ДИТИНСТВО МОЄ БОСОНОГЕ

Микола ЯРМОЛЕНКО,
професор, лауреат державної премії, заслужений будівельник України, голова “Просвіти” КНУБА

Здається, ціла вічність віддаляє мене від мого дзвінківського дитинства, але й вона не стерла в пам’яті навіть незначних подій тих років. Років важких, жорстких, коли основною метою було вижити. Є речі, в які я перестаю з роками вірити, бо такого не могло бути. Та воно було, і нікуди від цього не подітись. До самої смерті, а може, й після неї не матиму спокою від цих спогадів.
З болем згадую, що на свій хліб я перейшов семирічним — почав пасти людську худобу і так заробляти собі, та й не лише собі, а й меншій сестричці Тані та мамі. Бо Тані було три рочки, а мама днями задарма гнула спину на колгоспних полях. А взимку мій заробіток закінчувався, тож ми шукали з мамою іншого, щоб не вмерти з голоду. Палили вугілля, заготовляли дрова, крали перед Новим роком ялинки в лісі й усе це на своїх плечах несли до станції Мотовилівка або Васильків-І, а там з чималими зусиллями діставалися Києва. Коли не вдавалося сісти на поїзд, то йшли пішки до Василькова-ІІ, відстань становила 25 км. Якщо щастило їхати поїздом, то в Києві від вокзалу йшов із мамою, а інколи й сам, до Сінного базару. Продавши ягоди, молоко, ялинки, вугілля, дрова або ще щось, ставали в чергу за хлібом. Найчастіше в магазині на вулиці Пирогівській, бо на цій вулиці жили в підвалі наші родичі із Дзвінкового, і ми, записавшись увечері в чергу, ночували в них, а вранці, купивши хліба, вертались додому. І так щотижня — із 1943 до 1951 року.
На наших із мамою плечах був ще й город — 50 соток. Навесні удвох мали посадити там картоплю, потім її посапати, підгорнути, а восени —викопати, перенести в льох.
Коли мені виповнилося 12 років, я взяв у руки косу і допомагав косити колгоспне жито, пшеницю, гречку, просо; навесні ходив за плугом.
Саме картопля і врятувала нас від голоду 1947, 1948, 1949, 1950, 1951 років. Восени збирали грузди, засолювали їх стільки, що мало б вистачити до кінця зими. Квасили капусту, помідори, огірки. Все це було “гарніром” до картоплі. А картоплю вживали і печену, і смажену, і варену (м’яка, порізана, тушкована, тертушники). З картоплі вирізали й іграшки на ялинку. Картоплею годували порося, козу. Українцям давно вже пора поставити картоплі пам’ятник у центрі столиці як основній годувальниці в голодні роки.
Найсвітліші спогади — спілкування з бабусею по батьковій лінії. Вона ставилася до мене з якоюсь особливою любов’ю, нікому не дозволяла мене ображати, підгодовувала. Тому коли я вдома робив шкоду, а найчастіше шкоду робила сестра Таня, але завжди звалювали її на мене, то я тікав з дому до бабусі й перебував там, доки не вщухала “буря”.
Приємні спогади — гра в гилки, катання взимку на лижах і ковзанах. Для гри в гилки м’ячі робили самі зі скатів покинутих під час війни автопокришок, лижі й ковзани теж були саморобні. У гилки в нашому селі грали споконвіку, тому мені завжди смішно, коли чую або читаю, що ця гра прийшла до нас з Америки.
Під час війни ми жили на Городищі (так звалася та й зараз зветься частина нашого села, або, як кажуть у Дзвінковому, куток). Є ще Сподарець, Іршава, Польце — всього чотири кутки. Наш був крайнім біля двох лісів, у яких під час війни діяв партизанський загін. Оскільки ми були найближче до лісу, то партизани приходили саме до нас двічі на тиждень посеред ночі: спочатку приносили білизну для прання або борошно на хліб. А я був зв’язківцем між мамою і партизанами, бо міг зустрічатися з ними в умовленому місці, пасучи худобу в лісі. Саме я й казав партизанам, коли треба забрати висушену білизну або хліб.
Ми, хлопчаки, були в ті часи безшабашними і намагалися заподіяти шкоду німцям, як тільки могли. Партизани вбили двох гітлерівців під нашою горою, і німці приїхали, щоб поховати їх. Ми вдвох із Володею Гніденком назбирали на городі невеликих гарбузів й “атакували” німців з гори. Вони у відповідь вдарили по нас автоматними чергами, але наш слід уже загубився в сусідньому яру.
Німці ремонтували на нашому кутку вантажівку, а коли пішли обідати, ми з Володею вкрали одне з коліс і спустили його з гори, зробивши, на жаль, шкоду й дідові Роману, хата якого була під горою. Але найсерйознішою “операцією” був підпал складу з німецькими мінами, після якої ми дивом залишилися живі. Після цієї операції нам із Володею Гніденком довелось деякий час жити в родичів — мені в Новосілках, йому в Скитку.
Не знаю, чи була в селі сім’я, бідніша за нашу. Думаю, ні. Наша хата мала площу 15 м2 — разом з грубкою, піччю, сінцями. Спали ми з Танею на печі, мама з батьком — на полу, а коли з’явились на світ брат Володя і сестра Катя, то їхнім місцем для сну була долівка, застелена сіном або соломою.
Хата була дуже холодною, тому щоосені ми обкладали її глицею, якої було вдосталь у сусідньому лісі, щоб не замерзнути, вранці топили піч, а ввечері — грубку. Саме біля грубки я й виконував домашні завдання, бо іншого світла не було.
Згадую, як 1948 чи 1949 року провели до нашого села електрику, спочатку до електромережі під’єднали сільраду і школу. В одному з класів була розетка, і ми вистоювали чергу, щоб засунути туди палець і відчути, що це таке — електричний струм.
Перші чотири класи я закінчив у своєму рідному Дзвінковому, а далі довелося нам, учням 5 класу, ходити до школи в сусіднє село. Це від нашого села приблизно 4 км, може, трохи більше. Дорога пролягала здебільшого лісом, і взимку, коли вранці ще було темно, ми йшли із сухими сосновими скіпками, бо в лісі після війни було багато вовків. Побачивши їх, ми запалювали скіпки, щоб відігнати вовків, які бояться вогню.
Спогад про кожну зустріч із вовками і досі переймає холодом душу. Але найбільше запам’яталась перша, бо я прийняв вовка за собаку нашого сусіда і пішов йому назустріч, простягаючи руку і промовляючи: “Сірко, Сірко” (так звали собаку дядька Степана). Але коли я опинився зовсім близько, то збагнув, що це не Сірко. На моє щастя, вовк, мабуть, не був голодний, бо подивившись уважно на мене, повернувся і спокійно пішов у ліс, а я кулею вилетів на поле до своїх корів.
Хоч як важко було нам у ті роки, все-таки 1951-го я успішно закінчив 7 класів Новосілківської школи і без екзаменів вступив до Київського будівельного технікуму залізничного транспорту. Зробив це проти волі батьків (у них не було можливості допомагати мені). Я скористався порадою директора школи Івана Даниловича Томільченка та його дружини (теж вчительки) Соні Іларіонівни. Це дуже дорогі для мене люди. За їхню мудрість, доброзичливість, людяність я дякував їм усе життя. Коли вони були живі — приїздив щороку на їхній день народження (вони народилися в один день), а тепер нерідко відвідую їхні могили.
Колись, ще в 7 класі, я пообіцяв Іванові Даниловичу, що обов’язково напишу пісню про наше село. І дуже пишаюся, що виконав обіцянку — написав слова, а композитор Ігор Якубовський — музику. Так народилась на світ пісня, яка називається так само, як і п’єса Корнійчука — “Приїздіть у Дзвінкове”.
…Місця в гуртожитку мені не дали, і я, щоб навчатись у технікумі, був змушений жити в сім’ї свого дядька Павла Мусійовича. Дядько мав кімнату в гуртожитку заводу ім. Лепсе, який тоді був розташований на території Політехнічного інституту. Ліжка поставити не було де, тому спав на підлозі. А щоб прохарчуватися, підпрацьовував де тільки міг, але найчастіше — вантажником на Київському залізничному вокзалі.
Закінчивши 1955 року технікум, за комсомольською путівкою поїхав будувати космодром “Плисецьк” в Архангельську область. До цієї справи загітував ще й друзів — Славку Васька і Миколу Кодруля.
Згадую ті події зараз як сон; мені не було ще й 19 років, а я через брак спеціалістів виконував обов’язки керівника будівельного комплексу, де працювало близько 5 тис. робітників. Більшість із них були в’язні, заслані на 15—20 років за статтею 58 (зрадники батьківщини). Для деяких із них причиною потрапляння на це будівництво став полон. З робітниками-чоловіками знайшов спільну мову, з багатьма навіть потоваришував, за що отримав догану від КДБ. А ось із жінками знайти спільну мову не зміг. Довго думав, чому так. І врешті збагнув, що ув’язнювати жінку — це найбільший злочин проти людства. Вона там втрачає ніжність, доброту, жіночність, часто стає “звіром”…
Завданням нашої будівельної організації було будівництво залізниці, вокзалів, мостів. Ніколи не забуду, як будував перший у моєму житті міст. Добудувавши залізничне полотно до річки, ми зупинились. Я ще не мав досвіду будівництва мостів, тому передивився всі конспекти (це було єдиним джерелом інформації там, далеко від бібліотек і консультантів), тож доводилося згадувати здобуті знання, радитися з людьми. Підходить до мене один із робітників: “Що, гражданин начальник, є проблеми?” Відповідаю: “Так. От думаю, як його будувати — вздовж річки, чи впоперек”. А він у відповідь: “Краще вздовж, бо мені ще сидіти в таборі 15 років, а річка не дуже довга — встигнемо. А я від цього матиму лише задоволення”. Виявляється, він отримав 20 років за те, що був обербургомістром Києва під час окупації столиці фашистами. За професією виявився мостовиком з великим досвідом.
Так він став моєю “правою рукою” на будівництві першого в моєму житті мосту.
У таборі було багато цікавих людей. Більшість із них ненавиділи радянську владу, Сталіна. Пам’ятаю робітника на прізвище Жуков, він отримав термін за наукову працю “Як знищити радянську владу”. І навіть там, у таборі, продовжував працювати, маючи глибоке переконання, що його праця не пропаде даремно.
Особливо тісні стосунки у мене склалися із земляками з України. І коли я отримав повістку в армію, то деякі з них звернулися до мене з проханням дозволити їм влаштувати мені такі проводи, які прийнято робити в Україні. Але для цього я повинен був забрати їх із табору до себе додому під власну відповідальність: якби хтось із них утік, я мусив би відбувати весь термін його покарання. Я ризикнув, і дякую сам собі за цей вчинок. Вони прийшли з баяном, зібрали мені на дорогу чимало грошей, проспівали багато українських пісень і всі, як один, повернулися до табору.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment