — не просто такий собі “чужий край”, сказати б, “не-батьківщина”, це край ворожий, символічна назва імперії, втілення зловісної тоталітарної, бездушної сили, яка гнобить і особистість, і цілі народи. У тому числі, до речі, й народ російський…” Але ж Московщина — не Москва! Коли ж у Шевченковій поезії саме Москва звинувачена у нарузі над українською нацією? Виявляється, лише після першого відвідання міста на початку 1844 року.
Тоді, 19 лютого, Шевченко написав у Москві один-єдиний вірш, але то був “Чигрине, Чигрине…”! Вперше потрапивши в багату, процвітаючу, розкішно відбудовану після наполеонівського нашестя Москву, Шевченко відчув особливо гострий біль за бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!
Від вірша, народженого у Москві, палахкоче в національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України:

Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
. . . . . . . . . . . . .
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.

Отже, урок перший, як крик душі, не міг бути почутий у Москві, але вкрай важливий для нас, українців: серце розірвати, але не проспати Україну. Нині цей урок не менш актуальний, ніж у гіркому минулому.
В атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є витоком і причиною бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:

Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.

Нагадаю, що рута — символ привабливості, тож московська отрута була підступно-запаморочливою, притуплююче-дурманною. Не піддатися їй міг тільки геній, і саме Шевченкові випало “запить з московської чаші московську отруту” за весь український народ.
У вірші “Чигрине, Чигрине…” Москву-місто не згадано, але вже в комедії “Сон” (1844) Шевченко покладає відповідальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає…
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу.

Фактично поет звинувачує Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.
У концептуальному “Великому льосі” (1845) гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який “їхав в Переяслав Москві присягати!..” Так само тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина “…Цареві московському Коня напоїла…” Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, “відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів…”: “Раби, подножки, грязь Москви…” Поет затаврував і тих українців, які “кров свою лили” за Москву й передали нащадкам “свої кайдани, свою славу”.
Так, саме Шевченко записав у генну пам’ять української нації поетичну (історичну!) інформацію про те, що Москва стала символом російського гноблення українців. І від цього нам нікуди не дітися. Бо, як справедливо вважає великий українець Іван Дзюба, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення комплексу проблем “Україна — Росія”. Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною й Росією такого рівня рівноправності й добросусідськості, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі й він обживеться у власних межах без України, а в другого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. “Для всього свій час і година своя кожній справі під небом…”
А в чому Шевченків урок? Відомо, у чому: “У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.
Та щоб справді жити нині за цією поетовою настановою, нам треба бути мудрими. Як Шевченко! Адже його ставлення до Москви не вичерпувалося жорсткими поетичними максимами. Був ще “престольний град Москва”, “білокаменне” місто “церков і дзвіниць”, місто красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, де мав чимало друзів і знайомих.
Усім цим поет завдячував передусім своєму другові Михайлу Щепкіну, в якого й жив два тижні у березні 1858 року. Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них вісім — це давні Шевченкові знайомі, зокрема Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін. Крім того, поет назвав у щоденнику майже 30 прізвищ людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Кронеберг, Крузе, Марія Максимович, Мін, Погодін, Станкевич, Хомяков, Чичерін, Шумський… А ще залишилися незгаданими Бартєнєв, Ґалаґан, Єлагіна…
Кобзарева оцінка цього феномену однозначна: “Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться”.
Сам Шевченко назвав своїх нових знайомих “московской учёно-литературной знаменитостью”. І записав у щоденнику: “И что это за очаровательная знаменитость!.. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми”.
На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: “Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!”
У Москві буяло життя! І Шевченкові було вкрай важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів і духовних запитів, творчий доробок і потужний потенціал українського генія вразили москвичів, дали змогу зустріти нових і справжніх друзів: “В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии”.
Звідси й випливає для нас урок про те, що маємо пам’ятати цей духовний вчинок “освічених москвичів”. Отже, й сьогодні необхідно залучати “московську вчено-літературну знаменитість” до творчої співпраці з Національним культурним центром України в Москві.
Безперечно, що не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і геніальний українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Проте Шевченко не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до національних і класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Та навчимося у поета поваги до іншої, навіть протилежної точки зору. Шевченко приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.
Про тектонічні зміни, що відбувалися у Шевченковій душі саме в Москві, свідчить такий факт. 18 березня 1858 року, перебуваючи в оселі Щепкіна, Тарас Григорович записав у щоденнику, що “скінчив переписування чи проціджування своєї поезії” за 1847 рік. Ішлося і про знаменитий цикл “В казематі”, в якому того дня Шевченко поміняв місцями вірші так, що весь цикл уперше і назавжди став закінчуватися вогненними рядками:

Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Лише після цього Шевченко поставив дату: “Москва. 1858. Марта 18”.
Ось найголовніший урок, як українцям шануватися у Москві. Національний культурний центр України в Москві — духовний наступник саме такої, гідної Шевченкової присутності в російській столиці.
Воля Божа була у тому, що прах Шевченка доправлявся в Україну через Москву. Його домовину було встановлено 27 квітня вікопомного 1861 року в церкві Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, де й відправили багатолюдну панахиду. Саме звідси 28 квітня поетову труну повезли на кінних дрогах в Україну. Тарас Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди…
Наступної весни виповниться 150 років відтоді. Ми пропонуємо здійснити у квітні 2011 року всенародний похід останнім шляхом Кобзаря з Москви в Україну, яким пройшла домовина з прахом Шевченка навесні 1861 року. Москва має зайняти ключове місце на російському відрізкові походу, а в ній головні події мають відбутися у Національному культурному центрі та недалеко від нього — на тому місці, де була розташована церква святого Тихона.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment