…І СЕСТРА ЇХНЯ ЛИБІДЬ

Фото Олеся Дмитренка

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

Зайве нагадувати, що назва цієї річки походить від імені сестри легендарних князів Кия, Щека, Хорива Либеді. Вважають, що брати сиділи на горах наддніпрянських, які одержали відповідні назви — Києвиця, Щекавиця та Хоревиця. А князівні Либеді належали угіддя понад річкою, яка оминає ті висоти із заходу й півдня.
Перша письмова згадка про річку Либідь відома з 968 року, коли Київ узяли в облогу печеніги. Про це автор “Повісті минулих літ” зазначає: “Не можна було вивести коня напувати: стояли печеніги на Либеді”.
Упродовж віків ця річка правила за природну перепону на шляху до міста, яке лежало далі, на гордовитих кручах над долиною. І так само, як у наш час, не кияни, а вихідці з провінції, тепер велично називаної “реґіонами”, прагнуть утвердитися в Києві, щоб панувати над усією Україною, колись змагалися за київський стіл князі чернігівські. Взимку 1126 року чернігівський князь Всеволод Ольгович з половцями перейшов замерзлий Дніпро і, почавши воювати за Київ, “чрез Либідь стреляхуся”. З луків, звичайно ж, бо вогнепальної зброї ще не було.
1679 року знов згадується ця річка, коли, як нотує Самовидець, “татаре, подпавши, учинили немалую шкоду, бо козаков и москви немало порубали и живо побрали, которіе при конех зоставали за Либедю, также коней много барзо заняли”. Певно, йдеться про пасовиська на заплавних Либідських луках. А 1687 року знов татари “усе літо не давали отпочинку, же з города за Либедь трудно било вийти”.
У ті часи річкою користувалися як джерелом питної води й водної енергії. На Либеді, що була загачена, як усі малі річки в Україні, стояли водяні млини. 1686 року їх було сім, вони належали київським монастирям, які мали від того неабиякий зиск. На млинах переробляли зерно на борошно та крупи, збивали олію, валяли сукна. На ставках розводили гусей, качок і коропів, прали білизну й купалися. На заплавних луках випасали худобу, понад ставками були городи.
Про те, якою була Либідь понад триста років тому, дає уявлення план Києва, складений 1695 року полковником Іваном Ушаковим. На мапі нанесено всі броди, мости, греблі та млини на Либеді, показано шлях уздовж її лівого берега.
Довжина річки тоді дорівнювала 5804 сажням, тобто 12,4 км. Нинішні довідники показують 14 або навіть 16 км. Така розбіжність пояснюється тим, що русло Дніпра впродовж тисячоліть неодноразово змінювалося, а відтак зсувалося й гирло Либеді. До того ж, у ХХ столітті русло й гирло Либеді інженерно врегульовані.
А тоді за 100 сажнів від Дніпра стояв млин Видубицького Михайлівського монастиря. Вище був ще один млин, за 187 сажнів від першого млина через річку був перекинутий місток. Сюди вів шлях із цього монастиря. За 620 сажнів вище стояв млин Михайлівського Золотоверхого монастиря. Тут Либідь була широка, з острівцями серед течії. За 250 сажнів вище, при гирлі Горіховатського струмка, що впадає у Либідь, стояв так званий Максимів млин. Поряд був брід, до якого вів шлях від Васильківської брами Печерської фортеці. Цим стометровим бродом, як зазначено на плані, “татарський прихід буває”, тобто з півдня.
За 838 сажнів вище від цього броду був інший — Соколиний, завдовжки 106 сажнів. Ним долали поросле чагарником гирло Кловського струмка — лівої притоки Либеді.
За 298 сажнів вище річку перетинала 25-саженна гребля з млином Софійського монастиря. До цієї греблі вів шлях від Золотих воріт, а за 300 сажнів вище за течією був брід Мужичок. Сюди також вів шлях від Золотих воріт.
Далі Либідь протікала серед болотистих берегів, і за 575 сажнів вище Мужичка був ще один брід, до якого вів шлях із Львівської брами. На такій самій відстані стояв другий Софійський млин — Шулярський (напевно, Шулявський). За 150 сажнів вище через Либідь був перекинутий дерев’яний міст і стояло два млини — на основному руслі та на бічній протоці. Сюди вів шлях від Кирилівського монастиря. За 500 сажнів вище в Либідь впадав струмок Вершинка, а за 350 сажнів ще вище був останній брід через Либідь, яка брала початок за 450 сажнів вище того броду. Звідси, згідно з планом, було 2504 сажнів (5,3 км) до витоку річки Сирець, і в цьому проміжку суходолом повз притоку Либеді струмок Скоморох та повз Глибочицю й Сирець лежав битий шлях на Львів.
Із опису Київського намісництва 1785 року дізнаємося, що тоді Либідь мала ширину дві сажні, тобто 4,2 м, а глибину — аршин, або 0,7 м.
Коли в середині ХІХ ст. почалося спорудження нової Київської фортеці на Печерську, його мешканців переселяли на лівобережжя Либеді, розплановане під нові вулиці. Ця частина міста одержала назву “Нове строєніє”, згодом сформоване як Либідська частина міста.
Історик Києва Микола Сементовський наприкінці ХІХ ст. називав лише три болотисті ставки на Либеді: Шулявський, що належав Кадетському корпусу (нині в цій старовинній будівлі міститься Міністерство оборони України), Паньківський — неподалік однойменної вулиці та Печерський, що лежав при тодішньому місці впадіння Либеді в Дніпро — урочищі Коноплянка. А Васильківська гребля була кордоном міста і повіту.
Справді, колись Либідь несла значно більше води і в нижній течії була судноплавною. Щоправда, судна ті були невеличкі.
Нині річка Либідь має площу водозбору 66,2 кв. км. Її витоки — джерела неподалік сучасної залізничної платформи Борщагівка та у Відрадненському парку. На перших кілометрах річка тече в бетонному колекторі. Далі її течію легко простежити, бо вздовж русла йдуть залізничні колії, прокладені в 1868—1869 роках. Серед горбистого київського рельєфу тогочасні інженери-шляховики вважали найзручнішим і заощадливим прокласти трасу залізниці саме так. Залізниця вела до Дарницького залізничного мосту, спорудженого тоді за проектом видатного інженера Антона Струве. Для захисту цього колись найдовшого мосту в Європі на випадок війни на Лисій горі, що височить над долинами Дніпра й Либеді, за проектом відомого інженера-фортифікатора Едуарда Тотлебена було зведено Лисогірський форт. Згодом він втратив військове значення і став відомим місцем страт на шибениці за вироками військово-окружного суду.
Басейн Либеді розчленований глибокими ярами і приярками, які відкривають численні джерельця, часом давно вже зниклі. Либідь живиться багатьма притоками, більшість із яких взято в закриті колектори. Їх можна побачити лише в місцях впадіння в Либідь. Шкода, що біля цих гирл немає належних позначок та гідного архітектурного оформлення. Адже це теж важливий елемент міської культури та виховання любові до рідної землі.
Притоки мають переважно дуже давні історичні назви. Скоморох протікає під сучасною вулицею Білоруською, між вулицями Дмитрівською та В’ячеслава Чорновола і далі під площею Перемоги. Китаївський — в урочищі Китаїв. Буслівка — в кінцевій частині сучасних вулиць Кіквідзе, Саперно-Слобідської та Залізничного шосе, а назва йде від Бусового поля, Бусової гори, є й вулиця Буслівська, а саме слово Бус, за однією з версій, — ім’я вождя давнього антського племені, згадуваного в “Слові про Ігорів похід”. Є струмки, назви яких збігаються із сучасними топонімами: Відрадний, Шулявка, Кадетський Гай, Паньківський, Совка, Звіринець, Протасів Яр, Горіховатський та ін. Клов тече під вулицею Мечникова, повз Олімпійський стадіон — у колекторі. Вслухаймося в ці назви, що бережуть згадки про давні й новітні часи, місцевості, особистості.
Долина Либеді та деяких її приток, так само, як і горбиста частина правого берега Дніпра, багата на поклади глини — сировини для виробництва колись знаменитої київської жовтої цегли. Саме з неї вимурувано найкращі будівлі Києва середини ХІХ—початку ХХ ст. Однією зі згадок про ті виробництва залишився котлован неподалік сучасної станції метро “Либідська”. Його сучасна назва — озеро Глинка.
На горах, що височать над долиною Либеді, спочивають вічним сном кілька поколінь киян — на Байковому Старому та Новому кладовищах, на вже закритих Старому Звіринецькому та Братському. На останньому ховали вояків, які помирали від ран у київських шпиталях під час Першої світової війни. Там само лежать жертви Голодомору 1932—1933 рр. Пам’ятаймо про це!
З кінця ХІХ століття, з розбудовою Києва, річка Либідь зазнала значних змін: зменшилася водність, уздовж течії береги поступово закріплювали дерев’яними, а потім залізобетонними палями. Уздовж русла прокладено каналізаційний закритий колектор, яким раніше міські нечистоти скидали в Дніпро. У другій половині ХХ ст. Либідь майже всюди взято в штучне бетонне русло, на взірець каналу, а місцями сховано в трубу. Лише невеличка ділянка попід Лисою горою залишилася в природних піщаних берегах. Але користуватися річкою у звичному розумінні й там не можна — варто лише згадати, скільки об’єктів промисловості й транспорту розташовано на берегах цієї багатостраждальної терплячої річечки…
Милозвучна й ласкава назва Либідь широко представлена у київській топоніміці: є вулиці Либідська, Володимиро-Либідська, станція метрополітену “Либідська”, готель “Либідь” на площі Перемоги з декоративним мідним барельєфом на торці (скульптори М. Грицюк та Ю. Синькевич, 1971 р.). Літописна князівна Либідь присутня і в композиції пам’ятного знака на честь заснування Києва, встановленого на березі Дніпра у Наводницькому парку (скульптор В. Бородай, архітектор М. Фещенко, 1982 р.), а також на майдані Незалежності (скульптор А. Кущ, 2001 р.).
Свого часу обговорювали ідею спорудження нового політичного центру столиці на місці сучасної промислової зони на Теличці. Задум не новий: ще 1918 року, за часів гетьмана Павла Скоропадського, проектували створити урядовий центр Української держави на лівобережжі Либеді — на місці колишніх артилерійських складів, знищених потужним вибухом у червні 1918 року. З переведенням столиці з Харкова до Києва 1934 року до цього проекту не звернулися як до “контрреволюційного”. Тепер, враховуючи сучасний стан терену в нижній течії Либеді — наявність залізниці, що веде на Лівобережжя та на південь, сучасної автотранспортної розв’язки, мостів, лінії та станції метрополітену, — можна сподіватись на впорядкування берегів річки.
Помандруйте берегами Либеді, поцікавтеся, звідки й куди течуть її стрімкі потоки — тисячоліттями! І буденна суєта здасться такою нікчемною…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

4 Thoughts to “…І СЕСТРА ЇХНЯ ЛИБІДЬ”

  1. Потрібно збагнути ось що. У Геродота названо три брати-скіфи, а в “Повісті времених літ” є ще “сестра Либідь”. Її поява пов’язана з легендою про Іфігенію (Іфінасу). Її в Тавриду перенесла Артеміда-Україна. І тому Корсуньська земля – земля “сестри Либеді”. Київ – місто Кия, Львів і Галич – міста Щека, Старобільськ і Чернігів – міста Хоріва, а Таврида і Таврія – Либеді-Λαβη.

  2. Маю надію, що у “Просвіті” є люди, які зможуть збагнути ось що. У Геродота названо три брати-скіфи, а в “Повісті времених літ” є ще “сестра Либідь”. Її поява пов’язана з легендою про Іфігенію (Іфінасу). Її в Тавриду перенесла Артеміда-Україна. І тому Корсуньська земля – земля “сестри Либеді”. Київ – місто Кия, Львів і Галич – міста Щека, Старобільськ і Чернігів – міста Хоріва, а Таврида і Таврія – Либеді-Λαβη.

  3. Європейська основа “Bus”, або латинь “dirus” (dyrus в імені “Дир” – лихий, лютий, сердитий. Це все характеристики Щека (у Л. Зизанія – Щекар – лаятель, Руга, Корибут).А надалі продумайте – що несе у собі цей образ.

  4. “Время бусове” – калька німецького “Bußezeit” – лихоліття, время люте. Дорогі просвітяни (СП) вже соромно читати подібні “гадання”. Читайте на сайті ukrcenter.org (Образи української міфології в історії і географії”. Не лінуйтесь! Бо сікофанти скоріше вас впораються. Там 750 сторінок.

Leave a Comment