У його паспорті все вигадане: дата, місце народження, навіть ім’я та прізвище. Попри це, паспорт дійсний. Він засвідчує, що Дмитро Годун народився 20 лютого 1947 року в селі Франкопіль Соснівського району Рівненської області, а зараз проживає у селі Новомиколаївка на Херсонщині. А ще він, за паспортом, Дмитро Миколайович. Втім, і тут неточність. Бо незадовго до смерті мама відкрила синові таємницю: його батько — не вигаданий Микола, а сотенний УПА “Вихор”. Саме той, якому в селі Головин Костопільського району на Рівненщині встановлено пам’ятник. Сотенного насправді звали Романом Карловичем Кернтопфом (Завірюхою).
Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.
“ПІДРОСТЕШ І ПРО БАТЬКА ДІЗНАЄШСЯ”
— У дитинстві я часто запитував матір, хто мій батько, чому його немає з нами, чому хлопці обзивають мене байстрюком, — зізнається Дмитро Годун. — А вона плачучи відповідала: “Підростеш — розповім. А зараз знай лише: твій батько загинув на війні. Зміняться часи — колись, можливо, довідаєшся про нього більше”.
Моє дитинство було позначене багатьма таємницями. Тепер знаю, що нарекли мене Богданом, але священик назвав по-іншому — Дмитром. Так і записали у метрику. А Миколайовичем я став у другому, повторному свідоцтві про народження. У першому, яке через халатність лікарів загубилося, я був (аж смішно говорити) Одарковичем. Так-так, за іменем матері Одарки. Що стосується року народження, то тут, вочевидь, також не все “в’яжеться” — напевно, народився раніше. І місце мого народження — не село Франкопіль. Насправді я народився у селі Топча. А у Франкопіль до своїх батьків мама привезла мене, коли вже спинався на ноги. На той час у мене вже було прізвище Годун, яке успадкував від бабці.
ОДКРОВЕННЯ ПІЗНІМ НЕ БУВАЄ
Мати десятки літ не відкривала синові таємниці його народження. А він тим часом підростав, закінчив восьмирічну школу в селі Губків Березнівського району, куди переїхала мама, вийшовши заміж. Після восьмого класу пішов працювати у колгосп плугатарем, їздовим, допомагав вітчимові у гранітному кар’єрі. Після військової служби доля закинула його на Херсонщину. Там у Скадовському сільгосптехнікумі опанував спеціальність “агрономія”. Згодом проходив службу прапорщиком на Камчатці. А нині мешкає у селі Миколаївці Херсонської області.
— Завжди хотілося дізнатися правду про батька, — стверджує Дмитро. — Коли мама захворіла, то сама вирішила відкрити таємницю. Щовечора впродовж тижня розповідала про воєнний і повоєнний час — як була зв’язковою УПА із псевдо “Ніна”, виконувала завдання, неодноразово рятувалася від смерті. Взимку, вже на останньому місяці вагітності, доставляла припаси до криївки і посеред лісу в неї почалися пологи. На крик про допомогу відгукнулися люди, що випадково опинилися у лісі, й прийняли пологи.
Усе це так вплинуло на мене, що почав нотувати мамині спогади. Згодом взяв їх за основу повісті “Незаконнонароджений”. Так мене часто називали в дитинстві.
Про батька також хотілося розповісти правду, тільки фактів виявилося небагато. Мама навіть його справжнього імені не знала. Знала тільки, що він — сотенний “Вихор”. Познайомилися вони у маминої тітки на хуторі, де було “явочне” місце. Потім перетиналися їхні шляхи-дороги під час повстанських діянь. Останнього разу — в криївці, де мама зізналася “Вихору”, що у них буде дитина. Повстанець зрадів, почав вираховувати, куди найбезпечніше відвезти кохану… Його останніми словами до мами були: “Бережи себе й нашу дитину!” “Вихор” пішов на завдання і загинув.
“МАМА ГЛЯНУЛА НА ФОТО Й ЛЕДЬ НЕ ЗОМЛІЛА”
Довідавшись про батька, Дмитро Годун вдався до пошуків. Але з’ясувалося, що тільки на Волині повстанців під псевдо “Вихор” було майже два десятки.
— Куди я тільки не писав, до яких архівів не звертався, — зізнається Дмитро Годун. — Чимало відгуків отримав після публікації у газеті “Україна молода” “Мого батька звали Вихор”. Надходили і фотографії “Вихорів”, але щоразу мама лише знизувала плечима: “Ні, не він”. Якось (тут хочу подякувати рівненському дослідникові історії Ростиславу Ягничу) до мене потрапила світлина, від якої мама ледь не зомліла. З першого погляду впізнала свого “Вихора”.
Відтоді я знав, кого саме маю шукати. У пошуках мені допомагав Михайло Колодій з Костопільського району, який став ініціатором встановлення пам’ятника на могилі сотенного “Вихора”.
Батько Роман Карлович Кернтопф (Завірюха) народився 1913 року. Мав німецьке прізвище, але за національністю був українцем. Його батько — офіцер петлюрівської армії Завірюха. Коли Завірюха загинув, мати “Вихора”, моя бабця, вийшла заміж за німецького колоніста, і той усиновив Романа. Перед Другою світовою війною сім’я виїхала до Німеччини. Там Роман пройшов вишкіл і повернувся в Україну вже як німецький офіцер з армією-завойовницею. Потрапивши в рідні краї, дезертирував з чужої йому армії й вступив в УПА. Тоді повстанець познайомився з дівчиною-зв’язковою, яку покохав і з якою чекав дитину. Але не дочекався…
Очевидці розповідають, що “Вихор” був безстрашним вояком. Він брав участь у боях проти фашистів і проти енкаведистів. За його участю відбулося і визволення кар’єра у Берестовці, й знищення колони автомашин з німецькими вояками на дорозі з Глатової на Берестовець, і повернення награбованого німцями у селі Іваничі…
А загинув “Вихор” у бою з “яструбками”. Енкаведисти його мертве тіло завезли у село Головин, хотіли закопати без відправи, без хреста. Але друзі “Вихора” викрали тіло і поховали за християнським обрядом. Згодом з почестями “Вихора” перепоховали у Головині. Недавно ж на могилі сотника, а також на місці бою встановили пам’ятник борцям за волю України. Це місце для мене — священне.
