«МИ МОВЧИМО — ПОЕЗІЯ І Я…»

Кілька слів до ювілею Ліни Костенко

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”

19 березня цього року ми вшановуємо Ліну Костенко. Чи можна вимірювати життя Поета роками? Ювілеями?
Мабуть, ні. Тоді якщо приймаєш цю думку, добре розумієш, чому Ліна Костенко існує в атмосфері стількох новостворених міфів: вона просто живе не тут і тепер, маючи власний загадковий міф, який промовляє до читача з поезії, що “не згубила камертон”:

Вночі із хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова.
………………………………..
А день схитне свою орбіту.
Вступає ніч в свої права.
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.

Поет розуміє, що Слово не має терміну придатності. Ювілей — це лише рубіж для людини, але не для Поета.
Насправді Поети не живуть у часі, хоч вони можуть мислити нашим часом. Або ж виходити в минуле, щоб актуалізувати потрібне для сьогодення знання.
У розмовах із Ліною Василівною мені доводилось чути, як її мама казала їй у дитинстві, що найважливіше — навчитися самій робити хліб. Якщо вмієш робити хліб, то не пропадеш. Попри те, що така настанова має страшну історичну конотацію (Голодомор 1930-х), все-таки цю думку можна розгортати і в ширшій площині. Творення хліба — це, безперечно, архаїчний сакральний процес. Хліб може бути звичайним, буденним, а може й Богородичним.
Водночас, як відомо, для Поета багато важить частина доби: є поети денного світла, а є поети ночі. Ліна Василівна — Поет, який працює вночі й до ранку, а часом ранок може непомітно переходити в інший день і ніч. І так допоки не буде довершено твір. Саме тому реальність крізь поетичну матерію сприймається у двох вимірах — у фізичній даності та “розгорнутій” уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості.
Зрозуміло, Поет — не Всевишній, тому жоден твір найвизначнішого Поета не може бути абсолютно досконалим. Але чи може він бути довершеним у власному “цензурному” сприйнятті? Роботи Мікеланджело чи Леонардо да Вінчі відрізняються від полотен сучасних художників. Ідеться не про часові дистанції, а про ставлення до мистецького творіння і до різного випросторовлення часових позначок у мистецькому артефакті. Хтось працює з прицілом на десять років, а хтось — на тисячоліття.
Хто ж є мірилом мистецького часу? Поет? Вищі сили?

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

Це й досі лишається загадкою; процес творення мистецької речі — один із найтаємничіших, бо він починається з руху ремісника, а завершується в просторі трансцендентного одкровення. Звичайно, що і митець, і реципієнти здатні збагнути це одкровення. Поет ніколи не може творити лише для себе: так, він може працювати не для своєї епохи, якщо епоха виявляється глухою до Слова. Проте з часом істина відкривається, і множаться її інтерпретації. Існує “естетична безконечність” твору в часі, вважали німецькі романтики. І що більше змістів стратифікує в собі твір, то багатшою буде його інтерпретаційна перспектива.
Щось подібне можна сказати і про Ліну Костенко, яка породила навколо себе численні міфи і міфологеми й передовсім через нібито замкнений спосіб життя. У наш час брак інформації про людину обов’язково спричиняється до творення чуток. Натомість інформаційний простір часто постає смітником. Ліна Костенко — Поет, який ставить оборонний мур між собою і простором несвободи. Вона ніколи не приймала нав’язуваних їй форм несвободи в тоталітарну добу, не приймає і не прийме їх і тепер, у добу псевдодемократичну.
Писала в роки заборони:

Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я, —
мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.

Або ще болючіше:

Я пішла, як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий
сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

А це — жорстко і прямо 1993 року, цикл “Коротко — як діагноз” (“Літературна Україна”, 14.10.1993), в якому прочитується, мов побачене крізь магічний кристал, застереження про наші драми в майбутньому:

І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.

Світ Ліни Костенко — це світ українських глибинних міфологічно-етнічних шарів, які лежать під землею національної свідомості, але які інколи оприявнюються на поверхні через гранично точні поетичні візії. Це світ національної пам’яті як сили, здатної вирвати з хаосу частину простору і вберегти його в часі.
За афористичними константами Ліни Костенко ховається потреба і вимога гідного спілкування:

Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

У поезії Л. Костенко є сліди, що спрямовують нас у світ етичної гармонії й естетичної насолоди. Це не холодна вежа зі скла, не боротьба світла і темряви. Це споглядання. Завмирання. Лише так можна побачити, як із хащ несвідомого дивляться двоє полохливих очей. Ідеологія дає точні вказівки, Поезія — лише мільйони натяків для нашої уяви:

У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.

Ліна Костенко живе в часі, коли Україна дедалі більше втрачає історичне розуміння — власне і зовнішнього світу. Цю “втрату” відчуваєш занадто гостро, коли міністром освіти і науки у країні стає людина, яка вважає, що Україна разом з українською освітою і наукою — це історична помилка.
Та “Авгієві стайні неможливо перебудувати: зчиниться великий пил і сморід. Подвиг Геракла полягав у тому, що він їх навіть не чистив старим селянським способом — не орудував ні мітлою, ні вилами. Він зробив греблю на ріці Алфей і пропустив ріку крізь ті стайні. Де наша ріка Алфей? Де наш Геракл без генералізованих умовних рефлексів?
Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих” (Ліна Костенко. “Геній в умовах заблокованої культури”).
Ще в радянські часи Ліні Костенко було даровано можливість сказати про історію України великого періоду — коли Україна, існуючи на межі поразок і зрад, усе-таки змагалася за незалежність, бо прагнула бути Україною. Згадую, як п’ять років тому на “круглому столі” в Києво-Могилянській академії, присвяченому 75-річчю поетеси, Ліна Василівна сказала, що якось почула по радіо виступ дівчини. Юнка читала власний вірш, де був такий рядок: “Україно, дозволь мені жити”. Катастрофічним рефреном і досі відлунюють ці слова, що їх сказала молода людина, позбавлена свободи в незалежній державі, яка не може існувати в Україні як у просторі духовної свободи, самостійного вибору та власної волі. “Берестечко”, “Скіфська одіссея”, “Маруся Чурай” — це спроби передовсім нового історизму в прочитанні України.
Історичний світ Ліни Костенко — це глибоко авторська версія, альтернативна історія, що, проте, виконує вкрай важливу функцію: оживлює мертве тіло минулого, перетворює “ікси історії” на магічну формулу буття людини в часі. Читач має сприйняти історичне полотно не як довершений витвір минувшини, а як голос сьогодення. Ліна Костенко мала намір творити власний історичний міф, створити історичні поеми на тему найвизначніших епізодів української історії. Поетеса працювала в архівах, вивчала тоді ще малодоступні історичні й мовні джерела. Мізансцени суду в “Марусі Чурай” — майстерно відтворені психологічні, соціальні й навіть юридичні реалії Полтави ХVІІ ст. Мова “Берестечка”, зокрема — справжня енциклопедія мовної палітри того століття. Однак історичне мислення вкрилося постмодерною кригою нечуттєвості… Архіви, здається, на якийсь час випали з поля зору і читачів, і письменників, хоч для справжнього письменника робота з документами — важливий передпочаток. Історичне джерело допомагає літературному тексту стати “неопалимою книгою”.
У ситуації порожнього хаотичного базікання Поет обирає пустелю, під якою насправді в невидимому підземеллі сховано материк самобутньої культури… Українську зруйновану Атлантиду.
Саме такий простір самотності — а проте, саме тут Поет може реально допомогти — постає Чорнобиль. Це екстремальна метаформа втраченої, відібраної Батьківщини. У цьому світі культури поліщуків схована живильна здатність повернути втрачену пам’ять. Ліна Костенко обирає паломництво, неймовірно трагічне у своїй суті. Це добровільний вихід у безсловесний світ дії.
“…В Товстому Лісі згоріла церква (я знала, що вона згорить, бо в мертвому селі стояла, скрізь сухо, іскра — і все, а поки ж пожежники під’їдуть). А церкві років триста! Дивовижна церква була. Подзвонила одному депутатові (до речі, добрий мій знайомий), і кажу — у вас там комісія духовності і культури. Ні, каже: культури і духовності. Це дуже суттєво! Отака-то церква є, вона згорить, поїдемо і щось зробимо. Є розчин вогнетривкий, яким можна її обробити. Або у Ростислава Андрійовича була така гарна ідея — все цінне з тих сіл перенести і зробити музей над дорогою… Щоб на видноті це все було.
І депутат мені відповідає: “У нас зараз конституційний процес”. Я кажу: “А свого заступника?” — “Ні, він також не може”… Церква згоріла — якраз майже на десятиліття Чорнобильської катастрофи — 24 квітня 1996 року. Ми приїхали з Сергієм Марченком, ще димок такий в’ється, два села вигоріли — отакий чорний тунель. Нова Красниця і Товстий Ліс. Частина Річиці згоріла. Телефоную я тому депутату: “Так церква у Товстому Лісі згоріла”. А він каже: “А у нас у Верховній Раді кажуть, що тільки частина лісу згоріла”. — “Це не ліс, а Товстий Ліс — так село називається!” Все, ніхто й пальцем не ворухнув. Більше я до нього не зверталася. А церкву можна було врятувати. Вона загорілася, та коли приїхали пожежники, підступитися вже не можна було. Там такий добрий брус був” (Махун С. Ліна Костенко: “Поїдьте туди, де вмерла Україна” // Дзеркало тижня. — № 44). Кожна врятована людина для Поета — це врятована Україна: українська говірка, звичаї, традиції, мислення…
Свого часу — з легкої руки вторинних наших “постмодерністів” — народився термін “народництво”, який був насправді вульгаризацією розуміння традиції. Проте життя і творчість Ліни Костенко — аж ніяк не вульгаризоване “народництво”, хоча хтось прагне навісити такі ярлики. У нас це поняття має переважно негативні конотації, хоч, скажімо, в польській літературі ніхто не звинувачуватиме майстра за те, що той звертається до вражень, які виникли від Татр чи Вавеля… Часом поезія Ліни Костенко і виростає з фольклору, голосіння, народних інкрустацій на тематичному рівні, проте цим не обмежується.
Передовсім одним із центральних понять у поетичній творчості постає поняття “часу”. Це особистісний і космічний час, пропущений крізь жорна національної історії, крізь міфи й легенди, крізь життя. Це час, який не обмежується фізичною реальністю Ньютона, радше маємо багатолінійний час, який “розбігається” у просторі трансцендентного. Поезія Л. Костенко виростає з тканини світової культури: тут неодмінно виникають французькі алюзії, італійські сюжети, прагнення до Піднесеного як найвищої естетичної реальності.
Образ Кассандри дуже близький Ліні Костенко. Недаремно до вибраних творів Лесі Українки саме Ліна Василівна напише переднє слово про шлях “Сходами Гігантів”. Гігантом для неї залишається Леся Українка.
Ліна Костенко, здається, остаточно обрала для себе час майбутній. Період мовчання, заглибленість у власному світі, втрата близької людини — Василя Цвіркунова, який був Янголом-Охоронцем, — усе це створило невидиму межу між сучасною українською культурою і Поетом. На початку 90-х упала залізна завіса, і письменники, не готові до осмислення західної культурницької моделі, почали переймати все, що має економічний зиск у Європі та США.
Ліна Костенко — це і Кассандра, і Міріам. Вона може бути такою, якою ми її ще не знаємо. Тому будь-яке категоричне твердження про її творчість хибує на недоведеність. Думаю, що “Записки самашедшого” будуть абсолютно іншим явленням Ліни Костенко.
P.S. Ця стаття — не до ювілею. Це лише моє бачення життя і поезії Ліни Костенко. Я не став вдаватися до відомих фактів, до осмислення Ліни Василівни в контексті шістдесятництва. Усе це було і буде. Натомість це скромна спроба сказати кілька слів у контексті ювілею, який не змушує до однотонного уславлення, але ставить перед нами потребу осмислення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment